Світ тримається... на пісні

12 вересня у Національної філармонії України відбудеться ювілейний концерт, у якому буде представлено широкий спектр хорової музики українських композиторів, включаючи авторські твори та обробки народних пісень. Історія хору бере початок у тяжкі роки воєнного лихоліття: у Харкові 1943 р. було організовано Державний український народний хор (від початку в його складі перебували хорова, оркестрова й танцювальна групи) і призначено його художнім керівником, а головним диригентом — педагога Київської консерваторії Григорія Гурійовича Верьовку (1895—1964 рр.). Поруч із ним хормейстером працювала його дружина, талановитий музикант Елеонора Павлівна Скрипчинська (1899—1992 рр.). Наступного року колектив хору перебазувався до Києва. Основу репертуару склали українські народні пісні, чимало обробок яких здійснив сам керівник, котрий активно збирав і досліджував фольклор (у біографії митця — кілька років наукової роботи в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР).

Поступово Український народний хор потрапляє в когорту колективів союзного значення, беручи участь у різноманітних партійно-урядових концертах, декадах української літератури і мистецтва та інших заходах. Його учасники здобувають багато нагород на Всесвітніх фестивалях молоді і студентів, як, наприклад, 1957 р. під час VI фестивалю в Москві стали 10 золотих і срібних медалей, із VII форуму у Відні лауреатські звання привезли шестеро танцюристів, а протягом VIII фестивалю у Гельсінкі колектив був відзначений вісьмома золотими медалями.

Гастрольна палітра збагачується новими барвами: колектив несе рідну пісню не лише по містечках і селах України, а й інших республіках колишнього СРСР, а починаючи від 1952 р. виступає за кордоном — у Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Австрії, НДР, ФРН, Югославії. Невипадково дослідник шляхів розповсюдження української пісні у світі Г. Нудьга зазначав, що у ХХ столітті після хорової капели О. Кошиця саме Український народний хор найбільшою мірою планомірно представляє самобутнє українське народнопісенне мистецтво на міжнародних теренах.

Перший подвижницький етап в історії становлення і розвитку Українського народного хору, який вирізняється спиранням репертуару на автентичні взірці народного багатоголосся, завершився у середині 1960-х. Своєрідна виконавська манера співаків привернула увагу численних дослідників протягом наукової конференції, проведеної з нагоди 20-річчя хору, постать його керівника висвітлювала книжка відомого хормейстера, кандидата мистецтвознавства Леопольда Ященка «Григорій Гурійович Верьовка».

В останні роки життя Г. Верьовка, передчуваючи свій відхід і сподіваючись передати своє дбайливо виплекане дітище в надійні руки, залучив до співпраці як свого помічника Анатолія Авдієвського, на той час відомого в музичних колах хормейстера, засновника поліського ансамблю пісні і танцю «Льонок» із Житомира. Від приходу Авдієвського в Український народний хор як художнього керівника, головного диригента і директора 1966 р. розпочався новий етап розвитку цього колективу. Творче кредо і людську позицію маестро знаходимо в його ставленні до народної пісні: «Наш народ мудрий, і такі ж його пісні. Багато з них мають вражаючу драматургію, глибоке філософське звучання. Це — не лише художня цінність, а й наша історія. Без розуміння і справжньої поваги до цього феномену наші патріотичні гасла нагадуватимуть бурю в склянці води...» Вимогливий і принциповий до себе, до співаків, він зумів реалізувати свої творчі принципи щодо піднесення професіоналізму Українського народного хору, закладення основ академічного співу в хоровій справі.

Основу репертуару продовжували становити народні пісні, але крім них митець починає впроваджувати хорову творчість композиторів-професіоналів, засновану на трансформації народних інтонацій, вбачаючи пріоритетність нового стильового обличчя колективу вже в академічній манері співу. Тому для збагачення тембрових властивостей, масштабності звучання хору, його виконавської мобільності маестро вводить у склад голоси академічного сопрано. Завдяки такій новації стало можливим виконання акапельної музики Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, Пилипа Козицького, Миколи Колесси, Лесі Дичко, Олександра Яковчука, композиції великої форми (фольк-опера «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича та хоровий концерт «Гори мої, гори» Володимира Зубицького). Тому феномен хору на сьогодні криється в універсалізмі його співочих можливостей — від народної до академічної манери виконання.

Тріумфальним став перший виступ колективу на американському континенті під час Експо-67 у Монреалі, де зібралося близько тридцяти тисяч слухачів. Як згадує Анатолій Тимофійович, «то була мить істини, зворушлива мить єднання українців-емігрантів із земляками, котрі зі сльозами підхоплювали рідні мелодії, сердечно обіймаючи наших виконавців».

Резонанс цього виступу приніс багато позитивних зрушень матеріального і духовного характеру в житті колективу. Одним із них слід вважати розширення географії гастрольних поїздок. Так, 1968-го хор брав участь у Днях України в Чехословаччині (19 концертів), наступного року гастролював у Швейцарії та Франції (10 концертів). Квитки розкуповувалися заздалегідь, аншлаги супроводжували виступи завжди, а преса щедро обдаровувала митців вдячними словами, захоплюючись самобутньою красою пісень і танців України.

«Неможливо словами описати видатне вокальне і танцювальне виконання цього всесвітньо відомого ансамблю. То ніжні й жартівливі, то як хвилі бурхливого моря народні пісні... Незважаючи на чужу мову, ніби за помахом чарівної палички, перенесли слухачів у глибінь життя та природи великого народу», «Дві години музичного екстазу більш як трьох тисяч глядачів... Як уникнути пишномовних епітетів з приводу цього чудового концерту, під час якого всі наші почуття були повністю задоволені. Насамперед наш слух завдяки голосам із сильним, теплим, ніжним, і навіть надприродним тембром. Потім — наш зір, завдяки віртуозності і спритності танцюристів, невичерпна енергія котрих іде від закоханості в мистецтво, в радість життя. Всі фібри нашого єства перебували під магічною чарівністю маестро Анатолія Авдієвського, котрий робить артистичною найскромнішу мелодію...» — такі цитати із численних відгуків у ЗМІ, які нині д зберігаються в музеї хору.

Загалом 1970—1980-ті позначені активізацією зарубіжно-гастрольної діяльності хору. Австрія, Нідерланди, Іспанія, Португалія, Коста-Ріка, Мексика, Куба, Нікарагуа, Чехія, НДР, Канада, Франція, Монако — усюди переповнені зали, шалені овації, осяяні радістю обличчя глядачів.

Знаменними для колективу стали перші гастролі у США (2000 р.), де він виступав у найкращих залах, провівши протягом турне 86 концертів. Про один із них писала Washington Post: «...концерт відбувся у переповненій глядачами найпрестижнішій залі американської столиці — Центрі мистецтва ім. Джона Кеннеді. Чарівні українські пісні, що змінювалися запальними танцями, викликали зливу овацій, захоплені відгуки слухачів».

Одним із провідних напрямків діяльності хору можна визначити працю на перспективу — при хорі працює вокальна студія (керівник Ірина Мельниченко) для підготовки майбутніх хористів, де діти від п’ятирічного віку вчаться співати з наступною можливістю стати учасником хору. Неодноразово робота в хорі відкривала індивідуальний шлях у мистецтві, стежку до всенародної популярності його співакам. Так хорову школу маестро Авдієвського пройшли Ніна Матвієнко, тріо «Золоті ключі» (з її участю, Валентини Ковальської та Марії Миколайчук), Володимир Бойко, Алла Кудлай та інші.

Такий щедрий ужинок за сім десятиліть досягається взаєморозумінням спільної мети поміж Анатолієм Тимофійовичем Авдієвським та його однодумцями, хормейстером Іриною Мельниченко, режисером-диригентом Зеновієм Корінцем, диригентом оркестру Геннадієм Єрьоменком, головним балетмейстером Валерієм Шкоріненком.

Сьогодні хор ім. Г. Верьовки знаний в усьому світі високопрофесійний колектив, що достойно представляє народнопісенне й танцювальне мистецтво України.