У відрив

Остання його робота – “Привиди Гойї” – вийшла в 2006-му, після цього він не знімав.

Його перший фільмом, який мені випало подивитись - “Амадей” (1984) – про життя і смерть Моцарта і його стосунки з Сальєрі. Потім було “Пролітаючи над гніздом зозулі” (1975) з неймовірним Джеком Ніколсоном і переглянуте незліченну кількість разів “Волосся” (1979) - рок-мюзикл, який нам, хіпарям, служив чимсь на кшталт екранної Біблії. “Регтайм” (1981) вразив досконалістю форми й песимізмом, “Бал пожежників”, знятий ще в 1967-му в Чехословаччині, відвертим і сміливим знущанням з соціалістичних порядків, американський дебют “Відрив” (1971) – подихом свободи, набагато потужнішим і свіжішим, аніж у “Волоссі”.

Почавши дивитися як кінокритик багато різного кіна, я про Формана забув. У його найкращих фільмах є те, що може зачаровувати у молодості, так само як відвертати у більш зрілому віці – вибуховий пафос фіналів, емоційно загострені сюжети. Форман йде на публіку, завдає їй прямих ударів крізь імовірний захист скептицизму чи раціональності. Неважливо, чи довів Сальєрі Моцарта до смерті, чи катували пацієнтів у американські психіатричні лікарнях у середині 1970-х – коли на екрані Сальєрі кричить “Я, бог посередності, благословляю вас!” чи герой Ніколсона б’ється в конвульсіях під електричним струмом, цьому віриш беззастережно. Принаймні коли тобі 26 років.

Він був простим режисером і знімав про прості речі, але дуже добре відчував глядацьку фізіологію, знав, як схвилювати людину в залі;  нечастий талант.

Тепер усі його історії розказані.

Тепер починається найцікавіше.