Бережіть собори душ своїх… Бо з усього найгіршого, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!
Олесь Гончар, український письменник, літературний критик, громадський діяч

«У часи «перепочинку в генофонді» треба живитися минулим, що породжувало талановите»

У чому секрет «Фальшивої ноти»?
19 грудня, 2019 - 10:27
ВИСТАВА «ФАЛЬШИВА НОТА» ПРО ЛЮБОВ ТА НЕНАВИСТЬ, У ВСІ ЧАСИ. НА ФОТО: ОЛЕГ ЗАМЯТІН (МІЛЛЕР) ТА СТАНІСЛАВ МОСКВІН (ДІНКЕЛЬ) / ФОТО ІРИНИ СОМОВОЇ

Нагадаємо, з дня прем’єри «Фальшивої ноти» Дід’є Карона в постановці Михайла Резніковича та Кирила Кашлікова в Національному театрі російської драми ім.Лесі Українки не минуло і року, а учасники вистави вже встигли об’їхати з гастролями пів України — Полтаву, Харків, Дніпро, Львів... Днями масштабний гастрольний тур завершився аншлаговим показом на сцені Театру «Габіма» в Тель-Авіві (Ізраїль). Про те, з чим пов’язаний шалений успіх вистави в Україні та за її межами, ми поговорили з режисером та глядачами.

***

— Михайле Юрійовичу, театри поділяють драматургію на п’єси елітарні, серйозні, ті що «збирають націю в партері» та касові, які збирають аншлаги, проте не претендують на причетність до витворів мистецтва...

— Так, це здебільшого комедії становищ, що не засновані на глибинному психологізмі. Сам сюжет, його повороти змушують глядача уважно стежити за тим, що відбувається на сцені. Такі п’єси ще називають «самогралками» і жартують: «Поклади цю п’єсу на суфлерську будку — вона сама зіграє»...

— Але ж «Фальшива нота» Дід’є Карона не така — не легковажна і зовсім не розважальна. Вона вимагає від глядача напруженої співпраці і переживання нарівні з акторами емоцій, аж ніяк не веселих. Чому ж тоді спостерігаємо аншлаги і гарячий прийом цієї вистави від Дніпра до Львова?

— Взагалі, попри багаторічний досвід, реакцію глядача передбачити досить важко. І той, хто наївно вважає, що знає, чого завжди хоче глядач, — мені здається — помиляється. В моїй практиці були випадки, коли на мій погляд прекрасні — душевні, пронизливі, естетично довершені вистави не викликали в глядача захоплення... Тож у разі з «Фальшивою нотою» я не прораховував успіх. Мені просто була цікава, близька тема, піднята драматургом, мене хвилювала проблематика п’єси. Перш ніж прийняти п’єсу до постановки, я прочитав її акторам театру, щоб перевірити чи видається вона такою важливою іншим, не лише мені. Колеги були вражені. Їх теж, як то кажуть, зачепило...

— А що саме власно «чіпляє»? Що змушує зал не дихати впродовж усієї вистави?

— Це проблема людської зради... З нею стикаєшся ледве не кожного дня, це біологічно хвилює кожного... Проблема життя і смерті теж не може залишити людину байдужою, тим паче коли подається через майстерно закручений сюжет. Катарсис, тобто очищення стражданням ще з часів древніх греків ніхто не відміняв. До того ж тема прозріння, тема людського прощення, що стається в фіналі, сьогодні, мені здається, на часі, вона витає в повітрі.

Можливо, це саме те, чого люди в наш час інтуїтивно прагнуть? Адже якщо ми не навчимося переступати через свої образи, не будемо прощати, потонемо у власному озлобленні.

— Чому першими закордонними гастролями «Фальшивої ноти» по завершенні українського туру став саме Ізраїль?

— Показати цю виставу в Ізраїлі для нас було так само важливо, як і в будь-якій іншій країні. Просто там, мені здається, люди не забули жаху перевертнів. Людей, що пристосовуються до будь-яких обставин життя і пливуть за течією. Це найстрашніше.

У Бруно Ясенського є роман «Змова байдужих». Я запам’ятав епіграф: «Не бійся своїх ворогів — найбільше, що вони можуть зробити — це вбити тебе. Не бійся своїх друзів — найбільше, що вони можуть зробити — зрадити тебе. Бійся людей байдужих, при мовчазному потуранні яких стаються всі вбивства й усі зради».

— Коли вже йдеться про небайдужих, не можу не згадати про Давида Бабаєва, що днями пішов з життя... Відхід акторів такого масштабу — не лише кількісна зміна трупи?

— Звісно. Саме сьогодні я казав акторам на зборі трупи про те, що з його відходом особисто в мене виникла певна порожнеча. Мені не вистачає спілкування з ним. Навіть не на сцені — в житті. Не вистачає силуету Давида Володимировича на його улюбленому диванчику в артхолі театру... Усі ці роки ми відчували один одного, мислили в одному напрямі... Крім цього, те, що він пішов з життя, може стати Рубіконом для театру.

Давид Бабаєв був не лише прекрасним артистом (з грандіозним голосом і талантом виражати найрізноманітніші людські почуття). Насамперед це людина, яка зробила себе сама. Він прийшов до театру, не маючи школи драматичного актора, адже естрада — це зовсім інша природа взаємовідносин з глядачем. Так от, Давид це розумів. Він прийшов до театру навчатися. Відвідуючи репетиції — мої, інших режисерів — він поступово опанував школу, став майстром психологічного театру, ба більше — почав сам учити і ставити вистави. І це мало б стати дуже гострим і болючим уроком для багатьох.

— Проте життя триває... Над чим працює театр сьогодні?

— До Нового року плануємо випустити прем’єру «Ой!.. Андерсен! Казки» за мотивом творів видатного казкаря. Над цією непростою виставою працює режисер Ольга Гаврилюк та майже вся наша молодь. Кирило Кашліков ставить «Каліку з острова Інішмаан» Мартіна Макдонаха. На мій погляд, це дуже сучасна і цікава п’єса, сподіваюся, вистава вийде людяною і буде мати глядацький попит. Узагалі, сьогодні життя за межами театру достатньо складне, тому добирати репертуар стає дедалі складніше. Важче вгадати, що саме викличе гострий відгук у глядацькій залі. «Фальшива нота», як бачите, викликала, «Пасажир без багажу» Ануя також, хоча ставити його було нелегко... Нещодавно ми натрапили на п’єсу про милих, добрих людей, про людські душевні безкорисливі пристрасті, про біди і радості середнього покоління, розпач та жагу до життя літніх людей... П’єса називається «Ці милі матусі». Сподіваюся, ця вистава зможе викликати добрі почуття у глядачів.

Ми не полишаємо надії поставити «Тригрошову оперу» Брехта, проте попереду довга та напружена робота над зонгами для цієї вистави.

А найближчим часом литовський режисер Йонас Вайткус розпочне роботу над виставою «Тринадцятий апостол. Хмара в штанях» про життя людини, знищеної часом — про Володимира Маяковського. Це буде незвичайна для нашого театру вистава, насамперед за жанром — містерія. Це потужне видовище з драмою і з пантомімою, зонгами і піснями. Видовище, що має бути заразним і пронизливим, як будь-яка розповідь про трагічну долю талановитих людей — Пушкіна, Лермонтова, Мандельштама, Маяковського, Цвєтаєвої, Гумільова... Що це за час?.. Що це за країна?.. Ця вистава буде вимагати гігантської напруги всіх душевних сил артистів (у п’єсі чимало дійових осіб). Це має бути ансамблева постановка.

— Як вважаєте, який час страшніший — той, що вбиває талановитих, чи той, що їх не породжує взагалі, як, наприклад, сьогодення?

— Ну, очевидно, сьогодні теж десь діють великі таланти... Десь... Просто ми з ними не зустрічаємось... Щодо вашого запитання, мені здається, обидві ситуації трагічні. Але і той час був природним для життя і руху людства, і цей час також природний, бо в якийсь момент наступає перепочинок у генофонді. Ви вважаєте сьогодні саме такий час?

— А де наші видатні сучасники? Поети, прозаїки, художники, режисери?..

— Якщо говорити саме про режисерів, про артистів — престиж професії, на жаль, падає. Чому?.. Мабуть, такий у нас час... Бо коли я вступав на режисерський факультет, був конкурс — 100 абітурієнтів на місце, а сьогодні — на одне місце дві людини... Тобто щось змістилося в очікуваннях людей, у їхніх прагненнях. У цьому повинні розбиратися філософи. Єдине, чим можемо рятуватися в часи «перепочинку в генофонді» — живитися тим минулим, що породжувало талановите. Наш театр скільки має сил намагається (за гоголівським заповітом) сіяти більше добра і відчувати свій час. Мабуть, тому в нас майже завжди аншлаги.

Наступні покази відбудуться 27 грудня і 8 січня.

 

ВРАЖЕННЯ ІЗРАЇЛЬСЬКОЇ ПУБЛІКИ ВІД ПОКАЗУ «ФАЛЬШИВОЇ НОТИ» В ТЕЛЬ-АВІВІ

Геннадій НЕДОЛЕНКО, Надзвичайний і Повноважний посол України в Державі Iзраїль: 

— Я вражений цією виставою. Драматургію закручено настільки гостро, актори грають на такому професійному рівні, що до якогось моменту ти навіть припустити не можеш, як розгортатимуться події, надто — чим ця історія закінчиться...Крім того, було дуже важливо показати «Фальшиву ноту» саме в Ізраїлі, адже тема, піднята у виставі, тут сприймається найболючіше...

Театр імені Лесі Українки відомий не лише в Україні, а й за її межами, тож на ці гастролі тут чекали з нетерпінням. Це надзвичайна подія, особливо для вихідців з України, яких у Ізраїлі проживає близько 600 тисяч. Для колишніх українців це важлива зустріч — ностальгічна. Розуміючи це, посольство підтримує всі проєкти, пов’язані з українською культурою, об’єднуючи українську громаду Ізраїлю. Сподіваюся, цей колектив приїжджатиме до нас частіше.

Лариса ДВОРКIН, глядачка, Тель-Авів:

— Ця історія для Ізраїлю є важливішою, аніж для України, адже тут живуть люди, які знають, що таке катастрофа... Дуже важко все це переживати разом з акторами, проте разом з тим — дуже важливо. Ця тема завжди актуальна. Про неї не можна забувати, щоби вона не повторилася знову.

Григорій ГУМБЕР, режисер, Тель-Авів:

— Вистава досконала за професійним рівнем. Відчувається режисерський смак, високий рівень акторської гри. Особливо мене вразило музичне оформлення і емоційно яскравий фінал. Я радий за Театр імені Лесі Українки, адже це мій театр! Я пам’ятаю його ще з 1950-х років, коли жив і навчався в Києві...

Георгій ЗВЯГIНЮ, актор, Тель-Авів:

— Для мене ця вистава була одкровенням. По-перше, на сцені здебільшого два актори, що відверто, щиро — від душі повідали нам дивовижну історію. Вистава накладає серйозний емоційний відбиток... А ще дуже дивно дивитись виставу, що починається майже як водевіль, містить натяк на романтичну історію, заплутує, обіцяючи, що в ній з’явиться жінка, і раптом обертається на трагедію.

Ця тема ніколи не втратить своєї актуальності. Хай як намагалися спотворити історію чи приховати факти — істина завжди спливе на поверхню. Власне, про це й доводить «Фальшива нота».

Моше КЕПТЕН, художній керівник театру «Габіма», Тель-Авів:

— Гастролі Театру імені Лесі Українки є важливими в двох аспектах. З одного боку, це можливість для української діаспори доторкнутися до частини своєї культури. А з другого — це значуща подія з точки зору загальнотеатральної, мультикультурної. Вистава зацікавила ізраїльтян, не знайомих з українським театром. Я чув відгуки співгромадян, які виходили з глядацької зали. Вони казали, що це було дуже «сильно». Адже тема дуже близька, вона — в їхніх ДНК. І щиро вдячні киянам за те, що вони її піднімають...

Анастасія ГЕРМАНОВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ