Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Усе буде добре!

«Моя професія — синьйор з вищого світу» знову повернулася на франківську сцену
11 червня, 2014 - 11:38
НОВІ ОБЛИЧЧЯ ВИСТАВИ «МОЯ ПРОФЕСІЯ — СИНЬЙОР З ВИЩОГО СВІТУ»: НАЗАР ЗАДНІПРОВСЬКИЙ (АВАНТЮРИСТ ЛЕОНІДА ПАПАГАТТО) І ОЛЕКСАНДР ФОРМАНЧУК (ПОВНИЙ БОВДУР-АТЛЕТ АНТОНІО) / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

За кількістю вистав-довгожителів, чи їхніх симулякрів, тобто усілякого роду рімейків та поновлень, Національний театр ім. Івана Франка не завжди тримав першість серед столичних колективів. Однак більш як двадцятилітня сценічна історія легендарних спектаклів Сергія Данченка «Украдене щастя» й «Тев’є Тевель», тривалий сценічний успіх його ж першої та другої редакцій «Візиту старої дами», «Кармен» і «Швейк» Жолдака — Гринишина, які з антрепризи перекочували до репертуару, створили ілюзію тривалості життя сценічних шедеврів франківців. Вони, мов коньяк, за кожен рік витримки мали б отримувати додаткову зірочку, хоча самі вистави, а головне їхні виконавці, невідворотно старіли.

Бадьорі у минулому, шедеври естетично виснажувалися, ставали крихкими, і радше нагадували колись модний, а нині зношений, припорошений пилом одяг. Що поробиш, часом, обертаючись на шоу, цирк або кіно, театр з причин своєї природної сутності, ніяк не може стати антикварним сховком, де поважний вік речі визначає її високу ціну. Достоїнства спектаклю тримаються приблизно так само як смак доброго вина, а не коньяку: в один момент воно перетворюється на оцет і ради цьому немає.

Режисер-постановник третього варіанту комедії «Моя професія — синьйор з вищого світу», вперше поставленої Володимиром Оглобліним на франківській сцені 1981 року, Анатолій Хостікоєв, звичайно, про все це знав. Знав про те, що буде сперечатися з часом, з пам’ятливим глядачем, який звик порівнювати колишнє і теперішнє. А головне, із самим собою, як автором успішного проекту «сімейного» варіанту «Синьйор з вищого світу», здійсненого в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» десять років тому.

Зіграний колись сімейною бригадою Хостікоєвих — Сумських той «Синьйор...» мав шалений успіх. Бо ж глядач сприймав його радше на нюх, як пес, що вхопив слід і от-от упіймає здобич. Публіку вабила атмосфера справжнього скандалу гуртового життя на сцені учасників попередніх і діючих шлюбів. А програмка використовувалася як лоція для розгадок чужого приватного життя, що й надавало «Синьйору...» 2003 року подвійного драйву.

Винятковість перших двох утілень, тим не менш не зупинили режисера Хостікоєва. Такий аргумент — як потреба театру у «вічній» комедії є дійсно сильнодіючим. Крім того, Анатолій Хостікоєв зважив і на роки: у новій версії спектаклю він омолодив усіх, крім персонажів, позбавлених віку самими авторами: туалетної дами Матільди та узятого напрокат дідуся. Сімейні тандеми, хоча й позбавлені пікантності, тут також збереглися: у виставі грають сини Задніпровського та Хостікоєва — перший поруч з батьком, а другий — з мамою.

Зовнішньо третя редакція комедії Дж. Скарначчі та Р. Тарабузі дуже подібна до двох попередніх, оскільки відтворюється у точно скопійованих декораціях Ярослава Нірода та за мізансценами 2003 року. Внутрішньо ж, тобто змістами, що поволі, крізь густоту побутово-анекдотичних непорозумінь, раз у раз виринають на поверхню, вона зовсім інша. Наразі у ній немає головного героя, принаймні такого елегантного авантюриста Леоніда Папагатто, яким був Валерій Івченко і якого вищий світ, не просто сприймав за свого, а вбачав у ньому еталонного представника прошарку обраних, таким чином, ставлячи знак рівняння між собою і спритним пройдисвітом.

Актор Назар Задніпровський, який цього разу грає Леоніда, обдарований талантом комічним, і маску високоповажного гостя одягає лише на короткий час, аби сховати по кишенях кілька кілограмів їжі зі святкового столу. Він позбавлений шарму та лоску, нітиться й губиться від несподіванок, бреше затинаючись і непереконливо, словом він — не синьйор, і лише трохи кмітливіший за повного бовдура атлета Антоніо (актор Олександр Форманчук). Утім, визнати недоречним у цій версії прийом маски, повністю відсутній у Івченка, та лише частково використаний Хостікоєвим — Папагатто для демонстрації власної респектабельності, значить, погрішити проти її головного достоїнства — пародійного мотиву театру.

Як лейттема, театр у сучасному «Синьйорі...» на повну лунає завдяки Матильді — Наталі Сумській, яка, граючи в попередній версії цю ж роль, не надто акцентувала характер занять та мрійливу натуру своєї героїні. Цього ж разу вона повсякчасно нагадує про своє служіння театрові, неважливо, що як туалетна дама, а тому направду стверджує власну причетність до магії творчості.

Отже, у неї, як і у Леонідо є свій штучний світ, до якого вона час від часу навідується, не стільки за грошима, скільки за емоційною наснагою. За допомогою театру сентиментальна Матильда поринає в іншу реальність, і світ мрій та гри стає для неї важливішим та вагомішим за буденність. Із азартом вона береться підігравати Леонідо в його авантюрі, і будь-яку життєву ситуацію сприймає, мов окрему сцену з вистави. Зрештою, коментарі та постійні порівняння життя з драматургічними перипетіями, що вимовляються на глибокому диханні й з афектованою жестикуляцією, уподібнюють нужденний світ, у якому вона живе, вицвілому театральному заднику, а реальність роблять пласкою та нікчемною.

Завдяки її екзальтованій уяві ми бачимо пародію на «Гамлета» з оживаючим псевдопривидом Алессандро (Олександр Печериця) та щасливе завершення найпечальнішої повісті на світі «Ромео і Джульєтти», де жахливе вбивство виявляється фальшивкою. Вочевидь, виконуючи справді другорядну й відверто комічну, навіть фарсову роль, Наталя Сумська уважніше за інших прислухалася до диваків Дж. Скарначчі і Р. Тарабузі, які потайки і кепкуючи зізнавалися у любові до сцени.

Іронічність і водночас захоплення театральною високопарністю та пафосом, непомітні у попередніх виставах, просочуються у третій «Синьйор...» звідусіль. Дзвінкі і малозмістовні похвали рецензентів, що їх декламує Матільда, констатоване нею ж завмирання фізіологічних процесів у захопленого глядача, а головне фінал, у якому драматурги, пошлюблюючи сімейну пару, що має двох дорослих дітей, цитують свого всесвітньовідомого земляка Едуардо де Філіппо — все це вивищує театр над життям.

Відтак за припущенням авторів п’єси, підхопленим Матильдою — Сумською, химера театру, навіть фальшивого та резонерського, здатна врятувати будь-що. Власне, вона і рятує, буквально та незаперечно. Адже у тій, комедійній реальності Леонідо Папагатто своїм артистизмом годує усю родину. А в нашій, важкій та непередбачуваній, театральна таблетка, нехай і на короткий час, подіє як заспокійливі та обнадійливі ліки.

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, театрознавець
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments