Усміхнись і співай!

Восени 1934 року в колективі новоствореного Театру музичної комедії, який став столичним, з’явилася молода актриса. Висока, з привабливою зовнішністю, вона одразу ж привернула до себе увагу артистів трупи, сформованої незадовго перед цим. Це була Ольга Юровська, яка щойно закінчила Київську консерваторію, де навчалася вокалу і сценічної майстерності в класі славнозвісної в минулому оперної співачки і вокального педагога Клари Брун.

Запрошення працювати в театрі музкомедії О.Юровська прийняла охоче. І хоч Брун готувала свою вихованку як оперну співачку, склалося так, що справжнє своє покликання актриса знайшла саме в опереті, дуже популярному в ті часи жанрі музично-вокального мистецтва, і ніколи не жалкувала, що вибрала саме цей жанр для своєї артистичної кар’єри.

Ольга Юровська походила з родини митців. Її батько Йосип Адамович Юровський мав музичну освіту, працював піаністом, був антрепренером театральної трупи. Мати Катерина Миколаївна Юровська була видатною артисткою радянської естради, славилася як виконавиця пісень та романсів. Сестра Ольги Йосипівни — Ганна Юровська — також вихованка Клари Ісаківни Брун, стала оперною співачкою, багато років співала на оперних сценах Львова й Новосибірська. Чоловік Ольги Йосипівни — Стебловський Володимир Васильович — був відомим театральним діячем, режисером. У різний час працював на керівних посадах театрів Києва, зокрема був директором Театру музичної комедії, Російської драми ім. Лесі Українки та Театру ім. І.Франка. Сьогодні артистичну родинну династію продовжують дочка Ольги Йосипівни, актриса Молодого театру Тетяна Стебловька та її син Володимир Бегма, актор московського «Театру Луни».

Творча діяльність О.Юровської в Київському театрі оперети тривала понад чверть століття! Завдяки таланту, великій закоханості в музичне мистецтво вона посіла високе місце серед визначних майстрів столичної оперети. Наполеглива праця над ролями, які їй доводилося грати, дозволяла актрисі створювати найрізноманітніші характери — глибокі, переконливі, психологічно точні. У своїй творчості артистка завжди прагнула до психологічної заглибленості, чаруючи глядача безпосередністю та щирістю почуттів своїх героїнь.

У молоді роки вона грала ролі юних героїнь, серед яких найбільшою популярністю у глядачів користувалися Сільва в однойменній опереті, Вікторія в «Останньому чардаші», Маріца в однойменній опереті, Віолетта в «Холопці», Маріон в «Голубій мазурці», Теодора в «Принцесі цирку», Анніна в «Ночі у Венеції», Яринка у «Весіллі в Малинівці».

Пізніше Юровська грала характерні ролі, серед них найбільш пам’ятні Секлита в комедії «За двома зайцями», Одарка в «Сватанні на Гончарівці», Комариха у «Весіллі в Малинівці» та ін.

Юровська належала до тих українських митців середини ХХ століття, творчість яких, на жаль, не була гідно поцінована державою. Незважаючи на популярність та плідну багаторічну працю на ниві музично-театрального виконавства, її заслуги так і не були відзначені ні урядовими нагородами, ні почесним званням.

— У пам’яті раз у раз зринають мої дитячі роки, які минули переважно за кулісами театру оперети, — згадує актриса Тетяна СТЕБЛОВЬКА. — Я мала можливість спостерігати за маминою підготовкою до спектаклів, за її грою на сцені, сидячи за лаштунками біля суфлера Рутковського, якого всі називали «дядечко Миша». Музика і співи, чудові мелодії багатьох оперет увійшли в мою душу з дитинства. Ми жили в одному будинку з головним режисером Театру музкомедії І.Земгано. Батьки товаришували з ним. У нас дома часто у святкові дні збиралися актори оперети та Російської драми, де працював мій батько. Безперечно, саме завдяки мамі та під впливом тієї атмосфери і обставин, у яких я перебувала змалку, склалася моя життєва і творча доля як артистки. На жаль, я не бачила маму в її коронних ролях, таких як Сільва, Маріца, Теодора, Віолетта, але ще застала її у «Весіллі в Малинівці», де вона грала Софію. Ця вистава була знаменною, етапною в її творчості: спочатку вона грала Яринку, потім — Софію, матір Яринки, а пізніше — Комариху. Пам’ятаю дует Софії з Назаром, якого грав В.Козерацький — цей дует завжди викликав гарячі оплески глядачів. Дуже подобалася її Секлета («За двома зайцями»). Героїня була органічною натурою, наділеною сильним, вольовим характером. Вона не боялася бути і кумедною на сцені, коли цього вимагала ситуація у виставі. Ось цей синтез серйозного та смішного сприяв створенню надзвичайно цікавого образу, який запам’ятовувався надовго. Цю мамину роль знала з дитинства майже напам’ять. І навіть не підозрювала, що через багато років мені самій доведеться грати Секлету, але вже у виставі Молодого театру. А хіба можна забути її Ігуменю у «Поцілунку Чаніти»! Коли Ігуменя співала з поліцейським, якого грав Г.Лойко, у залі вибухав регіт, і глядачі щедро нагороджували артистів гучними оплесками. Мамин образ лишився для мене провідною зіркою на все життя. Усім, чого досягла у своїй творчості, успіхами та здобутками я зобов’язана рідним мені людям — бабусі, мамі, батькові, тітоньці Ганні, які прищепили любов до театру, до музичного мистецтва в широкому розумінні цього слова.

— Мої батьки жили в одному будинку з Ольгою Йосипівною по вул. К.Лібкнехта (нині Шовковична). Я дружила з її дочкою Тетяною, яка часто ходила на вистави Театру музкомедії і мене запрошувала з собою, — розказує Ольга ДМИТЕРКО, кандидат медичних наук, дочка видатного письменника Любомира Дмитерка. — Ольгу Йосипівну я називала тітонькою Олею. Я її і тепер згадую з усмішкою. Її гра у виставах «За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «Весілля в Малинівці», «Поцілунок Чаніти» викликала у нас, дітей, захоплення й бажання ще й ще побувати на веселих виставах, у яких вона брала участь. Пам’ятаю її сильний, красивий голос, гарну постать. Незважаючи на пишну фігуру, вона вправно рухалася і була на сцені грайливою, легко танцювала. Удома у тітоньки Олі ми, Тетянині подружки, часто збиралися і влаштовували домашні вистави. Одягали концертні сукні тітоньки Олі (звичайно, коли її не було вдома), гримувалися. «Режисером» домашніх вистав була Таня. У нашому дворі Ольгу Йосипівну любили всі діти. Вона була привітною і щирою людиною. Часто пригощала нас чимось смачненьким. Уже давно немає серед нас Ольги Йосипівни. Але образ цієї життєрадісної людини й чудової актриси не зникає з пам’яті. Недаремно ж кажуть, що людина живе до тих пір, поки її пам’ятають люди.

— Лише три роки, але спілкування з актрисою лишилося для мене незабутнім. Зустрілися ми вперше в 1974 році, коли я збирав матеріал для нарису про знамениту естрадну співачку К.М.Юровську, матір Ольги Йосипівни, (нарис був опублікований у журналі «Советская эстрада и цирк» у 1976 р.) та над статтею до довгограючої платівки К.Юровської. Платівка готувалася тоді на Всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія» (вийшла у 1977 р.), — згадує Віталій ДОНЦОВ. — Надала мені необхідні матеріали, що й були використані при написанні статей. З тих пір і до самої смерті Ольги Йосипівни в 1977 році ми постійно спілкувалися, підтримували дружні стосунки. Мені не раз доводилося бути у неї вдома. Була вона дуже приязною, доброзичливою, гостинною людиною, цікавою співбесідницею. Охоче розповідала про свою колишню роботу в театрі оперети, згадувала давно минулі події в її артистичному житті. Оповідачка вона була надзвичайно цікава, я був завжди в захопленні від її образної мови і дотепів. У лютому 1977 року Ольга Йосипівна раптово захворіла. Дізнавшись про це, я одразу ж поїхав до неї додому провідати її. Коли увійшов у кімнату, біля її ліжка була мати Володимира Бегми — Наталія Дмитрівна (у минулому артистка Харківської оперети). Ольга Йосипівна почувала себе недобре, але при нас намагалася бути бадьорою, навіть жартувала. Не спадало й на думку, що то наша остання зустріч. За два чи три дні її не стало. Мені випала тоді ще й сумна місія — проводжати її в останню путь. Хай же цей дещо схематичний спомин ляже незабудкою біля вічної домівки, де спочиває чудова людина і актриса Ольга Йосипівна Юровська.