Тарас МЕЛЬНИЧУК: «Крім честі, в мене нічого не лишилось»

У начерку своєї так і не закінченої автобіографії Тарас писав: «Поезія — це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це вирок. Поезія — це щось неминуче. Як Смерть. Як не втечеш від смерті, так не втечеш і від поезії. Не втечеш, якщо вона обрала тебе своєю жертвою. Саме — жертвою! І дала тобі, жертві (Стефаник), Камінний Хрест на плечі: «Неси!» І мусиш нести! Аж до Голгофи!

Мусиш? Ні! Скинь із себе хрест — і під три чорти. Забудь себе. Забудь свій рід. Забудь убитих. Повішених. Кинутих за грати і мордованих. Забудь і Слово, й Мову Рідну. Та й узагалі забудь, звідки ти родом. Забудь, що ти — Людина. Оскотинься. Роби. Їж. Пий. Спи. Пий. Їж. Роби. Все одно кінець один: земля. Могила. Темінь. Вічна темінь.

То чи варто заради цієї Вічної Темряви думати, переживати, страждати, співчувати людяності і справедливості шукати?

Чи варто такою дорогою ціною — ціною життя — добувати слово, щоб під кінець зникнути навічно в нічому, в темряві?

Варто чи не варто, а все ж два рази — це майже шість років — довелося гибіти, гнити за гратами. За слово! А далі, як по склі: адміністративні «надзори» (це, по суті, домашній арешт — дворічний), «психіатрички» — двічі і виклики безнастанні і незліченні до КДБ: «Ми ж вам добра хочемо — і тільки!»

А від того добра світ чимдалі крижанів і темнів так, наче тебе хто кинув у бездонну криницю. І ти падаєш, падаєш — і знаєш, що впадеш, розіб'єшся, знаєш, що смерть. Смерть — це мить. А це — вбивство. Повільне, виважене, ритмічне вбивство.

Христос один раз умирав. А тут — сто разів. Тисячу. Умирав — і не вмер. Тисячу смертей на одного — чи не забагато, Доле?»

Перший виклик до КДБ — за вірші — був у нього 1964 року в Чернівцях. Перший раз відбував покарання — за вірші — в Кучині Пермської області. Вдруге опинився за гратами у Вінницькій колонії суворого режиму «за злісне хуліганство», хоч за своїм характером Тарас Мельничук не міг зобидити навіть комаху. Кого оголошували гвалтівником, кого — гомосексуалістом, йому ж так підлаштували життєві обставини, що знову наручники, кирзяки, куфайка, нари. 5 серпня 1979 року він писав до мене: «Не вбив. Не вкрав. Не чужоложив. Не проводив розбій ні на широкій, ні на вузькій дорозі. Не грабував ні державу, ні громадян даної держави. І на честь нікому не ліз. А от мені полізли... Мене хряснули кулаком по зубах у кафе, обізвали перед цим, а я цього величання, цього благородного жесту ніяк не міг стерпіти. А ще зграя бігла за мною на розправу, і я відбив одному бичу (бич — є така категорія людей у вашому суспільстві), отже, я відбив ножа цьому облизі... А ножа приписали мені, хоча я зроду-віку не ходив із таким творчим інструментом. Зробили з мене і призвідника бійки, і плюс — алкаша. Отже, я хуліган, стаття 206, ч. 3 Кримінального кодексу Української РСР. Злісний хуліган. А я за 40 років (навіть у буйній молодості) не здобувся на хуліганство.

Прокурор-жінка обурювалася: як це я або не втік, або не відвів руку, або взагалі... треба було стерпіти! І були б били мене, як гамана, як остолопа — на винне яблуко. То якби мене — то нічого. А раз я умудрився дати здачі — то це вже стоп! Закон! Кримінал! Бо ж я там узагалі був властьімущій парафії як сіль в оці, а колька в боці. І — 4 роки. За те, що не битий. Що тільки по зубах мене врізали, а не потовкли на капусту.

Моя помилка в одному: коли я дістав і кров з мене текла, треба було побігти мені першому подавати. Але я цього ніколи не робив. Це не чоловіча справа — тягатись по судах! Крім честі (у крайньому разі — хоч і лихої, але мужської), в мене нічого не лишилось: ні кола, ні двора. Була жінка, та й та давно... Хотів я бути вище всього цього, і вище, і над, і поза цим усім, не зміг, не зумів, бо не охамів, у ту ж мить натягнувши маску доброчесності. А із цього всього й крик: суспільство — не по мені, я — не по суспільству. А сила ж не в мене, а в нього. То й робить, що хоче. Заживо копає яму. Воно з тими, що мене б'ють. А я на всіх угодити не міг. Та й не збирався...»

Познайомилися ми з Тарасом у квітні 1967 року. На семінар авторів перших книжок я приїхала з Вінниці, де навчалася на другому курсі педінституту. Була авторкою книжечки «Пелюстка грому». У Тараса теж вийшла збірочка: «Несімо любов планеті». Два тижні дискусій, семінарів, безсонних ночей, коли читали вірші й цитували Василя Симоненка та Гарсіа Лорку... Серед тих семінаристів були Ігор Калинець, Борис Чіп, Борис Демків, Микола Федунець, Микола Рябий... І Тарас Мельничук полонив усіх своєю працездатністю: міг за ніч написати 15 — 20 віршів. Поезія була його стихією, він відчував себе вулканом, що вихлюпував лаву метафор та епітетів. Його «підвів» гірський дух, непокора горців: не звик кланятися можновладцям, вчасно усміхатися, догоджати, миритися з тихоплинністю сірих буднів. Він був створеним лише для поезії і звітував лише перед Богом. Тому ще тоді я нарекла його Небожителем. Ним він і залишився до останнього подиху.

Я бачила його на карпатських верховинах у серпні 1967-го. Любив співати біля ватри. Мав багато друзів у далеких гірських селах, міг опівночі приїхати до когось із них і до ранку читати вірші. Спав мало, обходився куснем хліба. Ніколи не мав власної квартири, аж перед смертю влада надала кімнату в Коломиї, але й ту не вдалося обжити. А мамину хату в Уторопах Косівського району в день його 50-річчя чиясь лиха рука підпалила. Згоріло все дотла...

Незадовго до його смерті взялися земляки вибудувати Тарасові хату на батьківському подвір'ї. Не встигли закінчити її. Так і стоїть вона на ста вітрах на високій горі за селом. А поруч, під старим деревом, Тарасова могила. Заповів поховати себе тут, де ступала мама Анна, де народжувалася його вільна воля, де гомоніли з ним дерева і квіти. Не хотів бути на сільському кладовищі — «в колгоспі».

Коли з усіх Карпат приїхали на його похорон люди, то йшли на гору по голубих пролісках-бриндушках, що визирали з-під березневого снігу. А мені здалося, що це — його вірші. Чисті, беззахисні, котрі кричать і пручаються під чобітьми.

Тоді, 31 березня 1995 року, коли ми несли свою гіркоту на Тарасову гору в Уторопах, серед жалобної процесії я вирізнила згорбленого, у рваному, давно нечищеному пальті бомжа з вінком. Він пробрався аж до труни і все тер немитими руками почервонілі очі... Поет і сам нагадував ситому і пихатому обивателю бомжа: був єдиним безпритульним серед лауреатів Державної премії України ім. Т. Шевченка і говорив про це з веселою безтурботністю, з іронією людини, для якої всі матеріальні блага не варті жодної краплі роси. Чи не тому його головна книга, видрукувана за життя, так і звалася «Князь роси»?

Чи не найгіркіші страждання випали на його вінницький період «життя», якщо можна так назвати кілька років поневірянь. Я тоді допомагала йому чим могла, — приходила в колонію із книжками і цигарками, з харчами і добрим словом. Уселяла віру в те, що скоро минеться ця тюремна ніч і настане пора волі, творчості, визнання. Та коли тюремна брама нарешті відчинилася, Тарас був смертельно хворим. Ніщо не могло врятувати його: ні підтримка друзів, ні лауреатські «лаври», ні запрошення рідного дядька з Канади приїхати на лікування. Тарас до кінця гордо ніс свою княжу голову. І просив мене про одне: «Не катуй мене добротою». Він жив у своєму світі, його дух ніяк не міг уміститися у кволому і смертному тілі. Він не захотів подовжити своє фізичне існування за рахунок приниження Духу.

Тарас мав гарну рису: своїм акуратним почерком він переписував вірші й розсилав їх не лише до редакцій газет, де вони осідали в архівах і звідти потрапляли до кагебістських папок, а й роздаровував своїм друзям. Є вірші Тараса Мельничука в Івана Малковича, Григорія Штоня, Дмитра Гриньківа з Коломиї та багатьох інших. А я зберігаю, як найдорожчий скарб, його листи та вірші із зони.

З листа від 14 березня 1980 року: «А мені віриться, що я небові не заважаю. Тільки чом згадався Кінь, що йде втомлено в хомуті до вівса, мов читає некрологи про друзів, про гори.... А овес в опалці, у мішку почув весну — не почув іржання, а почув весну! І про-ростає. Над полеглими й живими. І дивиться увись, де біснуються, казяться зірки. Як ревище битв, що були, що є, що будуть. Тож хай лежить пустеля. А ми, живі і мертві, будемо дивитися з висоти, будемо живитися з ганку — так ближче земля. І безвихідне коло життя. І ховається щастя під сніг, під синє, під заметіль...

... проходять переді мною жорстокі хвилини, мов красиві жінки. І я ховаюсь у твої долоні, і усміхаюся.

Ніно, вже весна. А коли ж ми підемо збирати волю? Хіба ж так багато треба тому, хто хоче щастя, хто не просить нічого, тільки щоб життя його було коротше за любов і довше за лозину.

А поки що я втрачаю висоту і падаю, як підбитий літак. Стрімголов падаю. Тільки чомусь не туди, де люди постукують ногами, де трактори танцюють із плугом і сівалками, а падаю стрімголов у чубате небо, в небо веселе, як малюк, у небо, як турбіна співуча, у небо благословенне, як птиця — птиця, що любить людей, що рада людям, що рада початку кожного дня».