Гідність держави залежить, у кінцевому рахунку, від гідності особистостей, які її створюють.
Джон Стюарт Мілль, англійський філософ, економіст, політик, ідеолог лібералізму

Турецький вояж

Кілька вражень про ХХ Міжнародний чорноморський театральний фестиваль у Трабзоні
16 травня, 2019 - 10:58
ВИКОНАВЕЦЬ РОЛІ ЙОЙО У ВИСТАВІ «СЕРЦЕ БОКСЕРА» ОЛЕКСАНДР СОКОЛЕНКО. ДО РЕЧІ, В КИЄВІ ЦЮ ПОСТАНОВКУ МОЖНА ПОБАЧИТИ 20 ТРАВНЯ НА НОВІЙ СЦЕНІ ТЕАТРУ ІМ. ЛЕСІ УКРАЇНКИ / ФОТО АВТОРА

Нині свої вистави показали колективи з Греції, Франції, Туреччини, Румунії Іспанії, Грузії, Росії; а нашу країну представляв Національний театр ім. Лесі Українки з виставою «Серце боксера».

Відкриття фестивалю — масштабне, яскраве свято для жителів Трабзону та гостей міста. Традиційно насичений виставами та майстер-класами тиждень розпочинається карнавальною ходою до театру з оркестром, кульками, квітками, піснями та прапорами країн-учасниць. Оскільки вулички східного старовинного містечка доволі вузькі, складається враження, що участь у параді беруть усі його жителі. Довжина колони сягає кількох сотень метрів, окрім гостей форуму, в ній можна побачити учасників професійних і самодіяльних, дорослих та дитячих театральних колективів, різноманітних громадських організацій та затятих театралів. Із юрби виринають то національний турецький тюрбан, то котелок Шерлока Холмса, то ковпак відьмочки, то парасолька з інтернаціональним театральним символом — масками, — хто на що гаразд.

«У цьому місті театр люблять і цінять. Квитки на вистави розібрали вже за 20 хвилин після відкриття продажу! Але й на спектаклях місцевого театру зал, зазвичай, повнісінький, — розповіла місцева жителька Дафна (а в минулому Юлія), що емігрувала до Туреччини 18 років тому. — Цікаво, що на відміну від слов’янських країн, де театр відвідують у переважній більшості жінки, тут на вистави ходять цілими сім’ями (а родини тут великі!) й у глядацьких залах дуже багато молоді».  

У тому, наскільки вдячний і щирий турецький глядач, ми змогли переконатися на власні очі. По закінченні вистави київського театру глядачі не лише влаштували овацію, а й майнули просто на сцену — висловлювати подяку, брататися і фотографуватися на пам’ять з українськими акторами — Іллею Пономаренком та Олександром Соколенком.

«Я була розчулена до сліз цією сумною та водночас світлою історією про самотність і про те, як важливо сьогодні розпізнати та зберегти людяність...», — поділилася враженнями місцева жителька Німет Алаташ. А актриса Трабзонського театру Гюльсерен Чавуш додала: «Ми вражені: на сцені лише двоє акторів, а енергетика така, що неможливо відірватись! Виконавець ролі Йойо настільки енергійний, він постійно в русі. При цьому його запал не вщухає, тримається протягом півтори години! Не було так званих провисань. І актор, який зіграв старого боксера, хоч і молодий зовсім — а перевтілився доволі переконливо. Вони обидва настільки дієві, що в якийсь момент ми перестали читати переклад — мовою свого тіла актори змогли донести до зали все, що хотіли сказати».

— Головні критерії відбору вистави на наш фестиваль — це високий професійний рівень, меседж, який актори несуть глядачам, та енергія, що панує в залі. У виставі «Серце боксера» всі ці вимоги зійшлися, — запевнили організатори фестивалю й після вистави запропонували українській групі поспілкуватися на професійні теми в неформальній обстановці. Розмова вийшла на кшталт дитячого віршика: «А у вас?». Так, приміром, турецьких колег здивувала історія появи презентованої вистави. (Нагадаємо, самостійна робота молодих артистів «Серце боксера» виявилася настільки вдалою, що з дозволу керівництва театру та завдяки режисеру Дмитру Морозову, що долучився до роботи юнаків, поповнила репертуар.) Виявилося, що турецька театральна традиція не передбачає настільки ранньої реалізації акторів. Бажаючі стати акторами державних театрів там також навчаються впродовж чотирьох років, проте по закінченні театрального вишу кілька років отримують лише частину зарплатні й не можуть бути задіяними в головних ролях. Це залізне правило — нещодавній випускник повинен деякий час набиратися життєвого досвіду. Потім молодь складає спеціальний екзамен, за результатами якого відправляється попрацювати у віддалені турецькі містечка, аби, як то кажуть, понюхати пороху. Опісля на найтерплячіших очікую ще рік стажування...

Для українських гостей норма протилежна — артисти Студії молодих акторів, що вже понад 20   років успішно діє при Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, активно зайняті в репертуарі — нарівні з досвідченими артистами. Окрім того, в кожного з них є можливість представити самостійні роботи, аби здобути бажану роль. Тож у киян постало жартівливе запитання, що виявилося не таким уже й веселим для місцевих: «А якщо роками досвіду набиратися та стажуватися по провінціях, — у якому ж віці грати Джульєтту?». З’ясувалося, що в місцевому театрі Дездемону грає 40-річна актриса... 

Сюрпризом для гостей стало і те, що вистави в Туреччині створюють, у середньому, всього за 40 днів, у той час як школа психологічного театру вимагає репетицій тривалістю в рік-два, а часом й більше. Зате вистави в Туреччині народжуються швидко, але живуть недовго — один-два сезони, в Києві ж «Насмішкувате моє щастя» М.Резніковича глядачі дивляться вже понад 50 років! Турки відпустили жарт у відповідь: якщо за 50 років до Трабзону знову приїздить вистава «Серце боксера», Іллі Пономаренко не треба буде гримуватися, аби зіграти літню людину.

Говорили ми також про те, що для нас національний театр, кого з українських драматургів вважають класиками, як розвивається сучасна українська та турецька драматургії. Художній керівник Трабзонського державного драматичного театру Ельван Саліха Карахасан підсумувала цю розмову так: «Мета нашого фестивалю — познайомитися з різними культурами, різними народами, і в той же час — познайомити гостей зі своїм містом, своєю країною, своєю театральною культурою. Таким чином ми обмінюємося досвідом. Проте головна місія цього форуму — створення спільного культурного продукту. Театральний фестиваль створює найсприятливіші умови для того, аби актори, режисери країн-учасниць потоваришували, зацікавилися одне одним, аби з’являлися спільні проекти. Маю надію, ця наша зустріч укріпить українсько-турецькі культурні зв’язки і дасть початок новій театральній історії між нашими країнами».

Анастасія ГЕРМАНОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments