Уві сні і наяву
Так на тебе впливає застуджений ранок і золотоверхий, по-осінньому мокрий Київ, котрий каркає суржиком. Виборсуючись зі сну, ти вкотре з ночі в ніч мусиш додивлятися обридлий сюжет, у якому вистоюєш довжелезну безбарвно-сіру чергу до вельможного боввана, чия пещена і бридлива рука б'є по обличчю, примовляючи: «Нет, не было и быть не может никакого украинского языка...» Утираючи кров і сльози розчулення, разом із натовпом переходиш до іншого пана. Гидливо морщачи носа, і знову ж таки, б'ючи по обличчю, він прорікає: «Малороссийское наречие, гаспада, покрылось прахом і гальванизации не подлежит». — «Рады стараться!» — гукаємо ми і пхаємося далі до вусатого, доброго і дещо сентиментального дядечка, який повільно, скапуючи п'яною сльозою, лупить тебе томиком «Матери» по макітрі і м'яко, по-батьківськи дорікає: «Ну чому, скажіть, чому ви перекладаєте мої твори на «малоросійську говірку». Далі ще якісь боввани. Черга товпиться, в'юниться до них, але ти вже оговтався, змахнув поволоку сну і, відбувши обов'язковий гігієнічний ряд, переходиш до сніданку з телевізором наодинці. Автоматично, якимось філологічним відростком фіксуєш ляпи, казуси та шедевральні звороти ведучих каналів-пустобрехів. Знічев'я клацаючи дистанційкою, фіксуєш на екрані холуйську (а-ля Штепсель — Тарапунька) двомовну формулу, де роль паяца, дурника зазвичай надано хохлику. Він радо бебекає, пускає слину, творить вигідне тло «русскоязычию», яке від зубів довгоноге, складно цвірінькає: «Не было, нет и быть не может...» Це так очевидно. Принаймні, не менш очевидно, ніж твій висновок про те, що більшості — «подавляющему большинству» ця мова «на фіг» не потрібна. Оригінальна думка, чи не так? Однак спокійно, авторство належить не тобі. «Кирпи Гнучкошеєнкови», «Проні Прокопівни», вчені мужі, з їхніми теорійками стирання меж, зближення і братання, — всі вони переконували тебе в другорядності проблеми (яка різниця, якою мовою, аби людина була хороша). Людина ж костеніла думкою і вже не говорила, вимукувала, по-собачому поглядом виказувала своє потаємне і незбагненне для Бога бажання, жадобу ковбаси. Еліта нації тим часом дихала, сопіла Леніним, високочолі, з гарячим поглядом юнаки вигоряли полум'ям безкомпромісності, стукали в обшиті дерматином двері, творили нікому не потрібну літературу. Нічого, крім стійкого блювотного позиву новому поколінню вони не дали, та й не могли дати. Пропхавшись до владного корита та осягнувши вершини марнослів'я, тішили тебе законом про державну мову, перетискаючи тим часом аорту в книгодрукуванні, газетній справі, де-факто скорочували до мінімуму життєве поле твоєї мови. Філософію слова, яке було в Бога і яке було Бог, вони замінили на філософію виживання, з якою ані жити, ані вижити неможливо. Рабське сьогодення не що інше, як результат колективної праці кількох безвольних і зашмарканих поколінь українського істеблішменту. Бойовий досвід батьків і дисидентство шістдесятників мали підготувати тебе до безкомпромісної боротьби, однак, обезволений виживанням, ти так і не пішов далі за школярське: «Краще з'їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину...» Проте звучало це і як діагноз, і як ви рок.
