Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця.
Улас Самчук, український письменник, журналіст і публіцист, редактор

«У мистецтві я шукаю іншодумців»

Роза Саркісян, режисерка Франківського театру про виклики, які є сьогодні, і майбутні амбітні проєкти
19 лютого, 2021 - 11:27
РОЗА САРКІСЯН

«День» знайомить із молодими, креативними митцями, проєкти, яких викликають резонанс у критиків і глядачів. Ми вже спілкувалися з Євгеном Лавренчуком, головним режисером Одеської опери (наймолодший керівник в Україні), Романом Козаком, режисером Національного Сумського театру ім.М.Щепкіна, який став відкриттям 2019 року, а зараз бесідуємо з Розою Саркісян, режисеркою Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім.І.Франка, яка сміливо експериментує, працюючи з синтезом театральних ігрових практик, постдокументального театру, кінематографа, музики та перформансу.

Роза Саркісян (1987 р.) — уродженка Нагорного Карабаху, вірменка, яка виросла в Харкові, а нині мешкає у Франківську. З 2019 року — режисерка Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. З 2017 — 2019 обіймала посаду головної режисери Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва (м.Львів). У жовтні 2017 року перемогла в конкурсі молодої режисури від Британської ради в Україні Taking the stage з п’єсою Сари Кейн «Психоз 4.48»...

НОВІ ФАРБИ І РИТМИ

— Розо, в мережі з’явилася інформація про ваш новий театрально-інклюзивний проєкт. Розкажіть про нього детальніше?

— Він називається «Коло-бо-раціо» — це інклюзивний проєкт, який наш театр реалізував 2020 року за підтримки Українського культурного фонду, включав у себе, як освітню частину (майстер-класи з акторської майстерності, сценічної мови, вокалу, психологічні тренінги для людей з інвалідністю та акторів театру), так і мистецьку частину, що зокрема, включала в себе спільну роботу команди театру і людей з інвалідністю над створенням інклюзивного мюзиклу для сімейного перегляду «Навіщо Лямуру хвіст Чупакабри». В жовтні минулого року через ковід нам не вдалося його представити в work-in-progress онлайн. Зараз ми активно працюємо над тим, щоб показати виставу наживо 21 та 23 лютого. В основі мюзиклу лежить п’єса Ірини Гарець «Навіщо Лямуру хвіст Чупакабри», ідейні засади якої дуже міцно заангажовані в роботу з темами інакшості, пошук комунікації в суспільстві, де панує невігластво, демонізація, суцільне порушення прав інших, брак освіти на прикладі казкового світу маленького села. В процесі роботи ми використовували метод devised theatre, коли актори і люди з інвалідністю писали власні тексти, а драматургиня Ірина Гарець адаптовувала сценарій на основі акторських пропозицій і текстів.

Над музикою працювала Олександра Малацьковська, яка поєднувала традиції американського мюзиклу з українським мелосом. Художниця Діана Ходячих створила цікаву мультимедійну сценографію. Головний хореограф театру Дмитро Лека розробив хореографію побудовану на взаємодії з мультимедійною декорацією. А завдяки роботі головного диригента театру Богдана Ткачука й оркестру, хормейстерки Наталії Байдак, концертмейстерки Віталії Гуцуляк музика Олександри Малацьковської набула нових фарб і ритмів.

Мені хотілося, щоб у державних інституціях більше з’являлося таких проєктів і щоб вони не були черговою «галочкою». Ці проєкти самі по собі є важливим політичним жестом, який легітимізує в свідомості критичної більшості важливість інклюзії в процесах залучення всіх категорій громадян у суспільну діяльність.

НЕ ТРЕБА БОЯТИСЯ

— Сьогодні Франківський театр, де ви працюєте, анонсує створення міждисциплінарного хабу. Чи лишиться в ньому місце, власне, для драматичного театру?

— Я вважаю це прекрасною ініціативою насамперед тому, що вона відбувається в просторі національного театру. В нас у країні є певний герметичний образ того, що має собою являти національний театр: театр охоронець традиційних і консервативних цінностей, театр-храм, театр-гетто. Ростислав Любомирович Держипільський і команда театру вибирає інший вектор руху, на мою думку, більш ефективний і відповідний для світу, який, на жаль, як ми бачимо з кожним днем будує чергові паркани і кордони. Такі жести для мене цінні, вони не тільки розширюють кордони традиційного розуміння національного театру як інституції, а передусім розвивають міждисциплінарний і міжкультурний діалоги.

Чи залишиться місце для драматичного театру? Ті, хто переживають, що драматичний театр помре, можу запевнити він буде існувати стільки скільки в нього буде прихильників. Не треба боятися, ваші театральні смаки і погляди ніхто не змінить, якщо ви самі цього не захочете! Думаю, що така комунікація збагатить драматичний театр і наблизить його до світових зразків. Ви ж розумієте, що драматичний театр драматичному театру «рознь».

АКТОРСЬКА СВОБОДА

— Критики в межах рейтингу найкращих вистав нового часу назвали ваші «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи»  в Першому театрі (за темами роману нобелівської лавреатки Ельфріде Єлінек)  у Львові. Чим дорога і чим особлива ця постановка?

— Ця постановка для мене так сама особлива і дорога, як і інші мої роботи, тому що кожен раз я працюю з людьми і їхнім досвідом. «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи» для мене це вистава про наш внутрішній фашизм, який змушує постійно мобілізуватися в пошуках ворогів і остаточно замикає нас самих для себе. Для акторів і акторок цієї вистави — це більше ніж вистава. Хай як пафосно це звучало, для них це подвиг. Коли ми починали, переді мною стояли актори, абсолютно загублені в царстві нав’язаних їм штампів — і зайчиків, і білочок, які за роки своєї роботи остаточно втратили віру в себе і свої можливості. І раптом після прем’єри побачила інших людей. Мені часто ставлять у заслугу цю колосальну роботу над акторською свободою. Я не вірю, що до свободи можна примусити. І хочу наголосити, що ми з драматургинею Йоанною Віховською, художницею Діаною Ходячих були лише свідками цього складного емансипативного процесу. Все що зробили артисти і артистки — це їхнє надбання. Вистава порушує болючі для театру, Львова, України теми, є контроверсійним і незручним артистичним висловлюванням. Мабуть тому, на жаль, вистава не грається, підпадаючи під цензуру менш відважного від своїх акторів керівництва театру на чолі з Юрієм Мисаком. Сподіваюсь ця спроба стерти «Прекрасні часи» з історії театру не вдасться. Маю надію, що висока експертна оцінка «Київського рахунку» змінить рішення керівництва щодо вистави і вистава буде гратися.

— Ви плідно співпрацювали з актрисою Оксаною Черкашиною, яку сьогодні запросили на роботу в Європу. На вашу думку, в чому феномен цієї актриси?

— Феномен Оксани Черкашиної  — це професійність, працездатність, порядність, жага до нових знань не тільки в полі театру, і найголовніше емпатія і небайдужість до того що відбувається з людиною і суспільством, і бажання запропонувати конкретні розв’язання проблем, інші шляхи, моделі поведінки. Це одна з тих акторок, яка насправді робить тебе сміливим і робить сміливим тих, хто сидить у залі. Ті, хто мовчали, раптом починають говорити, ті, хто не діяв — діяти. Вона не тільки працює з текстом, а насамперед досліджує претекст, контекст. Оксана ніколи не створює на сцені зручних персонажів і персонажок, ії цікавить як її присутність через театральний і перформативний інструментарій тут і зараз можуть каталізувати зміни в суспільстві.

Стосовно «сьогодні запросили», не дуже погоджуюся, тому що Оксана вже як три роки на правах запрошеної акторки грає в різних театрах Польщі. Зокрема, хочу відмітити ії блискучі роботи у виставах із Diably режисерки Агнєшкі Блонськей у Театрі Повшехни у Варшаві, і Lwow nie oddamy режисерки Катажини Шингери. Завдяки саме Lwow nie oddamy  польський театр відкрив для себе таку акторку. Оксана за свою роль у виставі Lwow nie oddamy отримала такі нагороди, як «Найкраща акторка сезону 2018/2019» за версією польських театральних критиків, Головна акторська нагорода Всепольський конкурс сучасного мистецтва, Другу акторську нагороду за найкращу жіночу роль на Фестиваль Boska Komedia. А 2019-го за талант і відвагу на сцені ввійшла в список 50 найсміливіших жінок у Польщі, разом з режисеркою і головою Європейської кіноакадемії Агнєшкою Голланд та Нобелівською лавреаткою з літератури Ольгою Токарчук, за версією видання Wysokie obcasy.

ЕФЕМЕРНІ ТРАДИЦІЇ, ДВОЇСТІ СТАНДАРТИ ТА НОВА ЕСТЕТИКА

— А що би ви взагалі сказали про акторську школу в Україні?

— Акторська школа апелює до ефемерних традицій і двоїстих стандартів. Декларується Станіславський, а по факту Станіславського нема! Декларується акторська свобода, а по факту приниження, як спосіб зробити актора вільним. Відмовляємося категорично вступати в діалог із тим, що було зроблено до нас. А відсутність цього бажання провокує те, що створюємо новий велосипед і наступаємо на ті самі граблі, що й наші попередники. Не маємо бажання впроваджувати нові методи в освіту. Готуємо насправді не артистів у широкому розумінні цього слова, які можуть бути агентами соціальних змін, а людей, які  не знають свої кордонів і заради режисера готові пригнути з вікна.

Насправді готуємо вузько спрямованих спеціалістів для роботи в «чорній коробці». Чесно кажучи, думаю, що потрібно починати з етики. Нова естетика не може існувати поза зоною нової етики. Не може актор, який безапеляційно підкоряється волі режисера і не ставить його під сумнів, робити нове мистецтво на сцені. І не може режисер, який зловживає своєю владою і використовує старі етичні засади створювати нове мистецтво.

Працюючи зі студентами кафедри театрознавства та акторської майстерності, факультету культури і мистецтв, ЛНУ ім.Івана Франка, важливим для мене було, щоб за час нашої роботи над «Макбетом» студенти не обмежувалися тільки театром, не лише вивчали Шекспіра й інші драматургічні твори, а й займалися виключно розробкою ролей. Ми звикли до того, що актор це той на якого дивляться. І виходить, що в процесі навчання дитина позбувається цього вміння бачити і називати, і все, що вона бачить, це те, що бачить викладач, майстер і т. д.

Мені важливо було, щоб мої студенти навчилися бачити, називати і декодовувати оточуючу їх реальність. Бачити через свою індивідуальну оптику. Очевидно, що для будь-якого викладача різноманіття цих поглядів це небезпечна ситуація: так можуть впасти всі авторитети.

Тому коли я починала працювати зі студентами, завдяки моїм колегам у процесі навчання нам вдалося провести лекції з феміністичної і постколоніальної критики від театрознавиці Люби Ільницької, майстер-класи з драматургії від Андрія Бондаренка, Ірини Гарець, Лєни Лягушонкової. В нас проводили майстер-класи з перформативного існування акторка Оксана Черкашина та тренінг з ігрового театру режисер Ігор Білиць. Я хотіла максимально розширити уяву студентів і студенток, що театр це не тільки Роза Саркісян.

— Ви бачите себе на українській сцені чи може є наміри працювати, наприклад, у Польщі?

— Так, у мене є наміри попрацювати в Польщі, веду перемовини...

— У чому специфіка Франківського драмтеатру, який сьогодні є одним з лідерів у нашому сценічному контексті ?

— Завдяки Ростиславу Любомировичу Держипільському і команді наш театр постійно в пошуку свого звучання, не цурається, ба більш, маніфестує свою локальність, відкритий для нових митців і мисткинь, цілодобово працює, не копією якісь інші національні театри, має талановиту і працездатну трупу, запозичає найкращі надбання в сфері театру і трансформує під локальний контекст, йде своєю дорогою словом. Думаю, цього достатньо, щоб бути одним із лідерів.

МИ МАЙСТЕРНО ІМІТУЄМО РЕФОРМИ

— Розо, якби вам довірили реалізувати театральну реформу, які перші п’ять кроків ви б здійснили?

— Я, чесно кажучи, вірю тільки в такі радикальні кроки, як революція. Наприклад, на пів року віддати національні зарплати Театру ім.М.Заньковецької Франківському драмтеатру, а мізерні зарплати Харківського ТЮГу, наприклад, Театру ім.І.Франка в Києві, і подивитись, чи щось зміниться? Або, наприклад, зробити квоти, щоб театрами керували на 50% жінки, а 50% — чоловіки. Або подивитися, що за два роки зроблено новими директорами і як нічого — розпрощатися. Впровадити ротацію директорів, наприклад, 5 років у Києві працюєш, 5 років у Маріуполі. Фантазувати можна довго... Мені здається, що наше суспільство не готово для реформ, ми майстерно імітуємо реформи. А насправді не готові навіть сісти за стіл перемовин, тому що амбіції кожного керівника вище, ніж загальний театральний процес. На жаль, ми звикли часом до агресивних революційних методів, але часом ті методи  провокують реформи.

— Чи знайшли ви у Франківську після Львова колег-однодумців?

— Не повірите, але в мистецтві я шукаю іншодумців. А однодумці завжди зі мною!

Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Фото надано театром
Газета: 
Рубрика: