Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

«Улюблена тема – Карпати. Але з ними треба мати контакт...»

Одна з домінантних постатей у малярстві Закарпаття другої половини ХХ століття Іван ІЛЬКО — про мистецтво та життя
11 квітня, 2018 - 10:37

Справжній велет закарпатської школи живопису, заслужений художник України, учень легендарного Федора Манайла, одна з домінантних постатей у малярстві Закарпаття другої половини ХХ ст., талановитий і самобутній митець Іван Ілько відзначив своє 80-ліття відкриттям ретроспективної виставки «Світку ти мій, Верховино», яка експонується в ужгородській мистецькій «Галереї Ілько».

«БОКШАЙ ВРЯТУВАВ МЕНЕ ОДНІЄЮ ФРАЗОЮ...»

— Пане Іване, з тих тисяч полотен, які ви створили за своє щедре на творчий ужинок життя, що вам до душі найбільше?

— Є два портрети, які уже багато років постійно біля мене. Зроблені вони ще 1959 року. Намалював я їх у Тячеві і приніс на обласну виставку. Оскільки вони не були підписані, колега Мальчицький дав їм загальну назву: «Верховинець». Я ледь встиг прийти на відкриття, а він стривожено каже мені: «Іване, іди швидше туди, тебе шукають». Я піднявся на другий поверх — дивлюся стоять Йосип Бокшай, Федір Манайло, Антон Кашшай, Василь Свида і з ними якийсь незнайомий мені чоловік. Я був у краватці, з комсомольським значком. Незнайомець, глянувши на мене, крикнув: «так он єщо и комсомолец!» і попер на мене: «што ви себе позволяєте?! ви совецкое Закарпатьє прославляєте верховинцямі с торбой! До каких пор ви будете ізображать старину, надо било с електропілой, с радіо, а ви кого прославляєте? І ето комсомолец!». Я розгубився і почав зривати роботу зі стіни. А мотузки виявилися міцними. Роботу, яка розгнівила начальника, не зірвав, зате чотири інші — впали. Знову тиша. Потім той накинувся на голову нашої спілки В. Свиду.

Я стою і не знаю, що робити. Розумію, що один дзвінок — і мені не дозволять не те що малювати — номер на бортовій вантажівці написати. Як жити далі? У цю мить підходить до мене Й. Бокшай, а він тоді якраз отримав звання народного художника і член-кореспондента в Москві, — то був незаперечний авторитет. Незнайомець замовк. Бокшай і каже: «Я не знаю, в чому тут проблема, але це — ліпша робота в нас на виставці». Цією фразою він мене врятував. А незнайомець виявився секретарем обкому партії. На тому все й закінчилося, але на мене вже майже всі поглядали косо. Відтоді ці дві картини завжди прикрашають мою майстерню і є моїми своєрідними творчими оберегами.

— Як складався ваш шлях у мистецтво?

— 1957 року, коли навчався в Ужгородському художньому училищі, мого викладача Ф. Манайла практично викинули з училища. Його замінив Антон Шепа. Він привніс до нас нову хвилю львівської школи живопису, пішло поєднання двох шкіл, і це дало позитив. Я ходив з ним у гори: біля підніжжя Боржавського хребта ми «відкрили» надзвичайні для художнього бачення місця — живописні села Міжгірщини Річку і Тюшку. На моїх образах часто зустрінете змальовані там місцини. Вперше я потрапив у Річку взимку 1959 року, побачив хатки під соломою, вкриті снігом, познайомився з її дивовижними людьми.

— У чому ця дивовижна особливість Річки?

— Найперше — глибока релігійність і душевність її жителів. А релігійність — це база всього. По-друге, село невелике, більш-менш самодостатнє. В кожного шмат землі, тримали вони по 20 — 30 овець, робили гуні, вели натуральне господарство. Потім їм «обрізали крила», коли забрали землю. Але селяни наші хитрі — вони собі все десь кусень землі відшукають. Коли господар є самодостатній, він сам себе возвеличує, і каже — я газда. А це психологічно дуже важливо. До мене тут дуже добре ставилися люди. Тут я переніс на полотно портрети багатьох верховинських старожилів. Я знав що ці люди відійдуть — і більше таких не буде. Це — ціле покоління, наша історія.

«БАТЬКОВІ КАЗАЛИ: НЕ ПОВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ. АЛЕ ВІН БУВ СПОВНЕНИЙ ПАТРІОТИЗМУ»

— Історія, яка вже живе у споминах вашого покоління та ваших картинах... А хіба ваша родина не була типовою для Верховини?

— І в нашої родини було сільське життя. Щоправда, в нас річка регулярно змивала прибережні родючі ниви — залишилася сама рінь. Ільки були досить заможними, дідик був бировом села, прадід також. Батька я вперше побачив, коли мені було 7 років. Він поїхав на заробітки у Францію, 16 років працював на шахтах, заробляв непогані гроші і надсилав нам. Мамка побудувала хату, хлів, купила землю, бо євреї в 1942 — 1943 роках масово її продавали. Відколи себе пам’ятаю — був при обов’язках: доглядав пітятка, ягнята. Я вихований у обов’язку.

Батько дав про себе знати 1945 року — він був касиром репатріального комітету СРСР у Франції, мав квиток комуніста, підписаний Морісом Торезом, посвідчення учасника Національного фронту Франції, отримував пенсію, як учасник руху Опору Франції. Там йому казали: не повертайтеся додому, бо там біднота, розруха. Але він був сповнений патріотизму.

До 1948 року, поки від людей не забирали землю, жилося більш-менш нормально. Далі життя погіршало — коли вибирали голову колгоспу, він заявив: «Люди добрі, та цей лише кури крав!» Звісно, його не послухали, а від нас згодом забрали усе, що тільки можна було. Ми навіть не мали, де картоплю посадити. Залишили одну корову. Коли брали кози, в нас Біля була — я схопився за неї, кричу — не дам! То люди, які забирали, все ж залишили її. Потім вона нас виручила.

Батько тривалий час не мав роботи. Потім його взяли на будівництво мосту, оскільки він був майстром на всі руки. Зарплату платили малу, але давали 25 кг кукурудзяного борошна. Це було неоціненно, бо ми місяць мали з чого варити токан. Нянько привіз із Франції перукарську машинку і стриг односельчан, підзаробляючи й на цьому. Я також уже в 9 років умів стригти. Нянько під канадку не вмів робити, а я умів. То до мене вже й женихи приходили... 

«ПОРТФЕЛЬ ГРОШЕЙ ЗА ПОРТРЕТИ ВОЖДІВ»

— Чому ви пішли вчитися на художника?

— У селі було велике свято, коли раз на тиждень чи на два приїздила кінопередвижка. В клубі я допомагав родичу писати плакати, в школі малював стінгазети. Потім у селах пішла мода — над ліжками малювали квіти. Я купив шпалерний папір і на всю ширину малював ружі. Жінки приходили навіть із сусідніх сіл і купували. Мені це надзвичайно подобалося! Коли вступав до Ужгородського художнього училища 1952 року, на вступному іспиті з композиції намалював свої ружі...

Часи були тяжкі, я мав зріст 194 см. і постійно голодував. Купити їсти було неможливо. Щодня йшов о шостій ранку в чергу за хлібом, інколи чекав до12 години. В магазині стояли бочки з кількою — набирав кілограм, приносив у гуртожиток. Хліб ділився кожному — був квасний-квасний, а кілька солона-солона. Відчуття ситості тримало... з годину. Згодом я отримав непоганий заробіток — Ф. Манайло робив акварельні ескізи для театру, а мене взяв малювати в натурі.

— Чим займалися після закінчення художнього училища?

— 1957 року я приїхав у Міжгір’я і почав учителювати: викладав малювання, креслення. Навчав кресленню майбутнього Шевченківського лауреата, поета Петра Скунця. Потім дали мені вести й уроки історії. Я викладав учням матеріал, як розумів сам, говорив про ренесанс. Десь на третій урок прийшов завуч Бардаков, а потім викликав на педраду. Там Бардаков «пройшовся» по мені — ренесанс, пропаганда релігії... Залишили мені креслення та уроки праці, все решта забрали. Я вже прожити на це не міг, заборгував за квартиру, купити їсти не було за що. Ледь нашкрябав гроші, щоби повернутися додому.

Перед Великоднем мамка дала мені 10 рублів і наказала їхати в Тячів купити якісь продукти. В Тячеві я зустрів свого однокурсника з Буштина Василя Костя. Він каже: «Іване, тебе мені Бог прислав» і привів у двір майстерні. А там — 10 полотен, які до Першотравня треба оформити. Я взяв фарбу, зробив колорит, прив’язав на палицю пензлик — і став малювати ...Леніна. Уже бороду завершив, беруся до галстука, чую за моєю спиною якийсь шум. Озирнувся і бачу — начальство дивиться на мою роботу. Потім найголовніший із них питається: «А ви імєєтє разрєшеніє рісовать портрети вождей»? Я кажу, що в мене екзамени приймала державна комісія, з предмета «портрет» дістав відмінну оцінку і вважаю, що це дає мені право малювати портрети. Погодилися...

Робота закипіла — намалював портрети Енгельса, Маркса та Леніна. За тиждень із села приїхав батько шукати мене, бо я не повідомив, що працюю в Тячеві. Коли настав час розрахунку за роботу, я мусив купувати портфель, бо не мав як донести гроші додому в Дулово. Купив усе, що треба було додому на Великдень, а портфель із грішми поклав на лавицю. Приходять нянько, мамка, а я розкладую гроші. Батько дивиться на це підозріло і каже: «Я світ пройшов і знаю, що за 10 днів такі гроші заробити неможливо. Йдемо в Тячів і я розберуся, звідки в тебе такі гроші». Прийшли ми в майстерню, батько мовчки відкрив перед хлопцями портфель. А Василь йому каже: «Ми розуміємо, що Іван заробив більше грошей, але це він настояв на тому, щоб гроші були поділені порівну між нами. Але якщо ви проти, ми різницю повернемо Іванові». Від почутого нянько розгубився.

«ПРОФІ МАЄ ЗНАТИ ВСЕ І РОБИТИ ТОДІ, КОЛИ ТРЕБА»

— Як складалася доля, коли ви переїхали в Ужгород?

— Я не хотів їхати. Збудував у Бедевлі двоповерховий будинок, шикарну майстерню. Звідси рівно 60 км до Рахова, Усть-Чорної, Колочави, Міжгір’я — це моя стихія! На той час я вже оформив Тячівський будинок культури, в Трускавці виконав велику роботу у санаторії «Радянське Прикарпаття», великий клуб, у Криму працював кілька років.

А в Ужгороді почалося пекло, яке тягнеться донині. Не сприйняли мене тут колеги. Почалося з того, що будучи відповідальним за художнє оформлення готелю «Закарпаття» переконав Юрія Ільницького, щоби в кімнати готелю закупити картини закарпатських художників, а не закордонних. Але пішло так, що від одного художника закупили більше картин, від іншого менше. І я став «ворогом» для багатьох. Інтриги сягнули такого рівня, що мене звільнили з посади головного художника обласного Художфонду за КзОТом, як ...професійно непридатного. Уявіть собі, я ще 1,5 року був членом Республіканської художньої ради, а в Ужгороді був профнепридатним. Важко це переживав. Але малювати не переставав, улюблені закутки рідних Карпат переносив на полотно.

— Сьогодні «Галерея Ілько» є найкращою сучасною виставковою залою Ужгорода. Як народилася її ідея?

— Ідея належить моєму сину Михайлові. Він брав участь у реконструкції Українського дому, був креативним директором конкурсу Євробачення в Києві, потім у Баку провів конкурс Євробачення. А ідея відкриття галереї... Спочатку хотіли Михайлові зробити пристанище, куди він приїздив би з родиною в Ужгород. Потім ця ідея набула обрисів галереї. Ми працюємо уже 5 років. Відкриття галереї відбулося одночасно з моєю персональною виставкою до 75-річчя. Згодом влаштували знакові виставки Павла Бедзіра, Тиберія Сільваші, Василя Беци, відомого паризького митця Віктора Вазерелі, словацького художника Миколи Федьковича, Павла Керестея з Мюнхена, львів’янина Олекси Новаківського. Паралельно проводимо активну концертну діяльність.

— Наскільки художник залежний у своїй творчості від натхнення?

— Я дуже скептично ставлюся до того, хто говорить: учора в мене натхнення було, а сьогодні ні. Не вірю я в це! У моєму розумінні є дві речі: аматорство і професіоналізм. Профі має знати все і робити тоді, коли треба. Є робота, яку треба виконати, яка — не має значення. Подивіться на мої роботи — вони зроблені завдяки знанню і професіоналізму.

А улюблена тема — Карпати. І не має значення, чи це камінь, чи потічок, чи дерева. Я малював із багатьма відомими художниками — Яблонською, Глущенком. Вони Карпат просто боялися, якщо контакту немає — яке малювання може бути?

Я не випадково назвав виставку «Світку ти мій, Верховино». Це — моя тема. Бо, крім мене, мого стрия, батька Шугая — ніхто не намалював. Я роблю це не тому, що воно мені подобається чи ні, а тому що зобов’язаний це зробити. Карпати завжди були «прохідним двором»: даки, кельти, готи... І лише невелика частка людей врятувалася високо в горах. Невеличкий гурт нашого народу заліз у нетрі, прочистив поля, збудував хати, звів храми, упродовж тисячоліть зумів зберегти свою материнську мову, самобутню культуру. Мої предки передали мені генетичну пам’ять, а Бог — можливість малювати та зобов’язання віддячити за цей дар, за те, що я причетний до цього етносу. Що я й роблю упродовж усього свого життя.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, фото та фоторепродукції автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments