Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе
Карл Людвіг Берне, німецький публіцист і письменник, поборник емансипації євреїв.

«Україна не «йде до Європи», вона завжди там була»

У Києві виступить всесвітньо відома арфістка Аліна Бжежінська
23 лютого, 2018 - 10:50

26 лютого у Малому залі Палацу «Україна» буде представлена нова програма «Історії кохання» у рамках проекту «Арфа Jazz». Всесвітньо відома арфистка Аліна БЖЕЖІНСЬКА виступатиме разом із лауреатом міжнародних джазових конкурсів вокалісткою і композитором Нікі Кінг (Niki King). Доповнять цей жіночий дует українські джазмени Ігор Закус (бас-гітара) — засновник проекту Jazz Kolo і талановитий барабанщик Сергій Табунщик.

У програмі поєднається класичне звучання арфи і джазовий вокал, що створить неповторне сприйняття музики всесвітніх зірок співаної поезії. Прозвучать відомі джазові композиції Дюка Еллінгтона, Ніни Сімон та Жака Бреля.

Напередодні концерту в Києві «День» поспілкувався з Аліною Бжежінською. Нагадаємо, ця талановита львів’янка навчалася у Польщі, Німеччині та США, брала участь у різних мистецьких проектах, зокрема, на Міжнародному арфовому фестивалі в Единбурзі та всесвітньому арфовому конгресі в Сіднеї здобула статус справжньої джазової зірки, яка своїми творами і манерою виконання підкорила навіть вибагливих меломанів. Та про Україну Бжежінська не забуває — разом із Романом Недзельським (генеральний директор Національного палацу мистецтв «Україна») зініціювала та продовжує проект «Арфа Jazz»... До речі, у жовтні минулого року з успіхом відбувся дебют цього цікавого музичного проекту, а нині шанувальників джазу чекає розкішна нова програма у якій творчу компанію пані Аліні складе вокалістка з Шотландії Нікі Кінг. Наша розмова вийшла не лише про музику...

«НАЙСКЛАДНІШИМ БУЛО... ЗНАЙТИ ІНСТРУМЕНТ»

— Аліно, ви 15 років живете у Великобританії, викладаєте в Королівській музичній академії в Глазго, маєте концерти як у Лондоні, так і в інших світових столицях... І ось уже другий концерт за останні півроку — у Києві, та ще й на власному ентузіазмі...

— ...і на ентузіазмі дирекції Палацу «Україна», я би сказала. Без цієї команди не здійснився би проект «Арфа Jazz». Знаєте, що було найважче? Не вибудувати програму і не запросити гостей з-за кордону, як-от прекрасну джазову співачку Нікі Кінг: ми з нею давно дружимо і не раз виступали разом. Найскладнішим було... знайти інструмент, бо в Україні немає арф, на яких можна грати такі концерти...

— ...ту гарну червону на перший ваш виступ з-за кордону везли?

— Так, із Парижа. Роман Недзельський, директор палацу, знайшов можливість, щоби її вчасно довезли. Я сміюся: як у школі допомагав мені арфу носити, так і тепер «приніс». Ми знайомі з дитинства, зі Львова. Навчалися у музичній школі-інтернаті ім. С. Крушельницької. Він трохи старший, і я пам’ятаю, дівчата, які вчилися грати на арфі, просили: «Романе, допоможи!»


ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ ПАЛАЦУ «УКРАЇНА»

На такій арфі, як із Парижа прибула, я граю в Лондоні. Це справді хороший інструмент, коштує він, як дороге авто, але ж і якість відповідна. Я дуже втішена тим, що після першого виступу у мене була можливість провести у Малій залі «України» майстер-клас для студентів музичних навчальних закладів, що вони мали змогу до справжнього інструменту торкнутися, відчути цю магію і себе — її творцями. Нещодавно мене порадували — сказали, що з України той чудовий  інструмент не виїздив. Прикро вражає наявність цієї проблеми: дітям немає на чому грати. Талановитим, таким, котрі хочуть цього! Можливо, ви заперечите: мовляв, нині не час, у нас війна, а ваші арфи, самі кажете, коштують, як автівки... Але чи зменшилася кількість дорогих іномарок через війну? Може, люди обмежили себе в цьому і перестали їх купувати? Я не знаю, скільки ще Україні чекати...

— ...на адекватний Закон про меценатство?

— Узагалі, на усвідомлення того, що меценатство потрібне. Бо без культури немає держави, це фактор ідентичності нашої. Нагадаю, під час Другої світової війни Вінстону Черчіллю парламентарі запропонували знизити видатки на культуру. Але він категорично відмовився: «А заради чого ж ми тоді воюємо?».

Минулого року я була на Конкурсі арфової музики в Харкові. Хороший, міцний конкурс, знані судді, здібні молоді учасники... А грати так само нема на чому! Арфи привезли з-за кордону, проте ніхто не зацікавився у тому, щоб їх викупити, усі вони поїхали назад.

— Ця проблема, вона ж не лише про арфи — стосується і тих самих роялів...

— ...та всього! І я розумію тих студентів, для яких мрія — це вивчитись тут і одразу виїхати за кордон. Свого часу ми так повиїздили — моє покоління. Але ми не мали вибору... Нині випускники нашої школи працюють і в Америці, і в Німеччині, і в Польщі... Тільки Україна їх не чує, на жаль. Я, приміром, років 20 у Києві не грала.

До речі, про рояль. Грати на піаніно я навчилася ще у п’ять років, і коли батьки вели мене на прослуховування до школи, була впевнена: буду піаністкою, виросту — у гарній сукні гратиму на роялі, у великій світлій залі... Але в коридорі випадково побачила арфу й сказала: «Хочу оце!» Так мене почали навчати і як піаністку, і як арфістку.

— Щось дешевше і менш габаритне ви обрати, звісно, не могли...

— Тільки преміум-клас! Насправді, зараз дуже популярні менші й легші — так звані кельтські арфи... але джаз грають на всьому, бо це не музичний стиль, а стан душі. Про мене, гадаю, не можна сказати: «Вона виконує на арфі джазові стандарти». Я схиляюся до думки, що джаз — це імпровізація, твоє світовідчуття, втілене в музиці. Нещодавно в Лондоні презентувала нову програму, присвячену видатним діячам у царині джазу — Джонові та Елic Колтрейн. Музика надзвичайно вимоглива. На щастя, в мене й музикантів із мого квартету сумнівів не було — це шедеври сучасної музики ХХ  століття. І вони повинні лунати наживо.

— Знаю, ви грали на ювілеї британської королеви Єлизавети ІІ...

— Так, було таке — у замку в Шотландії. Королівська родина Великобританії дуже любить арфу....

Складніше мені було підготувати виступ у Таїландському королівському дворі, де я виконувала твори, написані королем Таїланду Пуміпоном, які присвячені дружині, королеві. Я робила аранжування для арфи, проте не мала права змінити жодну ноту! Все узгоджувала з придворним композитором. Щоправда, потім він сказав мені, що був задоволений моєю роботою.

«ДРУГОМ МОГО ТАТА БУВ В’ЯЧЕСЛАВ ЧОРНОВІЛ, ЯКОГО ЗНАЛА І ПОВАЖАЛА ВСЯ МОЯ РОДИНА»

— У рідному Львові часто буваєте?

— Не настільки, як хотілося б, але буваю. Як можна не повертатися додому?

Мій батько, Віталій Лазоркін, відомий більше історикам — він є основоположником армії української. Родина зі сторони батька була вислана у Сибір, а з маминої сторони — до Німеччини. Але антисовєтчики ми з діда-прадіда! А другом мого тата, вже у Львові, був покійний В’ячеслав Чорновіл, якого знала й поважала вся моя родина.

— Як гадаєте, якби доля В’ячеслава Максимовича склалася інакше й оминула його та аварія...

— Це був би шанс для України, бо це, безперечно, був лідер. Проте, на жаль, не буває оцих «якби».

— Я чула, що в 2014 році ви приїздили на Майдан...

— Так, була чотири дні, щоби побачити все на власні очі. Моя вся родина була на Майдані. A сестра Віта працювала там у Мальтійській службі, і я взялася їй допомагати. Почуте, побачене підштовхнуло записати інтерпретацію для арфи «Пливе кача»...

— Так, і це надзвичайно прониклива робота!

— Три місяці після Майдану в мені все боліло: я знала, що запишу цю річ, але не могла за це взятися. А потім якось серед ночі сіла — і зіграла: прорвало все те, що я повинна була сказати.

— Ви живете за кордоном, тим не менше, не ставите запитань на кшталт: «Поясніть, що саме у вас тут відбувається...»

— Мені, враховуючи специфіку моєї родини, не треба це пояснювати: для мене війна це війна, a доброчинність є доброчинністю. Тому я і в Лондоні брала участь в акціях на підтримку Майдану, ходила на протести до російського посольства, як почалася війна (до речі, в Росію я не їжджу, та й не кликатиме, мабуть, ніхто, бо там моє обличчя на всіх камерах — серед протестувальників), давала в Британії благодійні концерти, де ми з колегами збирали кошти для України...

— Не розчарувалися?

— У чому? В Україні — ні. А щодо політиків українських, то не хочу про це навіть говорити: болить.

«ДЛЯ РЕЛАКСАЦІЇ СЛУХАЮ ТИШУ...»

— Кажуть, що Європа вже втомилася від російсько-української війни?

— Щось подібне спостерігається. Мовляв, стільки зусиль ми доклали, зокрема ті, хто збирав, підтримував, волонтерив і так далі, а де результат? Я суджу по акціях пам’яті у Британії. Перші роки це було масштабно, але з роками дедалі менше. Цього року ми лише помолилися і поставили свічки за Небесну Сотню. Хоча дітям загиблих і дитячим будинкам я продовжую допомагати. А небайдужі люди підтримують мене в цьому.

— Ви українкою себе відчуваєте чи британкою?

— Європейкою. Бо Україна не «йде до Європи», вона завжди там була — територіально, ментально, культурно...

— ...і музично...

— Безперечно! Послухайте українську народну пісню, чи барокову музику — і жодних сумнівів не буде.

— До речі, яку музику слухаєте ви для релаксації?

— Тишу! Коли повертаюся з гастролей і йду на йогу чи пілатес, то прошу: «Будь ласка, хай на бекграунді нічого не лунає»... Тиша —  це теж музика. Треба вміти її слухати. Є гарні слова у вірші «На видноколі» Григорія Чубая: «...А вчуймо тишу, змучену і теплу, і упадім на землю спраглу ниць»...

Анна ШЕСТАК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments