Трохи мистецтва серед поп-корну

Iдея ця з самого початку була виграшною — тому що, по-перше, сучасне російське кіно у нас має стійку популярність, а, по- друге, далеко не всі фільми фестивалю можна було назвати авторськими або арт-хаузними.

Наприклад, те, що організаторами (київська прокатна компанія «Арт-хауз Траффік») подавалося як спеціальна подія фестивалю, — повнометражна анімація «Незнайко і Баррабас», створена режисерами Володимиром Гагуріним та Світланою Гроссу, а також озвучена (оцініть імена) Еммануїлом Віторганом, Геннадієм Хазановим, Спартаком Мішуліним, Юрієм Гальцевим, Матвієм Ганапольським, — який же це арт-хауз? Це, як і всі подібні фільми для дітей — стовідсотково комерційний проект.

Для дитячої анімації це взагалі подія, бо «Незнайко і Баррабас» — своєрідне повернення до витоків відомої казки, до малюнків канадського письменника і художника Палмера Кокса (1840—1924 рр.) Кокс написав цикл віршів «Брауні» про маленьких лісових чоловічків і сам його проілюстрував. А вже у Росії його творчість дуже надихнула письменницю Ганну Хвольсон, яка перевела все це у прозу — оповідання «Пригоди лісових чоловічків». Більше того, вона створила і нові історії, і нових персонажів, завдяки чому її книги набули колосальної популярності в дореволюційній Росії. Однак і після революції маленький народець не забули — всі ми знаємо про Незнайка за чудовими оповіданнями Миколи Носова та мультфільмом «Незнайко на Місяці». Саме частина творчої групи останнього ініціювала створення «Незнайка і Баррабаса». Вийшло цілком втішно, хоча, на смак хранителів союзмультфільмівського дитинства, надто американізовано.

От що справді можна віднести до арт-хауза, до однозначно авторського експерименту, так це «4» Іллі Хржановського (Росія—Голландія, 2004 рік, 125 хвилин). Сценарист картини — скандальний, одіозний, ненавиджений путінськими ревнителями моральності Володимир Сорокін, в одній із головних ролей непутящого настроювача — не менш скандальний Сергій Шнуров (Шнур із групи «Ленінград»). Загалом, повний комплект для так званого культового статусу.

Взагалі, це вже третій фільм за сценарієм Сорокіна після «Москви» Олександра Зельдовича та «Копійки» Івана Диховичного. Складається цікава тенденція — Сорокіна екранізують переважно 30—40-річні, чия юність припала якраз на кінець 1980-х — початок 1990-х, час виходу Сорокіна з там- і саміздатівського підпілля до широкого читача. Однак, як уявляється, саме Хржановському вдалося досягти максимальної відповідності специфічній сорокінській стилістиці, з усіма достоїнствами та недоліками, які випливають звідси, (і перші, і другі суть природжені). У його попередників це не виходило через, можливо, більшу прихильність до етичної, моралізуючої традиції російської культури; навіть актори в їхніх фільмах не могли природно, без напруження вимовити нецензурну лайку, яка в текстах Сорокіна посідає помітне місце. Тому, очевидно, Хржановському і знадобився Шнур, який переважну більшість своїх пісень будує саме на матірщині.

Але річ тут не лише у міцних слівцях. Хржановському вдалося досягти особливої відчуженості героїв від того, що відбувається, якими б жахливими чи абсурдними ці події не були. У нього, як і у Сорокіна, діють не люди, а силуети людей — без особливих прикмет характеру, без внутрішніх складних рефлексій, без півтонів. Їхнє завдання — взяти участь у деяких діях, які від них, за великим рахунком, не залежать, стати витратним матеріалом у сумовитому середньоруському гіньйолі. З такими двомірними персонажами режисеру справді можна творити все що заманеться. Тому що фільм і вибудовується — спочатку як своєрідна чорна комедія, коли троє персонажів зустрічаються в нічному барі (четвертий — безсловесний бармен) і з найсерйознішим виглядом плетуть досить витончені небилиці. Потім лінії героїв розходяться, і далі на кожного навалюється всеосяжний, безконтрольний абсурд: настроювача арештовують і за невиразним обвинуваченням кидають до в’язниці, торговця м’ясом зустрічає вдома дивний метушливий старий, звихнутий на чистоті, а дівчина за викликом вирушає на таємничий «полігон» — до далекого, Богом забутого села ховати щойно померлу сестру-близнюка. Ось, власне, сільські сцени і є центральними у фільмі. У цих епізодах і сконцентрований той самий славнозвісний сорокінський жах: людина огидна, тому що фізіологічна. Оргії п’яних бабусь, які Хржановський знімає і промальовує яскраво, у всіх деталях — це видовище, витримати яке здатен далеко не кожен (деякі в залі й не витримували). Обжерливість, оголена стареча плоть, свині, які пожирають засмажену голову свого побратима по хліву — таких образів на грані патології вистачає. Але люди в цьому грубому, перебільшеному трагіфарсі — не герої і не жертви, а всього лише частина бенкету, функціональні гвинтики в розумній машині розкладу. Тобто дистанція між людиною і людським, між «м’ясною хатинкою» і сенсом, будь-яким сенсом — просто-таки космічна. Свій ефект це дає: «4» — безперечно, по-своєму цілісний, довершений фільм. Зроблений дуже раціонально, з особливим таким навіть професійним холодком. Але, як уявляється автору цих рядків — робота Хржановського, зрештою, не дає нічого ні «головній» частині аудиторії, ні, тим більше, бажаючим якихось емоцій. Спільний знаменник — кілька кривих усмішок, сміх, який справді доречний у цирку потвор. Таке кіно, звичайно, необхідне — як своєрідне нігілістичне щеплення від зайвого крупнобюджетного пафосу, який загрожує роздавити кінематограф. Зрештою, і «Золотого ягуара» на Роттердамському фестивалі дали ж не лише за наявність голландських грошей у кошторисі фільму...

Однак центральною подією фестивалю став, звичайно, показ «Настроювача» Кіри Муратової. І «День», і інші газети вже писали про нього досить багато; хотілося б лише відзначити відрадну деталь — на всіх показах рахунок вільних місць у залі йшов на одиниці, і різношерста, аж ніяк не кіноманська аудиторія дивилася картину, затамувавши подих. Схоже, Муратова — наш, одеський режисер, — прямо на очах набуває статусу живої легенди, її кіно просто входить у моду — прекрасна відповідь тим, хто все ховає й ховає вітчизняну кінематографію.

Ще одне відоме ім’я «Непростого кіно» — петербуржець режисер Олександр Сокуров. На фестивалі показали відразу два його останні фільми — «Сонце» та «Батько і син». Про перший — історичну драму, присвячену імператору Японії Хірохіто, наша газета також писала досить детально; щодо «Батька і сина» (зроблений у копродукції з Німеччиною), то це частина трилогії, розпочатої фільмом «Мати і син», останньою картиною стане «Брат і сестра». Сюжети всіх фільмів циклу побудовано на непростих сімейних стосунках, це драми на двох у виконанні хороших акторів. Атмосфера, як і належить у сокуровському кіно, — мізантропічна, похмура, пройнята відчуттям близької втрати; але, як не дивно, прихильників навіть у таких історій вистачає.

«Час жнив» (режисер — колишній документаліст Марія Разбєжкіна) призначений для більш масової аудиторії, хоч сюжет тут також досить сумний. Більше за все картина нагадує сумний жарт періоду післявоєнної розрухи. Комбайнеру-ударниці вручають перехідне Червоне знамено, яке відразу ж починають їсти миші. Ось і працює бідна селянка ледве не цілодобово на полі, забувши про чоловіка та дітей, — тільки щоб знамено залишалося у неї, щоб ніхто не звинуватив у недбалому ставленні до сакральних символів. Весь конфлікт, чесно кажучи, здається просто висмоктаним із пальця, в дусі викривального кіно часів перебудови. Аби була хоч дещиця іронії, нехай навіть і похмурої — але немає й цього. Знято все красиво, навіть надмірно красиво, просто в дусі хрестоматійних «Трактористів». Виходить своєрідна екскурсія для сучасних глядачів до стр-р-рашної сталінської епохи — без особливого бажання самого режисера в цій епосі якось розібратися.

А ось «Капосник» Тетяни Дєткіної, навпаки, весь побудований на безперервному стебі. Сторожа Пашку звільнили. А він залишився, бо закоханий у хазяйку дачі, красуню Наташу. Замість неї приїздить її батько, погрожує Пашці собакою. Помирати, так з музикою! — вирішує сторож, і готується підірвати хлопавку в зубах псини. Зашиває саморобну бомбу та шматок печінки у плюшевого ведмедя на ім’я Алоїзіюс, і залишає іграшку на ділянці. А також влаштовує безліч інших капостей, на які постійно натикаються господарі дачі. Зрештою чоловік Наташі, людина в цілому поступлива, дізнається про зраду, а діти повідомляють, що сторож так і сидить у машині неподалік. Вибухонебезпечного ведмедя знаходить не собака, а шестирічний син Наташі Васька. Васька лікує ведмедя і проводить з ним бесіди про сенс життя, такі ж серйозні, як він вів зі сторожем. Все б зійшло Пашці з рук, встиг би він вчасно поїхати, але він все чекає і чекає відродження почуттів у серці Наташі. І однієї ночі вона приходить до Пашки — з чоловіком, батьком, собакою, каністрою солярки та запальничкою. А ще прибігає Васька. А у Васьки в руках — ведмідь, який, якщо потрясти, неодмінно вибухне. Але в результаті всі залишаються живі, крім собаки. Хлопчика Пашка врятував, а сам зник без сліду. Але в останні хвилини короткого Пашиного життя він встиг побувати щасливим і безстрашним. А що життя колись та й скінчиться, вони з Ваською й так знали. Справжній парад дивних людей з дивними звичками, зрідка смішний.

У цілому, незважаючи на очевидну розмитість критеріїв, на нерівність програми, фестиваль можна вважати вдалим. Так, у Росії роблять багато кіно, але повноцінного, тобто насиченого оригінальними прийомами, небаченими раніше ідеями та образами, арт-хауза там, швидше за все, негусто. Але дещо іноді трапляється. Трохи мистецтва в морі поп- корну, так би мовити. Ситуація до болю знайома.