«У мене багато пісень ще чекають свого часу...»
Минуло 40 днів відходу у Вічність Ірини Кириліної
Це була мелодистка найвищого ґатунку, яка визнано входить у десятку найкращих сучасних творців української академічної і естрадної музики. Її звучать в репертуарі багатьох світових оркестрів: Берліна, Токіо, Лондона, Відня, Нью-Йорка, Парижа... А в Україні твори Ірини Кириліної виконують такі знані колективи, як капела «Думка» і Хор ім.Г. Верьовки, співаки — Ніна Матвієнко, Лілія Сандулеса, Павло Зібров, Алла Кудлай, Оксана Білозір, Людмила Артеменко, Любов та Віктор Анісімови, талановита молодь...
1977 року Ірина закінчила Київську консерваторію (клас композиції у професора Миколи Дремлюги). На той час композиторів-жінок у цій професії майже не було. Також захистила диплом як музикознавець, стала майстром спорту з бадмінтону. А ще встигла навчитись грати на органі, аби знати, як писати музику для цього інструмента. Закінчила курси есперанто...
Поступово тендітна композиторка мала багато оригінальних музичних творів і популярність серед виконавців як естрадних, так і класичних. Хоча складними були її життєва і творча долі (інколи «підставляли ногу», «різали по живому» сильні світу цього, що хотіли — говорили прямим текстом з «чоловічими» образливими словами), все ж вона робила своє. І внесла в українську естрадну пісню цікаве й оригінальне звучання з жіночим началом у симфонічному напрямку. Кириліній вдавалося писати класичні українські мелодії у посиленому інструментальному розв’язанні.
На перших порах сама шукала поетів, Ірині ніхто не давав своїх віршів, адже тоді ще нічого не написала. Одним з перших поетів, який простягнув їй руку, був Микола Сингаївський, з ним разом написали «Колискову зорі» (її співає Ніна Матвієнко).
І все ж першою була пісня «Добре, коли все добре» на вірш Олександра Вратарьова. Хоча критика сприйняла її «в штики», а слухачі полюбили відразу. Цю пісню співала Люся Артеменко з дніпропетровським ансамблем «Водограй».
Досить плідно Ірина співпрацювала з братом та сестрою Анісімовими. Обоє у неї проходили практику ще до їхнього навчання в естрадно-цирковому училищі. Після випуску Кириліна почала писати для Люби і Віктора. Спершу навчила їх співати українською. Щоправда, не все до кінця вдавалося. Навіть тепер, якщо добре вслухатися, то в «Лелечій долі» у Люби відчувається щось російське. До Ірини Люба і Віктор співали лише російською. Вона ж хотіла, щоб іхня пісенна творчість належала до жанру, подібного до того, що у Тріо Мареничів. Чи не найбільше пісень Ірини Кириліної співає Лілія Сандулеса. Саме в її піснях Ліля проявила себе як вокалістка. «У неї ж тембр — колосальний. Коли слухаєш «Зраджене кохання», аж мурашки по тілу бігають, — визнавала Ірина Кириліна. — Ми з Лілею — подруги, про неї можу говорити день і ніч багато доброго. І все буде правдою. Вона — «остання з могікан» чи то пак — «з могіканок»! Вона неординарна і нестандартна. Чесна і справедлива».
Був у творчому житті композиторки період, коли їй захотілося зробити обробку народної пісні. «Воно само прийшло... Ще наприкінці 1960-х і на початку 1970-х дружила з Тарасом Петриненком і Кирилом Стеценком, які співали у гурті «Еней», — згадувала той час композиторка. — Мені подобалося, як вони робили обробки народних пісень. Лише на початку 1980-х захотіла зробити щось схоже. Мене й далі не «пускали» ні на радіо, ні на телебачення. І назло їм усім захотілося написати обробку української народної пісні. Першими були «Туман яром» і «Не рубай ліщину» для Наталі Гури — джазової співачки. Мені хотілося навіть видати платівку з обробками народних пісень. До цього з різних причин не дійшло».
Свого часу Ірина Яківна чимало писала для юної зміни. «Для дітей писати складно. Та й запам’ятовується воно менше. Як, зрештою, і менше коштує, — говорила вона в останні роки життя. — Але мої пісні для дітей співали. І співають. У мене ж дуже багато пісень ще лежать у шухляді. Чекають свого часу. Заряд з роками вже не той. Раніше писала дві-три пісні щодня, причому різнопланові. Тепер уже не можу...» І додавала: «Складно всюди. Якщо правильно працювати, то можна себе завжди знайти. Якщо чесно, то одним словом «складно» не відповіси. Я за вдачею така, що пристосовуюсь до всього. Те, що мене знищували, «підставляли ногу», «різали по живому», що хотіли, те говорили... Так, все це було. Але мені видається (чи хочеться, щоб так було), що все це — у минулому житті. Усе, що здобула, маю. Хоча заслуговувала на більше. Але це не з моїм щастям. Підозрюю, хто мені зіпсував життя, у мене є версії. Нині почуваю себе нормально. Мабуть, могло бути й гірше. А щодо жіночих труднощів у композиторській роботі, то про це можна писати книжки і знімати кінофільми».
Ірина Яківна нам у спадок залишила музичні перлини, зокрема монооперу «Три портрети» для мецо-сопрано і камерного оркестру (1987, слова Л. Костенко); камерні кантати: № 1 — «Із зоряного ковша» (1977, слова М. Цвєтаєвої), № 2 — «Приказки» (1978, на українські народні тексти), № 3 — «Знаки пам’яті» (1986, слова Н. Турбіної), № 4 — «Memoria» (1988, слова А. Ахматової), «Молитва» (1989, на канонічні тексти), «Розмите бачене» для чоловічих, дитячих хорів та органа (1992—1993, слова П. Мовчана); рок-опера «Що у світі найсильніше?» (1982), рок-мюзикл «Герострати XX ст.» (1986), музична трагедія «Оргія» (1987, за Лесею Українкою), лірична комедія «Леся Калина — славна дівчина» (за В. Канівцем), мюзикл «Бісеня з дискотеки» (за В. Ґольдфельдом; обидва — 1988); «Арія краси» для голосу і фортепіано (2002, слова З. Дикої), а ще — віночки пісень, романси, обробки народних композицій, музику для вистав... Дуже шкода, що тяжка хвороба забрала цю талановити жінку у розквіті творчості, але пам’ять про Ірину Яківну буде жити у її музиці, що зберігається у фондових записах на Українському радіо і телебаченні.
