Театр однієї пісні

Постановки цього режисера дуже просто вирізнити з-поміж кількох десятків вистав, які щорічно випускають київські театри. Хочеться написати, що він виріс на музично-поетичних композиціях, але це буде правдою лише почасти. Славінський — живе уособлення українського музично-поетичного театру, його традиція, сьогодення і, хочеться сподіватися, майбутнє. Театру камерного, інтимного, зовні не ефектного, але при цьому гарантуючого рідкісну в наші дні щирість разом із піднесеною прямотою висловлення, повітряними, напоєними мелодіями метафорами й віршами, що складають частину реплік персонажів.

За базовою освітою Ігор Славінський актор. Однак не кожному режисерові удавалося поставити за пару десятиліть таку кількість яскравих і свого роду унікальних вистав. Досвід, майстерність і визнання колег, що накопичувалися роками, «вистрілили» торік одночасно трьома «Київськими пекторалями» — за кращу драматичну виставу, кращу камерну виставу і кращу режисерську роботу («Мертві душі» та «Люксембурзький сад» Театру на Подолі). А ще Славінський поставив хітовий «Синій автомобіль» Ярослава Стельмаха в Молодому театрі, із чудовим Олексієм Вертинським у головній ролі.

За минулий січень — лютий список прем’єр Ігоря Славінського поповнився одразу чотирма (!) назвами, які відтепер прикрашають репертуарні афіші трьох київських театрів та одного миколаївського. Зі столичних робіт найближчою до музично-поетичної композиції виявилася дипломна робота російського акторського курсу Миколи Рушковського — «Ты помнишь, Алеша...», показана на мікросцені театру «Сузір’я». У двох інших випадках («Примадонни» театру «Колесо» та «Bonna Anna, або Як зберегти сім’ю» Театру на Подолі) режисер зробив крутий віраж у комедійний жанр. І навіть у його жорстко прописаних, консервативних рамках зумів залишитися самим собою — чуйним до можливостей акторів й очікувань публіки постановником, який володіє, до того ж, незрівнянним і незаїждженим почуттям гумору.

— Ігоре Миколайовичу, ви багато років пропрацювали в театрі як актор. Коли у вас виникла потреба самому ставити вистави?

— Скільки себе пам’ятаю, весь час займався якоюсь «самостійною роботою»... 1975 року закінчив акторський факультет Київського театрального інституту, і вже у студентські роки щось пробував робити в цьому напрямку. Тоді в Києві існував Будинок працівників мистецтв, і там була можливість репетирувати. У Театрі ім. Лесі Українки практично зробили виставу — «Людина на всі часи» за Робертом Болтом. Керував процесом Борис Вознюк. Але вистава не пройшла, не пустили її...

1987 року було створено Театр на Подолі, і я одразу прийшов із пропозицією поставити виставу. Малахов сказав: «Давай!» Моя перша робота у статусі професійного режисера — вистава «Я прийду по ваші душі» за поезією Володимира Висоцького вийшла в січні 1988-го. А далі постановки пішли одна за одною. До речі, Ростислав Григорович Коломієць умовив мене здобути режисерський диплом (нашим курсом у Театральному інституті керував Сергій Володимирович Данченко).

— Залежно від того, чи ви ставите виставу або ж граєте в ній, чи доводиться перемикати якісь внутрішні важелі?

— Звісно, це два різні типи мислення. Будучи актором, я думаю про свою роботу, про взаємодію з партнером. Коло уваги замикається на мені самому й найближчому оточенні. Режисер же стежить за всією виставою. Тому грати у власних постановках дуже складно, мимоволі помічаєш, як один помиляється, другий робить не те, про що домовлялися. Але з роками я навчився перемикатися. «Режисирувати», граючи якусь роль, — нонсенс. Так нічого не вийде.

— У яких виставах ви виступаєте в обох іпостасях?

— У театрі «Сузір’я» давно йде «Парнас дибом». Деякі моно-вистави ставив «на себе», але там це все відбувається дещо інакше. У виставі Театру на Подолі «Шеррі-бренді» за Мандельштамом на сцені були я та музиканти. Десять років у репертуарі протримався «Контрабас» за Патріком Зюскіндом, у якому я працював разом із сином-контрабасистом.

— Усі ваші постановки напрочуд музичні. Чи ви самі граєте на якомусь інструменті?

— На жаль, ні. У дитинстві мене навіть записали до класу акордеона. Я любив цей інструмент, млів від нього! Але так нічого й не вийшло (я в дитинстві часто хворів) — укотре потрапив до лікарні й закинув музичні уроки. Усе життя заздрив людям, які володіють якимось музичним інструментом, а також іноземними мовами. Натомість дружина в мене — перекладачка із трьох мов, а син — музикант. Я реалізувався через них... У більшості моїх вистав музикою займається Катерина Тижнова. Вона навіть мене змусила співати в «Парнасі дибом», чого я ніколи в житті не робив! У театрі потрібно використовувати ті або інші вміння актора, а в кожного вони різні. Якщо актор уміє жонглювати, то потрібно йому надати таку можливість. У виставі «Самотня леді» театру «Сузір’я» за п’єсою хлопчик приїжджає на передачу «Хвилина слави». Тут потрібен актор із дивовижним голосом. Так, Ігор Антонов уміє співати, але крім цього він професійний ударник! Разом ми придумали ефектний номер, що справляє враження на публіку.

— У різні часи ви працювали у трьох театрах — Російській драмі, Молодому театрі й тепер у Театрі на Подолі. Шлях від великого театру до маленького ви проробили свідомо?

— Ну чому ж, Театр на Подолі не такий уже й маленький, ми розростаємося. Уже двадцять років нам будують розкішне приміщення, ось тільки все ніяк не добудують... Можливо ви не знаєте, що з перших двох театрів мене виганяли. Ішов, звісно, «за власним бажанням». Причини були різні. Але зараз не хотілося б про це згадувати. Це все чвари, «дела давно минувших дней, преданья старины глубокой»... Конфлікти з керівництвом і таке інше. З «Молодого театру» теж йшов самостійно — подав заяву. Півроку працював сторожем (позавідомча охорона Ленінського району міста Києва). Сидів біля Будинку кіно помічником чергового сержанта... Це був 1987 рік, хлинуло стільки забороненої раніше літератури! За добу, яку тривало чергування, «проковтував» по кілька товстих журналів. Був час подумати...

— А скільки часу йде на постановку вистави, і як ви його розподіляєте?

— У середньому два, два з половиною місяці. Але буває й кілька тижнів. Етапи роботи встановлені режисерською школою. Перший — «застільний», витрачаю на нього дуже багато часу. У ньому — основа всього: домовляємося про умови гри, існування на сцені, аналізуємо текст. Часом мені говорять: «За два тижні прем’єра, а актори тільки вийшли на сцену». Я намагаюся стерти межу між читанням і виставою, щоб в акторів було чуття єдиного творчого процесу.

— Трапляються такі ситуації, коли за столом ви вирішуєте, що вистава буде про одне, а на сцені вона виходить зовсім про інше?

— Настільки кардинально, звісно, ні, хіба що в деталях. Коли спектакль виходить «у ноги», розумієш, що якісь речі були розібрані невірно. Це нормальне явище, нічого поганого в ньому немає. Єдине, ніколи не придумую спектаклі вдома, люблю робити це прямо на майданчику. Театр — мистецтво колективне. Звісно, ставити «з листа» не можна, задум потрібно тримати «в голові», але мізансцени народжуються під час репетицій.

— Чи ви продовжуєте працювати над виставою, коли вона вже готова і прем’єра відбулася?

— Відпускати виставу не можна, мало що може статися... Якщо зайнятий в постановці як актор, простіше тримати її під контролем. Але щоб ходити на всі свої постановки, довелося б розділити себе на кілька частин. З іншого боку, зроблена вистава — це вже прожитий етап. Сидіти над акторами як «квочка» не варто, вистава має зажити своїм життям. Найцікавіше — незроблене, від однієї думки про яке починають чесатися руки... Матеріал може чимось «чіпляти» — темою, ідеєю. Однак у будь-якому театрі існують обставини, коли щось обов’язково треба поставити. Припустімо, «Мертві душі» створювалися до ювілею Гоголя, а вийшла постановка не «до дати», а про наше життя.

— Зараз у Києві дуже багато ставиться всіляких комедій, з них лише в цьому року дві — ваші, «Примадонни» у Театрі «Колесо» та «Bonna Anna, або Як зберегти сім’єю» на малій сцені Театру на Подолі. Ви пішли за публікою?

— Комедії я ставив і раніше, а ось з комедією ситуацій зтикнувся вперше, коли взявся за «Bonna Anna» Марка Камолетті. Постановка такого тексту вимагає абсолютної вивіреності, чіткості. Доля секунди — і все зруйнується. Затримався на виході актор, наступний вийшов трохи раніше, а вони не повинні бачити одне одного. І все, можна опускати завісу! Колись, розповідають, Анатолій Папанов на початку «Ревізора» сказав: «Я пригласил вас, господа, с тем, чтобы сообщить вам пренеприятное известие: к нам едет Хлестаков»... Дали завісу, а за двадцять хвилин почали заново. «Примадонни» в «Колесі» дещо інша за жанром вистава, ближча до ліричної комедії. Персонажі там самі створюють «ситуацію» і чекають, куди вона вирулить.

— Чи ви ходите дивитися на вистави інших режисерів?

— За можливості ходжу. Дещо подобається, щось ні, але це моє суб’єктивне ставлення. У жодному разі не хочу ані засуджувати, ані обговорювати, ані вихваляти колег. Щодо професійних розмов, тут досить складно. Досвідчені режисери не люблять говорити на професійні теми. А сенс? У кожного своя «кухня»... Одного разу мій хороший приятель Сашко Ігнатуша подивився виставу. Наступного дня після прем’єри ми зустрілися, щоб обговорити постановку. А він запинається... Тоді я не витримав: «Сашко, у чому справа»? Він каже: «Скажи, ти щось будеш змінювати в результаті нашої розмови?» Я чесно відповів: «Ні!» — «Ну тоді я можу говорити!» І розмова налагодилася... Погляд зі сторони — це одне, а ізсередини актори можуть зовсім інакше відчувати, «складати» спектакль. Окрім того, у самого глядача різні дні бувають... Мистецтво суб’єктом створюється і суб’єктом сприймається. Від цього нікуди подітися.

— Як би ви охарактеризували сьогоднішній Театр на Подолі?

— Як хороший театр, у якому ніколи не було чвар і закулісних інтриг. Віталій Малахов мудро починав «заквашувати» театр. І ця «закваска» є дотепер... Тільки йому хтось щось нашепче, він наступного дня на зборах трупи каже: «Петю, ти там щось говорив про Васю? А ти, Васю, про Петю? З’ясуйте, будь ласка, стосунки». Усе ставало надбанням усіх, ніякого задоволення «шепотіти», інтригувати один проти одного. І, потім, ми всі дуже дружимо. Нині в Театр на Подолі прийшло багато талановитої молоді, і це дуже добре. З ними хочеться працювати! Звісно, період «притирання» є завжди, але в нас він минає безболісно, без очевидних «антагонізмів». Адже я теж прийшов у сформовану трупу, що з малаховського Театру естради перетворилася на Театр на Подолі. Багатьох акторів знав іще за інститутом, але все одно «притирався». Віталій працював на великій сцені, я на малій, так вийшло від самого початку. Хоча для молодих, яким по 25 — 30, ми вже старі, можна сказати «корифеї»... Після закінчення інституту в 22 роки актор усі роки до тридцяти працює в театрі, це все ще молодий артист. Формування актора взагалі відбувається ближче до п’ятдесяти, принаймні у чоловіків.

— Із вашого погляду, чому серед київських прем’єр багато чудових камерних вистав і так мало гарних робіт на великій сцені?

— На великій сцені важко грати з тією мірою правди, яку потребує сьогоднішній глядач. Я дуже люблю камерну сцену, переважно працюю на ній. У маленькій залі інший спосіб співіснування актора і глядача: знята «четверта стіна», немає «синдрому телевізора», є відчуття реальності того, що відбувається тут і зараз. Камерна сцена виправдовує очікування глядача відчути щось живе. Велика сцена, так чи інакше, ставить якусь перешкоду, яку треба зуміти подолати. У великому залі можна обійтися ілюзією, а в малому має бути реальність існування, реальність почуттів.

— Яка з ваших вистав вам особливо дорога?

— На сьогодні це «Льовушка». Коли я сказав Анатолію Криму, що хочу поставити його оповідання, він злякався — думав, доведеться писати інсценівку. Але хотілося іншого — змусити прозу зазвучати на сцені й театрально прочитати оповідання. Мені дуже дорога ця робота, як і тема «двох культур». У цій виставі якось усе зійшлося, причому за всіма параметрами. У грудні ми возили «Льовушку» до Чернігова, Молодіжний театр запрошує нас щороку. Художній керівник театру Геннадій Касьянов запитував мене: «Хороша вистава?», і я сказав: «Я відповідаю за неї»...

ДОВІДКА «Дня»

Ігор Славінський народився 1952 р. у Києві. Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, акторський факультет, курс Миколи Рушковського. До 1983 року працював актором Російської драми, потім перейшов до Молодого театру, нині — в Театрі на Подолі. На початку 1990-х здобув режисерський диплом (Київський театральний інститут, курс Сергія Данченка). Поставив вистави: «Синій автомобіль» (Молодий театр), «Але я прийду по ваші душі», «Контрабас» (Театр на Подолі), «У Барабанному провулку», «Парнас дибом», «Оркестр», «Жайворонок» (Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я»), «Невидима тінь від мікрофона» /«Володимир Висоцький«/ (Київський театр поезії та пісні) та інші. Нині Ігор Славінський викладає акторську майстерність у Національному університеті театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого на курсі Рушковського.