“У “Стоп-землі” я загадала на майбутнє”

У понеділок на 71 Берлінському кінофестивалі в конкурсі Generation 14plus відбулася світова онлайн-прем'єра повнометражного дебюту української режисерки Катерини ГОРНОСТАЙ “Стоп-земля”.

Герої фільму – київські старшокласниці й старшокласники. Акторки й актори, відповідно - непрофесіонали. В цілому, щоб правдиво відтворити реалії сучасної школи, режисерка взяла інтерв'ю у більш ніж 200 українських підлітків і набрала повноцінний клас – 25 молодих людей. Грають фактично самих себе, чи, якщо бути точним, вони настільки органічні, що виникає саме таке враження. Тобто перед нами якщо й не “портрет покоління”, то доволі правдива його замальовка.

В центрі сюжету - Маша, Яна, Сеня й Саша. Перші троє – друзі-нерозлийвода. Маша потай закохана в Сашу; в того – постійні конфлікти з матір’ю-одиначкою. А втім, у всіх тут свої біди й свої причини для радості. Горностай тримає в полі зору ще, як мінімум, добрий десяток персонажів, і кожного наділяє опуклим характером.

І все тут як у будь-якому класі: молодечі забави, всякі стрибки й вихватки, жартики та ігри в пляшечку. Але без принижень. Є сильніші, яскравіші, популярніші, є слабші, блазні, аутсайдер(к)и, але ніхто не стверджується за рахунок інших. Так, матюкаються. Так, можуть хильнути зайвого та покурити веселого. Але без ієрархій та харчових ланцюжків. Мають море інформації під рукою – бо висять в інтернеті та “втичать” у телефони – і завдяки цьому ширші в поглядах, вільніші в думках, аніж попередники. Ти з біднішої родини? Не біда. Ти бісексуал(к)а? Аби тобі було добре. Штовхнули випадково? Вибач.

Тривоги їхні насправді одвічні. Як жити далі, враховуючи, що твоє дитинство вже на виході? Як насмілитися запросити на танець хлопця, який тобі подобається? Як розібратися з депресією, що гризе тебе без будь-якої очевидної причини? Як забути те, що ти, будучи ще зовсім малим, пережив у прифронтовому містечку на Донбасі?

Горностай їх не ідеалізує. І не спекулює їхніми проблемами. Просто дивиться на них як на рівних. Бо не забуває про свої 16. Саме такого погляду нашому кіну дуже бракує.

Катерина Горностай народилась у 1989 в Луцьку. Донька науковців Світлани ВАСЬКІВСЬКОЇ та Павла Горностая, онука науковця Петра Горностая. Закінчила природничий факультет (2010) та магістратуру з журналістики (2012) Києво-Могилянської академії. В 2012—2013 навчалася в московській «Школі документального кіна й театру» Марини РАЗБЄЖКІНОЇ та Михайла УГАРОВА. Режисерський дебют — неігрова новела «Між нами» — відбувся в 2013 на кінофестивалі «Молодість» і отримав схвалення кінокритики. Була учасницею Євромайдану, під час якого знімала фото і відео. ЇЇ дві новели — «Зуби Леніна» та «Мирний протест Маші» — увійшли в альманах «Євромайдан. Чорновий монтаж»; середньометражний  і «Скрізь Майдан» відзначений спеціальним призом фестивалю Docudays UA. В 2015 перша ігрова робота Катерини «Віддалік» відзначена на фестивалі Wiz-Art Film, на Одеському фестивалі (приз за найкращу акторську гру) та на фестивалі «Молодість» (найкраща українська короткометражка). Фільм «Бузок» отримав спеціальну відзнаку журі та премію FIPRESCI на Одеському фестивалі в 2017. Живе в Києві, викладає документальне кіно в Школі журналістики Києво-Могилянської академії.

Призери Берлінського фестивалю стануть відомі сьогодні ввечері. Церемонія нагородження відбудеться в червні.

Наша розмова відбулася онлайн.

ЗОНА ЗМІЇ ТА ПОЗИЦІЯ НУЛЬ

- Катю, з чого для вас почалося кіно?

- З татового фотоапарату “ФЕД-3”. Знаєте, був такий. Звісно, репліка зарубіжного приладу – як і багато чого в СРСР. Я знімала спочатку на “мильницю”, потім узяла цей ФЕД і почала там щось крутити. Це стало для мене регулярною подією: раз на місяць купуєш плівку, знімаєш, біжиш і здаєш на проявку й друк. Потім дивишся результати, якась магія…

Одного разу у школу до нас прийшла дівчина, котра вчилася у Могилянці на соціології і так цей виш розрекламувала, що я подумала: “Хочу знімати й хочу вчитися там, піду на журналістику”. Виявилося, що журналістика – тільки магістратура. Тож довелося поступити на біологію - через бакалаврат і стипендію. І вже закінчивши магістратуру на журналістиці, я зрозуміла, що хочу тільки знімати, причому документальні фільми. А потім сталася школа Марини Разбєжкіної та Михайла Угарова.

- Що це був за досвід?

- Школа життя більше, ніж кіношкола. Звісно, там цілий пул викладачів. Навчають у дуже різний спосіб, але підхід до мистецтва схожий. Сама Марина завжди каже, що вони не вчать знімати, а прагнуть змінити оптику студентів. Ось, наприклад, “позиція нуль” – це формулювання Угарова. “Позиція нуль” вимагає якомога ширше дивитись на світ. Не вішати ярлики на речі. Можна мати свій погляд,  але якщо ти знімаєш людину в неігровому кіні, то мусиш зрозуміти її причину: чому вона це робить. Ти того не зрозумієш, якщо перебуваєш занадто всередині своєї голови і нав’язуєш свою парадигму. Будь максимально відкритим.   А “зона змії” – це вже термін Разбєжкіної.

- Звучить дещо загрозливо.

- Вона знала одного серпентолога. Він їй показав на прикладі кобри, що є певний радіус довкола змії, й поки ти поза ним, то можеш безпечно наближатися до неї. Якщо ти його перетинаєш – вона нападає. Так ось у кіні це зона, потрапивши в яку, документаліст може побачити дуже особисті й важливі речі з життя героя. Тобто кіно – це намагання доторкнутися до ядра людини, коли вона – і це вже зауваження Угарова - водночас прагне і приховати все найпотаємніше, і розповісти про це. Дві потужні рушійні сили, суперечливі, але часто поєднані в одній особистості.

Це ціла ціннісна карта – те, що роблять в цій школі. Плюс смак. Ми дивилися багато кіна, говорили про мотивацію автора – чому він робить те, що робить. Важлива штука, над якою завжди треба думати – чому ти робиш фільм, навіщо ти його знімаєш.

ПОСМІШКА ДОКУМЕНТАЛЬНИХ БОГІВ

- З яких джерел росли ваші перші фільми?

- З автобіографічних. Моя курсова документальна короткометражка “Між нами” – дуже особиста, дуже про мене. Я її навіть і не передивляюся. Саме тому я зрештою перейшла в ігрове кіно – бо легше говорити про те, що мені близько, але мої історії - з минулого. В документалістиці складно передати те, що вже відбулося, легше відтворити в грі.

- Тільки-но почавши шлях у режисурі, ви потрапили на Майдан. Мабуть, у людини з камерою рівень страхів під час таких подій інакший.

- О-о-о, я там усього боялася, дуже. На Майдані хотілося бути, але якщо ти вже там, ти мусив щось робити. Щось привозити, допомагати на кухні. Я відчула, що моєю природною функцією є фільмувати. Але я одразу зрозуміла, що на передовій заклякаю від страху і цим підставляю себе та людей, яким доведеться мене рятувати. Тому пішла в глибокий тил  і знімала людей, які теж тільки вболівали. Це дуже травматично, коли тобі хочеться знімати те, що ти вважаєш найсправжнішим, а ти не можеш.

- Проте у “Зубах Леніна” ви все ж упіймали історичний момент.

- Так, один з найкращих моїх матеріалів з Майдану. Як у Школі Разбєжкіної жартували – це посмішка документальних богів.

“СТОП-ЗЕМЛЯ”

- Як виник цей задум?

- Планувався, але не відбувся альманах об’єднання СУК (Сучасне Українське Кіно – ДД) про закоханість. Я мала для нього зняти шкіц про дівчину, яка йде у музичну школу й по дорозі зустрічає однокласника, в якого закохана, вітається, а після школи йде на дискотеку і там запрошує його на танець.

Я дивилась-дивилась на цю сторінку і почала її допрацьовувати. Так додалися сюжети про дружбу й братерство героїв, про конфлікти в свідомості героїні. Спочатку я спиралася на особистий досвід. Потім стало цікаво змінювати деталі, стать персонажів. Фінальна версія виникла, коли ми вже провели кастинг і я познайомилася з цим нашим класом. Виявилось, що вони всі такі круті, що їм треба написати свої лінії. Епізодичні характери теж набули важливості. Ми їх інколи дописували прямо під час зйомок, щоб створити більше колективний портрет – бо особиста історія там надто проста.

- Що було найскладнішим?

- Потрапити в школу в Києві, подивитись, як там зараз. У нас це вийшло завдяки колосальній роботі нашої продюсерки Віки ХОМЕНКО. А ще я боялась, що Маша в силу свого характеру, свого аутсайдерства остережеться, не звернеться до нас. Але Машу ми таки знайшли. В школі й знайшли.

ЛЮДИ

- Ваш кастинг, до речі, уже став свого роду легендою…

- Ми покликали всіх охочих, збирали цей колектив, але в певну мить я зрозуміла, що радше вибираю цікавих дівчат і хлопців, аніж шукаю героїв. Ось приходить хтось і я розумію, що вона взагалі з іншого фільму, але дуже цікава, з нею легко. Тому хочеться її забрати до нас.

Другим туром після інтерв’ю ми провели 6-годинне заняття, щоб перевірити, як вони працюватимуть одне з одними і з тренерами, чи хочуть узагалі цього. А потім влаштували лабораторію.

- Не могли б ви розказати про це детальніше?

- Нічого надприродного. Але класичні театральні заняття закінчились у нас на німих етюдах. Ми мали дуже класних тренерів – зокрема, з рухових практик, що допомагають розкріпаченню. Дуже цікаві заняття з розкриття голосу – навіть не співи, а медитативні голосові практики. Займались документальним театром. Наприклад, завдання: витягти з капелюха наосліп адресу якогось місця, там зустрітись, провести годину, записати все, що діялося й говорилося й потім представити це у формі спектаклю. Ми постійно змінювали пари й трійки, щоб подивитись, яка хімія виникатиме між ними. Придумували якомога більше етюдів, які стосувалися ролей, але напряму про них не розказували. Мені хотілося максимально усунути конкуренцію, щоб це була дійсно групова робота. Щоб усі були рівні. Для мене навіть фільм відійшов на другий план в той час, наш оператор Сашко РОЩІН за це переживав.

- Тож виконавці самі доповнювали сценарій?

- В нас з’явились персонажі, яких не було в початковому задумі. А коли в тебе перед очима немає людини, яка має втілити певний образ, ти й не можеш цей образ дописати. Позначено – хтось щось робить, а як робить – стало зрозуміло, коли вони як частинки пазлу зайшли в свої ролі. Тобто на скелет наростили плоть. Персонажі стали дуже різні, заговорили кожен по-своєму.

- Тобто спочатку ви підбирали людину, а потім на неї писали роль.

- Частково так і вийшло, і я далі хочу це практикувати.

- Як би ви могли описати вашого актора?

- Люблю працювати з людьми, здатними одразу тет-а-тет говорити зі мною про речі болючі й важливі. Я їм про таке саме розказую зі свого боку. В перші 5 хвилин одразу розуміло – можеш ти розкрити людину чи ні. Коротше, мої виконавці – це ті, хто приходить і хоче віддати. Так само як і я хочу віддати їм.

- Діти здружилися?

- Так. Деякі – дуже. Продовжують спілкуватись. Знайшли одне одних.

РОЗГУБЛЕНІ Й ПРЕКРАСНІ

- Яке враження склалося у вас про теперішніх 17-річних?

- Я в них була до нестями закохана весь час підготовки і зйомок. Хотілося їх якось надихнути. Трошки заспокоїти їхню надмірну тривожність. Щоб глядач їхнього віку вийшов з залу з розумінням, що багато хто переживає такий досвід, він у всіх уперше і все буде нормально.

Про них мало що знають. Це покоління має небачений раніше доступ до інформації; це і добре, і погано. Бо з одного боку ти можеш усе що завгодно, з другого боку – не знаєш, за що вхопитись. Отака розгубленість. Куди йти, що робити, в який виш поступати? Я йшла на біологію, бо хотіла вчитись, бути в університеті, бо подобався самий дух студентства. Це все вже не для них. Вони хочуть точно знати, що вони робитимуть і як, проте часто не пробуючи. Вони дуже критичні – і це круто, бо, можливо, менше піддаватимуться пропаганді,  але, з другого боку, в них нема авторитетів. Марина Олександрівна досі для мене великий авторитет, це важлива частина мого розвитку. Вони чомусь таких людей не шукають. Авторитетами є розмиті, не персоніфіковані речі, на кшталт трендів у Тік-Току. Звідси й недовіра до іншої людини і до її досвіду. І ти ніби такий сам собі одинокий у світі. Мені здається, вони менше проводять часу одне з одними, ніж ми показали. В мене були друзі, з якими ми постійно тусувалися, і це було важливо. А в них є заміна віртуальним світом, і тілесність присутня менше. От я ще хотіла показати цим фільмом, що тілесність якраз дуже важлива в будь-яких стосунках. Бути поряд, в одному просторі, говорити не онлайн.

- То можна їх назвати втраченим поколінням?

- Радше розгубленим. Але вони прекрасні все одно. 

МОНТАЖ, БЕРЛІН І ПАПОРОТЬ

- Як ці зйомки змінили вас?

- Я точно тепер менше боюсь деяких речей. Говорити з людьми –перший великий страх, який мені довелося подолати. Стояти на своєму – другий. Під час зйомок ми мали багато свободи, а далі треба було контролювати й відстоювати, надто в плані монтажу. Я дуже рада, що ми з Ніконом РОМАНЧЕНКОМ, шо працював у нас режисером монтажу, змонтували фільм саме так, як хотіли.

- З цим виникли проблеми?

- Скажу так: були різні думки, в тому числі від людей, від яких багато чого залежить. Всі казали, що 2 години – провальний хронометраж, але півтори години ніяк не виходили, тож тут ми наполягли. Багато за що ми боролись і багато в чому експериментували. Мені здається, що якщо ти робиш кіно і в тебе там немає експерименту, то дуже велика частина азарту зникає.  В цьому є втіха і виклик – коли береш конструкцію, з першого погляду не дуже живучу. 2 повноправних герої – Маша й Сашко, в кожного своя лінія, причому дівчина на перший погляд неконфліктна, а в хлопця класичний конфлікт. Як їх збалансувати при монтажі? 

- І як?

- Сашка монтували меншими порціями, а Маші дали більше себе проявити. Монтаж таки дуже цікавий і важкий процес.

- Запрошення на Берлінале було несподіванкою?

- Воно було мрією! Це мій перший фестиваль, на якому я побувала в 2016 завдяки призу на “Молодості” за найкращий короткий фільм української програми. Закохалась у Берлін миттєво.

- Чому?

- Бо на інших фестивалях важливіші червоні доріжки, індустрія, різні ритуали. А Берлін дійсно для глядача. Тож так, участь у конкурсі Generation 14plus - дуже приємна несподіванка, але й дуже сумна через те, що весь фестиваль - онлайн. Копію, яку ми місяцями шліфували в студії, - слухали звук, працювали над кольором, - поки що подивляться три людини з журі й технік. І це прикро. Так хочеться побачити, як його дивляться живі глядачі в залі людини. Сподіваюсь, влітку таки станеться офф-лайн частина фестивалю

- Чи є у вас плани щодо наступних картин?

- Є. Певні задуми з’явилися ще під час зйомок. Накопичуєш якісь маленькі коштовності, які не стосуються актуального проєкту, розумієш, що вони стануть наступною історією. Колекціонуєш, колекціонуєш. Навіть ще коли ми готувалися до зйомок, у мене виникла ідея, якою я захопилась, а потім вирішила все ж зосередитись на “Стоп-землі”. І поки вона не народилась як слід, я не маю права працювати над новою історією. Перші покази – це питомий етап життя фільму, хочеться його повноцінно пережити й уже потім братися до наступного.

- Чи є у вас гобі, не пов’язане з кіном напряму?

- Рослини. Особливо папороті й мохи. В мене їх доволі багато. Мабуть, біологічний бекграунд почав повертатись. Зараз це трохи на другому плані, маю тримати себе в руках, аби більше нікого не заводити. Це захоплення загострилось під час підготовки до зйомок, тому ми з нашим художником Максимом НІМЕНКОМ насичили простори персонажів рослинністю. Але не в сенсі декору, а в сенсі присутності дружньої форми життя поряд з людиною.

НАВІЩО

- Закінчимо питанням, з якого почалася розмова. Навіщо ви знімаєте кіно?

- В мене суперечка з колегами – чи можливо створити щось унікальне зараз. Моя позиція – ні, неможливо. Все вже сказано в різних формах.

- То який вихід?

- Відтворити ті ж самі речі, але через свій унікальний досвід. Я фактично розповідаю відомі банальності, але так, як це було саме в мене. Це може бути цікаво тому, хто пережив подібне. Комусь сподобається реалістичність відтворення досвіду. Частково також це терапія. Дуже хотіла б, щоб це стало терапією і для глядачів. Мені хотілося б таких хороших батьків для Маші, щоб батьки, які прийдуть у кіно, зрозуміли, що можна не тиснути на дітей, можна давати їм свободу, але лишатися включеними в їхнє життя. Хотілося б і таких учителів – що як друзі для дітей, і це теж трохи з майбутнього.

- Невже в школі досі нічого в цьому плані не змінилося?

- Я думала, що авторитарні вчителі вже в минулому, але якось ми пішли на дослідження, посиділи на одному уроці з літератури. Так ось я, не будучи ученицею цієї школи, втискалась у парту, бо вчителька була загрозлива.  Це недобре дежа вю. Щомісяця наша завуч стояла на вході в школу й перевіряла нігті в дівчат - щоб були короткі й неяскраві. Прямо при ній ти мала зрізати задовгі нігті. Цілий ритуал. Плюс форма - теж сильний тиск. Ти хотів самовиражатися і ніяк не міг. Я спочатку включила такі моменти в сценарій, а потім змінила, бо хочу інакшого ставлення і в школі і родині. Вирішила загадати на майбутнє. Отака моя персональна утопія.

А відповідаючи на ваше “навіщо” – хочеться розповідати історії і кіно стало для мене найзручнішим медіумом. Я пробувала різне, але усюди було більше фрустрації і незадоволення. Кіно - одне з найпростіших мистецтв, бо синтез усього, і з найскладніших теж, бо є результатом зусиль багатьох людей. Подобається колективність. Це найкраще, коли кіно є автобіографічним не тільки для режисера, а й для маси людей. У “Стоп-землі” маса деталей, якими поділилися усі, хто брав участь у зйомках. Це для мене найпрекрасніше. Цей фільм, я сподіваюсь, можуть назвати автобіографічним абсолютно всі учасники процесу. Ось я хотіла б робити кіно й для цього теж.