Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

«Стояти на місці не можна, треба рухатися...»

Ігор Кожан, генеральний директор Національного музею у Львові — про Шептицького-благодійника, меценатство в Україні та розвиток культури
3 вересня, 2015 - 09:33
ІГОР КОЖАН: «Я СВОЇМ ПРАЦІВНИКАМ КАЖУ: ЯКБИ НЕ ШЕПТИЦЬКИЙ, МИ НЕ МАЛИ Б НІ МУЗЕЮ, НІ РОБОТИ»! / ФОТО РОМАНА БАЛУКА
ІГОР КОЖАН
ІГОР КОЖАН

Нагадаємо, 2015-й на Львівщині оголошений Роком Митрополита, предстоятеля Української греко-католицької церкви Митрополита Шептицького (1865—1944 рр.). До 150-річчя з дня народження Владики Андрея відбувалося багато різноманітних заходів, найочікуванішим з яких було відкриття й освячення на площі Святого Юра пам’ятника українському Мойсею, яке зібрало тисячі людей і відбувалося за участі Блаженнішого Святослава (Шевчука) та Президента України Петра Порошенка.

Серед інших ювілейних заходів — святкова академія та ораторія Мирослава Волинського «Я тебе кличу» у Львівському театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької, конференції і круглі столи, численні теле- і радіопрограми пам’яті Шептицького, демонстрація кінофільмів у Палаці мистецтв, виставки у музеях, зокрема — меморіальна експозиція «На пошану Основнику» у філіалі Національного музею, видання абетки-енциклопедії «Шептицький від А до Я» у «Видавництві Старого Лева», шаховий турнір у «Львівській політехніці»...

Особливу увагу приділяли і меценатській діяльності Митрополита. Часто згадували вислів Владики «Свій до свого по своє». А особливо наголошували на тому, що саме Його Ексцеленція заснував у Львові Церковний музей, який згодом урочистим актом був переданий у дар українському народові. І тепер це — Національний музей імені Андрея Шептицького. Про Шептицького-благодійника ми говоримо з генеральним директором Національного музею Ігорем Кожаном. Також — у бесіді торкнулися теми меценатства в Україні, розвиток музейної справи загалом і культури як ідеології держави.

«ПОСТАТЬ №1  В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ»

— Газета «День» завжди приділяла увагу постаті Митрополита Андрея Шептицького. У вашому виданні була й перша публікація про беатифікаційний процес, який тривав кілька років. «День» публікував відкритий лист громадськості, і я зокрема був серед його підписантів... Щодо постаті Митрополита, то вона є така багатогранна, що за одну розмову все охопити неможливо... На мою думку, людини, яка стільки б у різних галузях зробила для України в цілому, у ХХ столітті, крім Андрея Шептицького, не було, — вважає Ігор КОЖАН. — Це постать №1 в історії України. На жаль, мало вивчена. Святкування 150-річчя від дня його народження, всі заходи, які відбулися, відбуваються і відбуватимуться до кінця року (сподіваюся, що і в наступні роки — також), дадуть можливість більше вивчити роль Митрополита в тій чи іншій галузі... Щодо Національного музею і постаті Шептицького, то перші виставки його пам’яті ми почали робити ще у 1980-х, на хвилі національного відродження. Експозицію розгорнули у комплексі на вул. Драгоманова. Там уперше ( ще за часи радянської влади) показали наш логотип, розроблений художником Модестом Сосенком спеціально для Митрополита Шептицького. Логотип містить 4 літери «Ш» — на всі сторони світу. Мали багато схвальних відгуків, також — критики, мовляв, що ж ви робите, ви фашисти... Але час усе розставив по своїх місцях!

Власне Національний музей постав із церковного, котрий 1905 року заснував у своє 40-річчя Владика Андрей, чітко усвідомлюючи, що треба оберігати скарби національного мистецтва. Ми ж, із наших експозицій, свідомі того, що українське мистецтво доби XIV ст., Середньовіччя, не поступається італійському, грецькому, іспанському, французькому, німецькому. Ікона тих часів є дуже цікавою, досконалою за експозицією, з чудовою колористикою. На жаль, певний час була мало відомою у світі. Сьогодні українською іконою і мистецтвом цікавляться скрізь.

Митрополит, коли засновував музей, поставив перед ним певні цілі: зберегти пам’ятки, вивчати їх, пропагувати українське мистецтво, і щоби все це було основою для розвитку сучасного мистецтва. Щоб не тільки, як казав Владика, «оберігати могили», а й рухатися у сучасному, початку ХХ століття, напрямі, брати до уваги ті тенденції, які розвивалися у світі, і щоб українське мистецтво не пасло задніх. Для того він, починаючи з Модеста Сосенка, скерував свою діяльність і фінансові можливості на навчання багатьох художників.

— Наприклад...

— Говорю, зокрема, про Михайла Бойчука. З цією ж метою Владика 1910 року запросив із Кракова до Львова Олексу Новаківського. 1923 року, за ініціативою Митрополита, створюється Школа Олекси Новаківського, де Андрей упродовж двох років викладає історію світового мистецтва. Багатьом випускникам цієї школи Владика виплачує стипендії для навчання у Кракові, Варшаві, Мюнхені та Парижі... Ми сьогодні маємо цілу плеяду, десятки імен, які отримали освіту завдяки Шептицькому. Важливо, що ці люди стали вчителями художників, котрі працюють до сьогодні.

«ВСІ ВІДІЙДУТЬ,  А МУЗЕЇ ЛИШАТЬСЯ!»

— Напевно, варто зазначити, що Митрополит зробив перші колекції для Національного музею...

— Так, ще, будучи монахом у Добромилі, разом із братчиками ходив до села Поляна, що неподалік Добромильського монастиря, де будували нову церкву, відповідно — розбирали стару дерев’яну. Щоб не було наруги над іконами, їх або спалювали, або складали на дзвіниці чи прибивали довкола церкви, і дощ та інші опади нищили святині. Відомо, що ще дитиною майбутній Митрополит захопився іконою — мав до неї особливе відчуття. Тому і ставив собі за мету оберігати, збирати ті пам’ятки. Отже, саме ікони зі старої церкви села Поляна і ввійшли до експозиції нашого музею. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. будувалося дуже багато церков, відповідно, замовлялися нові іконостаси. І вже у статусі Митрополита Андрей написав звернення до священиків із проханням давати старі ікони до музею. Також Шептицький дуже шанував книжку. Коли взяв Іларіона Семеновича Свєнціцького до музею (1905—1952 рр. — директор Національного музею у Львові. — Авт.), то скеровував у відрядження — в Москву, Санкт-Петербург, Владимир, Київ, Мінськ... І той, цікавлячись антикварним ринком, купував, замовляв те, що просив Митрополит. Отак формувалася бібліотека, яка, разом з іншими експонатами (понад 10 тисяч одиниць), була передана 1913 року українському народові — разом із музейним комплексом на Драгоманова, 42 (тоді — вул. Мохнацького, вілла Дуніковських. — Авт.) та іншими будівлями. Також Митрополит цільово скеровував гроші на утримання музею. Такого механізму — від дарування музею українському народові, купівлі музею не просто збірки, а всього музею, сформованого — зі штатом працівників, відповідно — з будівлями, котрі давали кошти на утримання музею десятками років, — в історії культури України не було і немає по нинішній день! Державний музей як структура — поняття вічне. Всі відійдуть, а музеї лишаться! Такий музей, як наш, із музеїв художнього профілю — найбільший в Україні. Без згадки про наші збірки не обходилася та досі не обходиться жодна серйозна публікація чи монографія про пам’ятки культури України. Тобто Митрополит створював музей свідомо. Наш музей — не є регіональним, він представляє найбільш широко пам’ятки української культури — від найдавніших часів до сьогодні. Музей пережив дві світові війни. Найбільших втрат зазнав 1952 року, коли з колекцій через спецфонд було вилучено тисячі творів, тисячі книжок, і все було знищено, бо не відповідало ідеології того часу. Зокрема, 32 портрети Митрополита Андрея.

— Сьогодні в Україні — достатньо заможних людей. Чи існує таке поняття, як меценатство в Україні?

— В Україні — багато приватних колекціонерів і дуже багато гарних і великих колекцій. Хтось це схвалює це, хтось — ні. Я особисто — сприймаю. Ми позичаємо твори з таких колекцій для своїх експозицій, бо вони закривають певну нішу, якщо чогось у музеях бракує, і дають науковцям можливість ширше вивчити той чи інший матеріал. Щодо того, щоби приватні колекціонери часто щось дарували і передавали державним музеям, на жаль, ні. Є заможні люди, які в тій чи іншій мірі сприяють, допомагають музеям, вирішуючи проблеми, котрі держава неспроможна вирішити. Наприклад, на перекриття даху будинку Свєнціцьких, що у музейному комплексі на вул. Драгоманова, благодійник дав матеріали (мідь) і майстрів, щоби закінчити роботи до 150-річчя Андрея Шептицького. Ця ж людина 8 років тому допомогла нам з освітленням виставкових залів, і це теж недешеве задоволення. Минулого року вийшов альбом, присвячений нашій давній співробітниці, людині, яка народилася у музеї і все життя йому присвятила, — Вірі Іларіонівні Свєнціцькій (1913—1991) — всі витрати також взяв на себе благодійник. Альбом із серії «Державні скарби України», присвячений Національному музею у Львові, виданий до 100-річчя нашої установи, теж профінансував благодійник, причому — з Луганська. Два роки тому ми робили гарний проект, який фінансово підтримав колишній львів’янин, а на той час — харків’янин: це експозиція Сергія Васильківського у Львові та експозиція Івана Труша у Харкові. Себто допомагають нам не лише галичани — також люди з Києва та інших міст України, які добре розуміють, що таке культура. І, до речі, просять не називати прізвищ, бо не хочуть зайвої реклами...

— Як поповнюєте колекцію?

— За рахунок виставок — ставимо вимогу митцеві після експозиції подарувати нам свій твір. Наприклад, нещодавно класик української кераміки Тарас Левків подарував нам 12 своїх речей. Також Володимир Патик, 90-річчя якого будемо святкувати у жовтні наступного року, подарував нам понад 100 рисунків і 30 полотен. Світлої пам’яті графік Богдан Сорока два роки тому, після ювілейної, до 70-річчя, виставки, всі експоновані твори подарував Національному музею. Себто маємо у фондах і колекції сучасних художників, які матимемо можливість за рік, за десять, сорок чи сто років показати відвідувачам.

«КУЛЬТУРА І  МИСТЕЦТВО — ЦЕ ТАКОЖ  ІДЕОЛОГІЯ. А ІДЕОЛОГІЯ  МАЄ БУТИ ДЕРЖАВНА»

— Постійно говоримо про те, що культурою і мистецтвом в Україні ніхто серйозно не опікується. На вашу думку, чому так? І що треба зробити для того, щоби змінити ситуацію?

— Культурі і мистецтву в Україні не приділялося належної уваги ні за радянських часів, ні за часів уже незалежної України. Не приділяється належної уваги й сьогодні. Немає в державі політики у галузі культури. Я завжди говорив, що культура і мистецтво — це також ідеологія. А ідеологія має бути державна. Якби ми мали загальний рівень культури у державі високий, то, напевно, не мали би того, що зараз відбувається на сході України. Я не говорю суто про теперішню ситуацію — мова йде про Україну від 1990-х років до сьогодні. Багато є музеїв в Україні, експозиції яких майже не змінювалися понад 50 років. Проблема велика є для музеїв історичних та краєзнавчих, а особливо — у центрі та на сході країни, котрі так само показують ідеологію старих, 1960—1980-х, років. Багато вже часу відтоді минуло, а ментальність лишилася та сама. Події стрімко змінюються, і це треба показувати, робити висновки, бо це є наша історія. А наразі маємо те, що маємо. І це знову ж таки політика держави. Щодо коштів на культуру, то їх бракувало, бракує і завжди бракуватиме. Досі не маємо закону про меценатство. Благодійність не повинна обкладатися податком, і це мало би бути відображено у законодавстві. У цілому світі розвиток музеїв (не утримання!) відбувається коштом меценатів.

— Повертаючись до початку розмови, що на підсумок хотіли б сказати про Владику Андрея-благодійника?

— Я своїм працівникам кажу: якби не Шептицький, ми не мали б ні музею, ні роботи! Тому нашим роботодавцем є не тільки Міністерство культури, а й Митрополит Андрей. Думаю, що, дивлячись на нас із Небес, Владика мав би нами пишатися, бо те, що ми зробили за останні роки по виданнях, пропаганді української культури та її розвитку — це чимало. На жаль, не відчували особливої опіки від держави. Щодо окремих осіб, то сприяння було. Стояти на місці не можна, треба рухатися, бо застій — це гниття. Треба шукати фінансування. Зрештою, хто шукає, той завжди знайде...

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів
Газета: 
Рубрика: