Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Українська Жанна д’Арк

Або Що сьогодні сказала б землякам Леся Українка?
4 липня, 2013 - 12:13
ОДИН ІЗ ПОРТРЕТІВ ПОЕТЕСИ З ВИСТАВКИ «ЛЕСЯ УКРАЇНКА ТА РОДИНА КОСАЧІВ У ПОРТРЕТАХ» ІЗ ЕКСПОЗИЦІЇ КОЛОДЯЖНЕНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ТА ФОНДІВ ВОЛИНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ / ФОТО З САЙТА VOLYN-MUSEUM.AT.UA

19 липня (1 серпня) виповниться 100 років відтоді, як поетеса-класик пішла у Вічність. 

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка 1871—1913 рр.) мала в серці «те, що не вмирає» («Лісова пісня»). Творчий доробок поета-мислителя лишається досі актуальним, близьким і зрозумілим сучасникам. Попри те, що все, сказане нею, обривається 1913 роком...

Думаю, що потрапивши в наше парадоксальне сьогодення, вона би, напевно, спершу поцікавилась, «з якого краю тута сонце сходить» і «що то він тепер гадає лицарський нащадок?» («Подорож до моря»). І була б вражена, що не перевелися на цій землі «...паралітики з блискучими очима, великі духом, силою малі», котрі «орлині крила «чують» за плечима, самі ж кайданами прикуті до землі». Як і колись «народ наш, мов дитя сліпеє зроду, ...за ворогів іде в огонь і в воду, катам своїх володарів оддав» («Товаришці на спомин»).

Нині панує «влада грошей і дрібноти!». А «дурість мудрі міни строїть!». Прикро, що «одного батька й матері синове, титани зроду не були братами...» («Кассандра»), а лишаються «інвалідами цивілізації!» («Блакитна троянда»).

На жаль, «як далі піде так, ми хутко станем чужинцями у нашім ріднім краю». Оскільки «дрібніша стала й мірка, якою міряють і честь, і цноту, і гідність громадянську». «Як може бути, щоб тіла ходили одним шляхом і вкупі, але душі двома шляхами й врозтіч?» («Руфін і Прісцілла»). І останнє не лише кохання стосується.

Виходить, що «...тільки бути смієм, а жити нам не можна...» («Адвокат Мартіан»). Навіть мусимо «мову пана перейняти». («Оргія»). Вітчизна й досі у нас «бездольная мати» та й «лихо не спить» («Сім струн»)... А, поглянувши на доморощений парламент, Леся згадала б сказане з іншого приводу: «...За радою рада, та згоди немає, панує розрада, змагання, непевність і крик: зрада! зрада! Мов тяжка хвороба, так час там пливе...» («Поет під час облоги»). Не дивно, що «тепер всяк хам показує натуру» («Пан політик»). Погодьтеся, «...трудно вірить, щоб погану одіж могла носить якась ідея гарна» («Руфін і Прісцілла»).

Побачила б, що в мирний час живемо, але проблеми не менші, ніж на війні: «Де не зможе збройна сила, там доступить зрада потай... А чого не може й зрада, лютий розбрат доконає» («Бранець»). Хіба не так? «Мені сто раз... миліші гади, бо в них таки, либонь, тепліша кров». «Тут завтра прийдуть ті прихильні друзі, що тричі одрікалися від нього, і та родина, що ніколи в ньому не бачила пророка...» («Одержима»). Тож чи може з’явитись пророк у Вітчизні своїй?

Всім зрозумілими лишаються її слова: «Бездушну помсту звано правосуддям, а самоволю деспотичну — правом» («Коли втомлюся я життям щоденним...»). «Як здумаю про ту нещасну землю, злочинами порослу... Ні, наше царство не від сього світу! («Три хвилини»). Лишається одне: «В надії будем дожидати, поки Господь всіх суддів просвітить» («Руфін і Прісцілла»).

Невже всі прикрощі й нещастя від того, що «...мало ще наруги, бо ще душа терпіти силу має...» («Сльози-перли»)? Чи може тому, що «тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, але в прийдешньому нема вже й смужки» («Кассандра»)?

Так, «життя і мрія в згоді не бувають» («У пущі»). Втім, щоб попри «влади темної погрози» («Мати-невільниця») не бути «аргонавтами без човна», ступити «ногами знов на позитивний грунт» (з Гейне), щоб «нащадкам нашим скоротить дорогу до ясної і певної мети» («У пустині»), відбудувати «зруйнований храм» («Єврейська мелодія»), — слід згадати призабуту сентенцію, котра нещодавно діймала до живого: «Сором хилитися, долі коритися!» («Сім струн»). Бажаючи вгледіти «...братерство, рівність, волю гожу крізь чорні хмари...» («Мій шлях»), знову й знову шукати «зірку провідну» («Сontra spem spero»). А щоб «нова людина народилась», слід здолати «безвір’я в себе, в свій талан» («О, знаю, я...»)

Прагнучи «не сну, а життя» («Сон літньої ночі»), нагадала б про «прокляття рукам, що спадають без сили! ...Або погибель, або перемога...» («Сльози-перли»). І нехай вороги не сумніваються «скільки б терну на тії вінки не стяли, ще зостанеться ціла діброва» («До товариша»).

«Ти дивишся й не бачиш!» («Айша та Мохаммед»), а вона розуміє, що виконати нелегку, мало не Сізіфову, працю («...На гору круту крем’яную... камінь важкий підіймать...» («Сontra spem spero»), яка наразі постала перед українцями, допоможе «горда, ясна, огнистая мова!» («Зоряне небо»). «Бо ти думаєш, що правда родить мову? Я думаю, що мова родить правду... Слово плідне і більше родить, ніж земля-прамати» («Кассандра»). Бо «що за дивна сила слова!» («Давня казка»). «...Сі ватаги чорних, дрібних літер колись повстануть цілим дужим військом одважних месників за нашу долю («Три хвилини»). Коли ті, хто «мовою чужою між ворогами звикли розмовляти», для себе зрозуміють, «що змусило продати слово» («Вавилонський полон»), то візьмуть за орієнтир відоме зі шкільної парти: «Слово, чому ти не твердая криця?.. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!». І тоді розквітне «у рідному краю новая весна» («Співець»). І не інакше. Адже «образ рідної неволі» у Лесі асоціюється з «німим, холодним, дивним трупом слова» («Легенда віків»).

Незважаючи на те, що уже не особливо й криючись, «хотять забуттям нас прибити» («Мої любі...»), Леся закликає змагатися за нове життя, оскільки «назад нема нам вороття!» («Скрізь плач, і стогін, і ридання...»). Оскільки «хто так на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло» («Граф фон Ейнзідель»). «Не можна бути вічно на сповіді» («Прощання»). І «той не покинутий, хто сам не кинув» («На руїнах»).

І не звернути б з мирного шляху. Інакше «страшне повстане скрізь землі рушення. І з громом упадуть міцні будови. Великий буде жах, велике й визволення!» («Сон»). І тоді справді цікаві мужики дізнаються, «чи блакитна кров поллється...» («Давня казка»). І стануть зрозумілими її палкі слова: «Вражайте, ріжте, навіть убивайте, не будьте тільки дощиком осіннім, палайте чи паліть, та не в’яліть!» («Ритми»). Яснішим крилате: «Убий, не здамся! Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита!» («Кримські відгуки»). Адже «хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» («Мріє, не зрадь!»).

Нам досі доводиться «серед лиха співати пісні, без надії ...сподіватись...» («Сontra spem spero»). Тож, можливо у нас «неправильні» вороги: «О горе тим, що мають душу чесну! Пошли нам, Боже, чесних ворогів!» («Хвилина розпачу»)? А тільки де ж їх узяти? Чесних ворогів, як показує дійсність не буває. «Дурно не дає дарунків ворог» («Кассандра»). На жаль, «як ті часи, такі й його пісні» («Забута тінь»). Хоча Леся розуміла, що Україні «...важкий занадто хрест... дістався, нетесаний, сирий та суковатий» («Триптих»), але не припиняла вірити, що «не довіку ж буде нелад» («Осіння казка»).

Так, «постреляна, порубана словами...», Леся лишається українською Жанною д’Арк, «речницею великої снаги» («Віче») й ніколи не буде «рабинею рабів»! («Кассандра»). «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?» Словами Гейне вона шле «проклін отій нашій-ненашій країні». Втім, здається, їй та іншим національним пророкам «владарка ніч» просто перестала надавати слово у всіх отих мас-медіа, можливості яких просто неймовірно зросли за століття без Лесі! А, як відомо, «хутко-хутко усе «незабутнє» забувається в світі отсім!» («Місячна легенда»). Та попри всі негаразди вслід за Рігведою Леся Українка нагадує: «Час до роботи прийматися! Час жити!» Україна не повинна опинитися «за порогом душі твоєї» («Руфін і Прісцілла»)

«Я вийду сама проти бурі і стану, — поміряєм силу! («У чорную хмару...»). Нагадаю розгубленому, але сповненому сил сучаснику: це слова хворої двадцятитрирічної дівчини!

Федір ШЕПЕЛЬ, Кіровоград
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments