Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Українське кіно: у пошуках сталкерів

Вітчизняні кінематографісти відзначили своє професійне свято
11 вересня, 2018 - 10:54
«ТИ ЛЮБИШ УКРАЇНСЬКЕ КІНО? ЯКЩО НІ — МАТИМЕШ СПРАВУ ЗІ МНОЮ!» (ЧАРЛЬЗ СПЕНСЕР ЧАПЛІН. НАРОДЖЕНИЙ ПОБІЛЯ ЛОНДОНА, КАЖУТЬ, ЙОГО ПРЕДКИ — З ОДЕСИ-БАБУСЬКИ). ТАКИЙ КРЕАТИВНИЙ ПЛАКАТ ЗРОБЛЕНО ДЛЯ КАНІВСЬКОГО МІЖНАРОДНОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ ІМЕНІ ЮРІЯ ІЛЛЄНКА / ФОТО З FACEBOOK

Відзначили традиційною поїздкою до Сосниці, малої батьківщини Олександра Довженка. Та, може, найпомітнішим цей день став завдяки тому, що канал «UA.Культура» від ранку до вечора демонстрував — і коментував — українські фільми. Нарешті це сталось. Хоча про інші канали так не скажеш, адже для них традиційно друга субота вересня — це День фізкультурника, домінації тілесного...

ПОЛІТ-УРА, АБО ДОВЖЕНКА — У ПРЕЗИДЕНТИ!

До Сосниці я не поїхав, бо занедужав. А ті, хто поїхав, повернулися в шоці. Минулої суботи Довженкові земляки відзначали день свого міста, однак знаменитому митцеві місце на ньому знайшлося цілком мізерне. Як мені розказали, це було передусім свято одного відомого політика, який «іде в президенти». Його й славили передусім. А Довженко — ну що Довженко? Йому до президентського палаццо точно не доскочити.

Написав я це, й одразу ж пригадалось, що під час Другої світової тодішній керівник Радянської України Микита Хрущов побажав зробити Олександра Довженка головою Верховної Ради. Мені видається (хоча документованих доказів цього я не зустрічав), що саме цей намір був однією з причин активізації Довженкових ворогів (серед яких був, скажімо, Лаврентій Берія). Кіноповість «Україна в огні», яку до того начальство, той же Хрущов, сприймали цілком ентузіастично, лягла на стіл самого Йосипа Сталіна, з тенденційними помітками на берегах машинопису. Пізніше Довженкові оповіли, що за тим стояв Міхеїл Чіаурелі, придворний кінорежисер, Беріївська «шестірка». Так що то була енкаведистська оборудка. У підсумку «вождь і навчитель трудящого люду» побачив у кіноповісті прояви українського націоналізму та антирадянщини і назавжди відтрутив митця від свого державного тіла (до того, як відомо, все було інакше, Сталін бачив у Довженкові придворного режисера, кремлівську обслугу).

Що подумалось і пригадалось ще — сьогодні в парламенті очевидний брак людей культури. Від кіно — просто нікого. Скажете: і нормально, кінематографісти повинні фільми знімати, а не крісла просиджувати у Верховній Раді. Але ж, до прикладу, у верхній палаті Індії є поважні діячі культури, які впливають на культурну політику держави. У нас нині громадянське суспільство ніби навчилось тиснути на владу. Ніби, оскільки наше доблесне чиновництво навчилось мікшувати той тиск, переводячи його у вигідне для себе русло...

ПОТЬМАРЕНИЙ РОЗУМ

Втім, щодо кіно, то справи в Україні упродовж останніх років ідуть вгору. Хоча й не такими темпами, як того хотілось би. Однак же найменшого порівняння з тим, що було років вісім-десять тому: і фільми є, і в прокаті їх доволі багато. І все ж, засмучує мала увага масової аудиторії, хоч нині в кінотеатри народ ходить взагалі неохоче — на будь-яке кіно.

Свідченням того, що зміни в нашому кіно не лише кількісні, а й якісні, став нинішній відбір на «Оскара». «Брама» Володимира Тихого, «Вулкан» Романа Бондарчука, «Донбас» Сергія Лозниці, «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк, «Міф» Леоніда Кантера та Івана Яснія — все це фільми професійно міцні й цікаві концептуально. Серед іншого відзначу те, що більшість із них є копродукцією кількох країн.

Висунули, з деякими скандальними нюансами, «Донбас» Лозниці. Не тому, що він найкращий (це ж не спорт, тут першість не виміряєш метрами і забитими голами), а тому, що в нього є реальні шанси потрапити до шорт-листа найпрестижнішої світової відзнаки. По-перше, режисер — одна із зірок світового кіно. По-друге, матеріал стрічки, який гарантує певні політичні дивіденди (а без політики дядечко «Оскар» рідко обходиться, коли йдеться про приз за кращий фільм іноземною мовою). Коли ще додасться бодай мінімальний прокат у США   — оптимістичні прогнози можуть стати реальністю.

Що помічаєш мимоволі в названих вище фільмах — у них спостережено спроби такої собі екранної рентгеноскопії вітчизняних локацій, тих самих, які незрідка називали й називають Диким полем (до речі, на підході фільм саме під такою назвою — за романом «Ворошиловград» Сергія Жадана).

Скажімо, той-таки «Донбас». Картина про те, що нині відбувається на східних теренах України — сплюндрованих і опромінених безумством та дикістю. Як і в попередній стрічці Лозниці («Лагідна»), тут поєднано трагічне й абсурдистсько-смішне, відтак не дивно, що публіка Одеського фестивалю, де я дивився фільм, раз по раз вибухала сміхом. Щоби потім затихати і в гіркій тиші думати над тим, що ж воно відбувається?

Пригадався коментар С. Лозниці до фільму там само, в Одесі: «Сімдесят років радянської влади все тут, в Україні, несамовито і послідовно нищилось. Згадаймо: у тридцяті роки минулого століття вибито до ноги все українське письменництво, залишили всього кілька. Витравлювались мова, культура, аморалізм став одним із головних пріоритетів держави. Тому й правлять бал отакі персонажі... Питання стоїть так: що нам з усім цим робити, як здолати цей стан? Надзвичайно важкий, надзвичайно трагічний».

Автор стрічки почувається таким собі сталкером, який досліджує зону — в якій справді вибито чимало проявів людяності. Є тут і таке собі «кіно про кіно», адже картина починається епізодом у летучій гримерці, де готують до зйомки артистів. Потому виявляється: це масовка, завдання якої — зімітувати перед камерами російських телекомпаній страждання населення, яке зазнає обстрілів від «українських фашистів». Насправді все це дешевий (у повному розумінні цього слова) театр. Який — уже в фінальному епізоді — самі ж бойовики і знищать, аби, знов-таки, імітувати злочини «фашистского отребья».

А поміж тим, у двогодинній за тривалістю стрічці низка інших епізодів. Можливо, центральний з них той, коли в центрі міста бойовики виставляють полоненого українського бійця               — аби з ним «народ пагаваріл». І «гаварят». Старі й молоді, наповнені якимось шалом ненависті, що затьмарює розум і включає інстинкти нижчого рівня.

Фільм Сергія Лозниці — саме про здичавіння, якому так важко щось протиставити. Диктат грубої сили, помноженої на патологічну ненависть... І як вибратись із цього тупика? Судячи з усього, кінематографісти заповзялися шукати відповідь на це питання.

«МЕНЕ ЗЕМЛЯ ТРИМАЄ...»

Найбільші мої симпатії дісталися фільму «Вулкан» 36-річного українського Романа Бондарчука. Події картини розгортаються на півдні сьогоднішньої України, знекровленої тяжкими випробуваннями останнього століття, нинішньою війною, корупційними владами та іншими «принадами» нашого життя. В якому є одна, не завжди видима особливість — ми боїмося говорити правду про самих себе.

Бондарчук не боїться. Тим більше, що його оповідь (і у «Вулкані», і в попередніх картинах, короткометражних ігрових та документальних) зазвичай базується на добре знаному ба навіть рідному для уродженця херсонських степів матеріалі. «Вулкан» аж ніяк не виняток.

Киянин Лукас (Сергій Степанський), працівник ОБСЄ, супроводжує групу його працівників, що має вивчити ситуацію на українському півдні, зокрема на кордоні з Кримом. Себто Лукас такий собі сталкер, провідник. Проте трапляється так, що Лукас втрачає зв’язок з колегами, гублячись у цьому безкрайньому просторі. Без документів, без грошей, зате з відчуттям того, що навколишнє життя абсолютно позбавлене найменших ознак структурної упорядкованості.

Один із персонажів стрічки, немолода жінка, формулює це в такий спосіб: «Це у вас там, в Києві, усе є. А в нас нічого. Немає зарплати. Немає президента. Немає міністрів. Тут інше життя. Мене земля тримає, вода, дім. Земля силу дає. А сила — щастя. Тому я звідси нікуди не поїду...»

Сама не поїде і сина та онуку застерігатиме від подібного кроку. Син — це Вова (Віктор Жданов), 45-річний чоловік, котрий пройшов останній Майдан та війну на Донбасі. Пройшов, але як і що міняти в цьому житті, він не знає. Хоч саме в ньому є сталкерські нахили — дослідити от сей здичавілий простір, вирахувати алгоритм його позитивних трансформацій. Хоч поки що вони виглядають міражами (є й такий образ у фільмі). Міражами, головним із яких є сама Українська держава. Доводиться лише сподіватись, що так воно буде не завжди.

Та поки що це життя тримається на людях, які тримаються цієї землі. Яка не міраж, яку забрати не можна. Про це — останній епізод, уже на титрах. Міражний дівочий ансамбль (він раз по раз з’являється у фільмі) тане в повітрі, вода й земля залишаються. Назавжди. Як вулкан на тлі фільмового титру. Який ось-ось заговорить. Мовою кіно.

Сергій ТРИМБАЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments