Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Тарас Шевченко: неймовірний жовтень 1845 року

На руїнах пам’яті про поета в Мар’янському
10 листопада, 2017 - 11:59

22 березня 1845 року Тарас Шевченко згідно з рішенням ради Академії мистецтв отримав звання «некласного (вільного) художника» і вже за три дні залишив Петербург, щоб знову вирушити в Україну. Своєму приятелеві Якову Кухаренку він напередодні повідомляв: «Я сьогодні Петербург покидаю. /.../ Отамане, пиши, коли матимеш час, до мене. В Полтавскую губернию, в Миргородский повіт, в село Мариенское. На ім’я Александра Андреевича Лукьяновича с передачею щирому твоєму Шевченкові».

Некласний художник Шевченко, отож, мав намір зупинитися в Мар’їнському (нині — Мар’янське) під Миргородом, у маєтку полтавського поміщика Лук’яновича. Перебуваючи в Петербурзі, той запросив Тараса до себе, домовившись, що гість-художник напише портрети членів його родини. Шевченка така пропозиція цілком влаштовувала: Мар’янське на час перебування в Україні мало стати для нього «базою», а гонорар за портрети міг підживити скромний бюджет...

Про Шевченкового супутника Олександра Лук’яновича знаємо, що в молодості він перебував на військовій службі; у відставку пішов у чині майора. На час зустрічі з Шевченком мав сорок-сорок два роки (орієнтовні роки життя Лук’яновича — 1803—1880). На портреті, виконаному Шевченком у Мар’янському, Лук’янович схожий на самозакоханого франта: піжонські вусики, бакенбарди, акуратно викладений на шиї шарф...

Про перебування Шевченка в Мар’янському ми майже нічого б не знали, якби не Вільям Людвігович Беренштам, київський єврей-українофіл, за словами Євгена Чикаленка — «розумний і симпатичний чоловік», який був «активнішим за багатьох членів Громади, природжених українців». 1899-го р. він відшукав у Сорочинцях 76-річного Арсена Татарчука, колишнього кухаря Лук’яновичів, і той чимало розповів Беренштаму.

«Він /Шевченко. — В.П./ вставав зі сходом сонця й одразу брався за роботу, — розповідав Татарчук. — /.../ У вільний від писання портретів час майже завжди залишався у своїй кімнаті, постійно читав книги, які брав із панської бібліотеки, або ж писав листи, чи щось інше; тільки зрідка блукав він околицями, при цьому часто зупинявся, вдивлявся в якісь віддалені предмети, замальовував рідні краєвиди. Снідав і обідав він разом із панами...».

Оселився Шевченко в окремому приміщенні; від послуг лакея відмовився...

Творчість, як відомо, потребує усамітнення, тож природно, що в Мар’янському поет «зі знайомими Лук’яновича/.../ не зближувався». А коли виринав зі своєї самоти, то «охоче спілкувався зі священиками». Вони, розповідав Татарчук, «всі дуже любили й поважали Шевченка». Священик Бабичев із сусідньої Устивиці одного разу під час обіду в Мар’янському сказав таке: «Тарасе Григоровичу, Вашого розуму хоч би на двадцять чоловік та роздати, всім вистачило б!». В Устивиці, до слова кажучи, народився Василь Наріжний (1780—1825), письменник, якого вважають попередником Гоголя, — може, його ім’я згадувалося і в Шевченкових розмовах із Бабичевим? Усе ж таки, романи Наріжного «Росийский Жилблаз», «Словенские вечера», «Два Ивана», «Бурсак» були досить популярними....

Найохочіше, за словами Татарчука, Шевченко зближувався «з дворовими і селянами; майже всіх він знав по імені. /.../ Часто вечорами відвідував він «вулицю». Поява його в таких випадках завжди всіма очікувалася з нетерпінням і віталася. В ці вечори час минав непомітно: Шевченко й сам пожвавлювався, він багато розповідав про минуле України, про подвиги козаків, про боротьбу їх із турками й панами. Говорив про своє селянське походження і звільнення, але про те, як і коли знову повернеться воля закріпаченому люду, не згадував. Залицянням до дівчат і молодиць ніколи не займався, навпаки, з ними поводився так само, як і з парубками й чоловіками. Іноді запрошував за свій кошт музику; тоді бувало дуже весело; сам Шевченко дуже любив, щоб ті, хто зібрався, співали й танцювали...»

А ось про Лук’яновича Арсен Татарчук розповідав стримано. До селян пан ставився добре, рідко їх карав; під час перебування в селі Тараса Шевченка покарань не було зовсім. Проте під старість став причіпливим і жорстоким.

Жив Лук’янович на широку ногу, «часто влаштовував розкішні бенкети мало не для всього повіту — для цього вина діжками виписувалися з Франції. Був завзятим мисливцем, утримував велику зграю собак і багато верхових та виїзних коней. Полювання, влаштовані ним, відзначалися багатолюдністю і щедрими пригощаннями»...

Усе, однак, раптово пішло прахом. Після звільнення селян Лук’янович втратив свій маєток. Дружина його залишила і виїхала в Ананьївський повіт Херсонської губернії. Чоловікові вона видала вексель на 80 тис. рублів, проте вексель украли. Тож коли дружина померла, то старий Олександр Андрійович не зміг скористатися її вдовиною частиною. Самотній, хворий на епілепсію, він наприкінці життя поневірявся і помер у знайомого поміщика...

Портрети членів родини забрала донька Лук’яновича Софія Олександрівна, в заміжжі Крижанівська. Її доля також виявилася «не зовсім звичайною і дуже сумною». Що означали ці слова Татарчука — залишилося таємницею. Зрозуміло тільки, що портрети пропали. Як пропала й велика бібліотека, з якої брав книги Тарас Шевченко. Книг було багато, займали вони в будинку в Мар’янському цілих дві кімнати...

Із Мар’янського Шевченко час від часу вирушав у мандри. Автору біографічної хроніки «Дума про Огонь» Петру Журу вдалося встановити, що Тарас Шевченко побував у гостях у старого Лук’яновича (себто — батька власника Мар’янського). Дійсний статський радник Лук’янович, мав славну біографію. До 1812 року він перебував на військовій службі; брав участь у воєнних походах (1805—1806), командував кавалерійським полком. Мав бойові нагороди... Після відставки Андрія Федоровича призначили Пермським віце-губернатором, потім — Симбірським губернатором... У селі Шедієве на Полтавщині він мав розкішний маєток — грандіозні «дерев’яні хороми» в стилі класицизму. Сюди й приїздив Шевченко з Мар’янського...

«Чого тільки не було в цьому домі! — захоплено згадувала онука Лук’яновича Олександра Мельникова. — Кімнати різноманітних розмірів і видів: зали з хорами і без хорів, вітальні, диванні, боскетна, розписана згори донизу химерними зображеннями фантастичних ландшафтів, казкових птахів і небачених квітів...» (див.: Мельникова А. Воспоминания о давно минувшем и недавно былом. — М., 1898).

У шедієвських «дерев’яних хоромах», за свідченням мемуаристики, часто гостювали письменники, музиканти, художники. Серед них — Іван Котляревський. Мельникова стверджує, що саме в Шедієвому він «написав свою «Наталку Полтавку», як художник створюючи всі дійові особи за зразками, що оточували його; всі особи, які діють у ній, — художні портрети дідової двірні і його домочадців»... Згадано в мемуарах Мельникової і Тараса Шевченка: «Гостював тут (у Шедієвому. — В.П.) і поет Шевченко, який вніс свою долю інтересу в тісний гурток мого діда, — писала Мельникова. — Він навіть залишив на згадку про своє перебування в нього в домі власноруч написаний портрет свій»...

Архітектурні дива Лук’яновича в Шедієвому не вціліли. А ось у Мар’янському матеріальні знаки історії ХІХ ст. ще можна побачити. Панський одноповерховий цегляний будинок із вигадливою верандою поки що стоїть, проте перекриття не витримали, впали. Про розмах колишнього парку нагадує старий дуб: меморіальна табличка пояснює рідкісним пілігримам, що Шевченко тут любив усамітнюватися... Тепер біля дуба пасуться кози...

Прикро. Адже йдеться про святі для українців місця. Саме в Мар’янському в житті Шевченка почався період небувалого творчого піднесення. Тут він написав кілька шедеврів — «Єретик», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Сліпий». А завершувався цей період уже в Переяславі, куди поет, хворіючи, приїхав до свого друга, лікаря Андрія Козачковського. Там було написано такі твори, як «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим і живим...», «Холодний яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі...», «Три літа», «Як умру, то поховайте»... Золоті чотири місяці в історії української літератури — жовтень-грудень 1845 року...

Маєток Лук’яновича ще можна було б відродити, створити там музей-заповідник. Мар’янському, як на мене, не пощастило, коли його включили до складу Великобагачанського району: неприкаяне село опинилося мовби в кутку, на межі з Миргородським районом. До самого Миргорода — рукою подати (7 км.), проте сполучення з ним немає, я добирався полями... То, може, вихід саме в тому, щоб сполучити Мар’янське з Миргородом асфальтівкою? А ще краще — взагалі передати його Миргородському району...

Одне слово, потрібні «тільки» небайдужість із боку громадськості й воля держави. Лист прем’єру Володимиру Гройсману від імені Групи «1 грудня» я вже ініціював, він, як кажуть, «у дорозі». Проте потрібна широка увага до проблеми, потрібен розголос... 

Колись в українських школах кільком поколінням учнів розповідали про «болдинскую осень» Пушкіна, — а чи зуміємо ми пошанувати неймовірну творчу осінь українського генія?

Володимир ПАНЧЕНКО, фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments