Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця.
Улас Самчук, український письменник, журналіст і публіцист, редактор

«В мене немає наступного шансу на майданчику»

Розмова з Сергієм Михальчуком про початок його кар’єри, про режисерів-вампірів, про рецептори марнославства і про мрії кінооператора
19 лютого, 2021 - 10:36

Сергій МИХАЛЬЧУК на сьогодні — найвідоміший український кінооператор. Серед його нагород — приз журі фестивалю в Сан-Себастьяні (2002), «Срібний ведмідь за видатний внесок у мистецтво» Берлінського фестивалю (2015) і «Золота дзиґа» (2019).

Сергій народився 13 липня 1972 в Луцьку. У 1994 закінчив кінофакультет Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Його фільмографію складають такі роботи, як «Коханець» (режисер Валерій ТОДОРОВСЬКИЙ, Росія, 2002), «Мамай» (Олесь САНІН, Україна, 2003), «Мій зведений брат Франкенштейн» (Валерій Тодоровський, Росія, 2004), «Ілюзія страху» (Олександр КІРІЄНКО, Україна, 2008), «Поводир» (Олесь Санін, Україна, 2013), «Під електричними хмарами» (Олексій ГЕРМАН-молодший, Польща-Росія-Україна, 2015), «Дике поле» (Ярослав ЛОДИГІН, Україна-Нідерланди-Швейцарія, 2018), «В.Сильвестров» (Сергій БУКОВСЬКИЙ, Україна, 2019), «Екс» (Сергій ЛИСЕНКО, Україна, 2020).

МОРЕХОДКА, РЕКС І ВІСІМ МІЛІМЕТРІВ

— Ти завжди був оператором, без варіантів?

— Все свідоме життя. Я завжди хотів подорожувати, навіть зібрався поступати в Одеське морехідне училище. Потім зрозумів, що якщо займатимуся фотографією, то зніматиму різні експедиції — те, що треба. Згодом виявилося, що відповідна освіта — тільки на кінофакультеті. Тим паче що кіно на 8-мм камеру я знімав з 11, а на 16-мм — з 13 років.

— Цікаво було би побачити твій перший фільм. Пам’ятаєш його?

— Як правило, це неосмислені речі. А ось перше фото пам’ятаю добре — знімок улюбленого собаки Рекса. Десь наприкінці 1979 року.

— Отже, ти поступив на кінофакультет. Не довелося переламувати себе? Адже багатьох наздоганяє справжня криза, коли вони починають учитися саме на творчих спеціальностях.

— Звісно, коли молоді люди приходять у творчий виш, то впевнені в своїй геніальності і думають, що те, що вони роблять, має великий зміст. Адже до того ти сяяв у своєму колі! А тобі раптом показують, наскільки ти технічно незрілий. Відбувається притирання до професії, злам стереотипів. Але, здається, в мене все розвинулося як треба.

ЯДЕРНА ВАЛІЗКА

— Хто був твоїм учителем?

— Мій педагог у Карпенка-Карого — Олексій ПРОКОПЕНКО (український кінооператор, викладач, професор. — Д.Д.).

— Легендарне ім’я.

— Це була реальна школа.

— В чому полягала його наука?

— Він навчив мене відповідальності за професію. Учив, що натискати на кнопку варто лише тоді, коли ти повністю впевнений, коли знаєш, що влучиш, бо в тебе немає наступного пострілу. Кажуть, що, мовляв, так заощаджували, бо плівка дорога. Але я так само й на цифру знімаю. Маю бути свідомим того, що роблю. Коли ти фільмуєш — це, власне, твоя совість, це чистовик, його не перепишеш. Повторити зйомки неможливо. Ти можеш почуватися погано, мати проблеми в житті, але якщо вийшов на зйомку — відповідаєш за все. Фактично як ядерна валізка.

— А коли ти впевнений?

— В ігровому кіні і в документалістиці — це різні речі. Але навіть у документалістиці потрібно скомпонуватися й тоді натиснути кнопку. Часто буває, що запускають камеру, а потім починають ялозити — це не те. Ти спочатку дивишся на об’єкт, аналізуєш його емоцію, взаємодію з переднім і заднім планами, розумієш, який тобі виставити фокус, і далі натискаєш.

НЕ ПРОПАСТИ

— Як тобі в 1990-ті вдалося не розчинитися в телебаченні? Це ж була звичайна доля всіх випускників кінофакультету.

—  Зваж, що багато хто навіть і з телебачення випав. З нашого курсу вижили у професії тільки я і Валік ВАСЯНОВИЧ. Решта не знаю навіть чим займається.

— Виходить, пощастило?

— Звісно, елемент удачі є. Але я й хотів займатись тільки операторством. Хоча  на початку жодного заробітку воно не приносило. До речі, я тебе, Дмитре, пам’ятаю давно, і ти завжди займався кінокритикою. Ось ти можеш пояснити, як ми через чверть століття продовжуємо робити те ж саме та ще й з ентузіазмом? Хоча ми з тобою вже помірно молоді. Й інших варіантів собі навіть не уявляємо.

ІДЕАЛ

— Що таке ідеальний кадр?

— Коли ти дивишся і це чіпляє тебе. Причому це необов’язково ідеально виважена композиція. Щоразу інакше. Але завжди має бути потужна енергія, котра тебе захоплює. Для когось це може бути й гламур.

— А хіба ти не займався гламуром?

 — Бувало. Та все ж мені більше подобаються перемазані шахтарі, проза життя, краще почуваюся там. Солодкої субкультури останнім часом стало забагато. Не заперечую її, але це геть не моє.

— З питання про гламур випливає питання масовості. Ось на столі лежать телефони — твій і мій, і в обох камери; і ще на вулиці мільйони людей, і в них теж такі пристрої — тобто всі самі собі оператори. Скажи, це твоєму цеху не загрожує?

— І так і ні. Маю смартфон, але використовую як телефон. Не фотографую на нього принципово.

— Чому?

— Бо немає зворотної віддачі. Мені цікаво робити якісь речі свідомо. А це — несвідомо. Тебе не дивувало, що ти камерою знімаєш у темній кімнаті і виходить треш, а береш телефон — і все ок?

— Дивувало.

— (сміється) Бо це ж і є доповнена  віртуальна реальність. І в цілому вона стосунку до мистецтва не має. Так, тут теж можна отримувати творчий результат, і нове покоління це розвиватиме. Але мені цікаві ті інструменти, з якими я працював і до яких звик, з якими дійсно можу будувати кадр. Я не дивлюся результат на моніторі, мені обов’язково треба дивитися у візор. Це як у професійних військових — вони навчені певним чином, інакше не можуть. Є речі прогресивні, я їх сприймаю, а є речі, стосовно яких я впевнений у своїй правоті.


ПРЕДСТАВНИК НАРОДУ МАСАЇ (КЕНІЯ)

НА МАЙДАНЧИКУ

— Ти диктатор на майданчику?

— Якщо треба, можу натиснути авторитетом — без цього неможливо будь-яке керівництво. Але назагал мені здається, що моя команда добре до мене ставиться й ми досі обходилися без проблем. Власне й з режисерами сварок теж не було. І це не через те, що я на все погоджуюся. Просто треба вміти довести свій погляд. Якщо керівник операторської групи у собі не впевнений, то ні до чого хорошого це не призведе. Я всіх своїх людей знаю, сам їх набирав, і я за них відповідаю. Якщо вони помиляються — значить, я дав завдання, яке не виконати. Таке теж буває. Часто виїжджаю за рахунок своїх помічників, які надто талановиті.

— Ти справляєш враження спокійної людини. Є ж такі, що беруть темпераментом і криком. Теж, до речі, досягають результату.

— Це їхній шлях. Як у релігії. Але не мій.

ВІРА

— Ти людина релігійна?

— Не можу сказати, що я особливо православний. Хоча воно мені близьке. Коли ми працювали з Саніним, я двічі жив у монастирі, послушником, бо інакше знімати було б неможливо. Звісно, це вплинуло на мій світогляд. Коли тобі 22 роки і ти в монастирі, живеш по його законах — це потужний досвід. Мені пропонували лишитись. Тих людей, ігумена й інших, уже немає в живих.  Але я цей епізод пам’ятатиму завжди. Мені сказали, що я не так просто туди потрапив. Проте я надто любив життя.

— Схоже, це дійсно справило на тебе сильне враження.

— Я часто задумуюсь про це. Я дуже їх поважав. Монастир був у Мильцях — глухому місці на півночі Волині. Лише 7 монахів. Це не Києво-Печерська Лавра — наскрізь блатна. Бути монахом там і там — принципово різні речі. Це справжнє подвижництво, як у тих самітників, старців, які йдуть жити в Гімалаї. Жодного набожного кар’єрного росту там немає. А мені хотілося життя, візуально насиченого, подорожей, я відчував, що багато чого ще не побачив.

— Тобі це щось дало як кінематографісту?

— Прямого впливу може й немає, але психологічно — так. В моїй родині по маминій лінії — протестанти, на Волині вони давно, 200-300 років. А я позиціонував себе як православний після монастиря. Мені дуже симпатичні буддисти, але я після того не скажу, що мені буддизм симпатичніший, бо це було би зрадою щодо тих людей.

СТРАХИ

— Який найбільший страх оператора?

— Боюся лажанутися. Помилитися. Зробити неправильно. Страх перезйомки, хоча в мене ніколи не траплялося такого. Як хірург свого роду. Немає наступного шансу.

— А як же дублі?

— Їх роблять в основному заради відточення деталей. Десь із фокусом можна промахнутися, десь актори зіграли не так. Але глобально дивишся на монтажному столі — там нема великої різниці, десь щось краще, десь гірше, але в основному воно йде в одному ключі. Ти маєш виставити кадр, втілити загальну концепцію сцени, яка повторюватиметься з дубля в дубль. Якщо ти вже виставив, ви вже знімаєте — пізно щось доробляти.


У МІСТІ ПУШКАР, ІНДІЯ

— Тобто твою помилку жодними дублями не виправити.

— Ні. Не довів панораму, або плече героя підрізав, суто через механічні речі, а режисер у захваті: «Ой, як класно!» Ну де ж класно, що тут хорошого? Але то вже ідеологічна боротьба. Зараз стилістика частково передбачає наліт такої легкої неохайності. Мені важко в цьому працювати, бо вчили іншому. Хоча технічно я міг би це повторити.

— Виходить, коли в Трієра камера затанцювала в середині 1990-х, це було не твоє.

— Не моє взагалі, але зверни увагу, як він змінився в останніх картинах. Погрався, отримав досвід, тепер йому цікаво інше. Це було явище, я згоден. Але коли люди, які не встигли ще пір’я наростити і зрозуміти, як побудувати власний кадр, теж починають смикати камеру — це смішно. А загалом в історії кіна багато циклічних речей. Вони час від часу спливають. Один шлях набрид, треба свіжий струмінь, з шухляди дістають щось забуте і воно стає новим напрямком. Поки ним не награються. І далі по колу.

БРИЛИ ТА ІЄРАРХІЇ

— Які зйомки були для тебе особливо складними?

— Скажімо так, було кілька дуже важких картин, але я не хотів би уточнювати, яких саме, бо за цим стоять реальні люди.

Власне сам знімальний період важкий. Бо більшість учасників групи знаходиться в дуже загостреному стані, це важко і фізично і  психологічно. Наприклад, зараз я теж з 30-го січня без перерви. Накопичується втома, але це нормально. Стараюся триматися; на щастя, процес дуже позитивний. Хороше розуміння з продюсерами, взаємодія з режисером. А воно не завжди так. Багато хто може бути надзвичайно нервовим чи екзальтованим на майданчику. І ще трапляється сильний пресинг з боку продюсерів, бо зйомки — дуже дорога штука. Зрештою, всі фільми важкі по-різному. Інколи я дуже, просто маніакально переживав, щоб не підвести, в інших випадках режисер був у цілому хороший, але вампір, незалежно від того, що я робив — просто вампір по своїй суті. Або проблеми з головним актором, від якого всі страждають.

— З режисером ти підлеглий чи партнер?

— Це як у патріархальній родині — режисер як чоловік, оператор як дружина, незалежно від статі. Ти можеш  апелювати до кого завгодно, але єдиний, чию думку ти переломити не можеш — це режисер. Можеш порадити щось, але не маєш права тягнути ковдру на себе.

— А якщо оператор набагато досвідченіший і титулованіший за режисера?

— Тим паче досвідчений оператор поводитиметься як я описав. Аксіома. За жодних обставин не маєш вступати в конфронтацію з режисером. Навіть якщо добре зробиш свою справу, розкол знищить загальний результат. Мені нецікава картина, про яку скажуть: «Знято супер, а кіно — так собі».

— Таке часто трапляється. Подібні фільми отримують  участь у серйозних конкурсах і навіть призи лише завдяки хорошій операторській роботі.

— Так, гарна зовнішня обгортка, а цілісної речі нема. Це не кіно, з мого погляду.

УКРАЇНСЬКЕ

— В нас, мені здається, такай дисбаланс поширений. Єдиний цех, який майже бездоганно працює — оператори.

— Тут таке пояснення — ми часто були сервісом для інших. Власне тому в моїй професії і більше напрацьовано. Я сам довго працював у країні-агресорі. Але якби я в 1990-2000-і лишався тут, моя операторська доля могла б не скластися. Міг би утратити професію та розум. І не тільки я.


НА МАЙДАНІ, 19 ЛЮТОГО 2014 Р.

— Що ти можеш сказати про наше кіно сьогодні?

— Мені приємно, що воно є.  Я не настільки сінефіл, та й часу небагато. А з того, що бачив — той же «Додому» Нарімана АЛІЄВА мені дуже сподобався. Непогано знята картина «Ізі» (Італія-Україна, режисер Андреа МАНЬЯНІ — ДД). Тим паче це досить складний жанр чорної комедії — і операторський дебют, до речі.

А щодо невдалих українських фільмів — мого патріотизму вистачає, аби вийти на Майдан чи поїхати на Схід, але його явно не досить, аби витратити 2 години на кіно, яке мені не подобається.

ВЕРШИНИ

— Хто твої авторитети в професії?

— Напевно, Вітторіо СТОРАРО (оператор Копполи і Бертолуччі, лавреат 3 «Оскарів», серед робіт — «Апокаліпсис сьогодні» і «Останнє танго в Парижі» — ДД). Хоч і звучить банально. Але мені його картини дійсно подобаються. Еммануель ЛЮБЕЦКІ (перший в історії оператор, який отримав три «Оскара» поспіль, працював з Майком НИКОЛСОМ, Тімом БЬОРТОНОМ, Терренсом МАЛІКОМ, Мартіном СКОРСЕЗЕ, братами КОЕН — Д.Д.) теж дуже цікавий, але зловживає широкими кутами. Мені в нього подобається динамічна камера та те, що він зробив у «Легенді Г’ю Гласса» й «Останньому нащадку Землі».

— А як тобі «1917» (британська військова драма, три «Оскари», в тому числі за найкращу операторську роботу. — Д.Д.)? Роджера ДІКІНСА там дуже хвалять.

— Ну класно, що ви можете одним кадром зімітувати весь фільм, але це для мене атракціон — як Діснейленд. Вони все будують на цьому прийомі. Але мені він як фахівцю через пів години набридає. Хочеться бачити якісь інші деталі, а через цей атракціон я їх не бачу.

— З яким режисером ти хотів би працювати?

— Ніколи про це не задумувався. Те, що треба, приходить саме. Що мені хотілося б знімати — знаю. А про імена не думаю.

— А що б хотілося?

— Сучасні драми — не завжди мій жанр. А ось історичне кіно, з масою деталей, найбільше мені подобається. Фільми про екстремальні ситуації. Можливо, дається взнаки мій особистий досвід, емоції, які я хотів би передати. Але мені це нечасто пропонують, бо потрібні серйозні бюджети.

— Може, якби сам сів у режисерське крісло?

— Ні, не сяду. Наші режисери пропонували знімати, але я не є закінченим фанатом жодного з них. В мене все пов’язано з процесом і з тим, що я хочу передати. Не знаєш як попадеш.

— Все хочу в тебе спитати, як воно — отримати «Срібного Ведмедя» в Берліні?

— Мені тоді було абсолютно не до того, бо якраз розпочалися зйомки нової картини, а це завжди екстрім. Тому до Берліну я не доїхав. Так само як і в Сан-Себастьян не поїхав у 2002, бо хворів на малярію після Африки. Взагалі, мені здається іноді, що це не зі мною. Ніколи не забирав призи сам, навіть коли мене кликали приїхати. В мене оці рецептори марнославства якось не розвинені. Я й на фестивалях не бував, окрім одного разу в Одесі на показі «Поводиря» і ще на «Молодості» під час навчання в інституті. Хоча одна смішна ситуація, пов’язана з призами, таки трапилась: звання заслуженого діяча мистецтв мені вручав Порошенко, а премію Довженка — Янукович, але руки я йому не потиснув. На фото видно, як я лівою рукою беру премію, а праву десь ховаю.

ЗОНА

— Що ти робиш зараз?

— Знімаю драму «Я, Ніна», режисерка — Марисі НІКІТЮК. Щиро сподіваюсь, що це буде подія принаймні в нашому кіні.

В Зоні відчуження — фотографічний проєкт для друзів-дизайнерів. Є ті самосели, яких показують туристам, а є ті, які не мають контактів із цивілізацією. Живуть повністю автономно. Так ось я знімав одного такого. Це міг би бути вражаючий документальний фільм. Молода людина, що народилася на Троєщині, після закінчення Київського університету за фахом «економіка» пішла в повне усамітнення. Чорнобиль виглядає як Лазуровий берег порівняно з його місцем — болота, старе русло Прип’яті, отака Венеція, навесні все затоплює. Фактично сучасний навіть не Робінзон, а Мауглі. Пішов у Зону в 21 рік, зараз уже 38. В нього повністю натуральне господарство. Кажуть, що він уже навіть втратив людський запах, на який реагують тварини, тож може полювати з сокирою на лося, на кабана, на вовків. Рідко йде на контакт. Багато хто в Зоні його боїться. Як він там вижив — повна загадка. Так він ще й малює картини. Я 2 дні з ним провів, знімав, поїду вже навесні до нього. Про нього мало інформації, мало хто про нього знає. Оцей проєкт мене дуже надихає.

МРІЇ   

— Про страхи оператора ми поговорили. А про що ти мрієш?

— Продовжувати робити те, що подобається. Банально, але факт. Більшість операторів молодші за мене зараз. Це професія для молодих у нашій країні. Це не Америка, де ти можеш бути Дікінсом у 70 років, та й там таких небагато. В мене є ще 10 років хорошої форми. Можливо й далі щось зможу, але темп падає. Ось зараз я по 14 годин на майданчику щодня. І постійно по годиннику, в напрузі. Просто походи на майданчик щодня 2 місяці поспіль, навіть якщо не робитимеш нічого — будеш як вичавлений лимон. А в мене траплялося по 3 картини водночас. Просто якась смерть серед айсбергів. Немає енергії вже ні на що. А в нас ще й кіноіндустрія досить жорстка, вибудована так, що позитивне ставлення до людей — рідкість. За великим рахунком, це забіг, де моральне здоров’я потрібне ще більше, ніж фізичне. Багато хто ламається на цьому. Цікавий, але дуже знесилюючий процес.

Хочу зняти ще кілька речей, що якими зможу пишатися. Це і є мрія. А ще — потрапити в ті місця, які мене надихають, навіть якщо я в них уже побував. Поки можу знімати, подорожувати з камерою подалі від цивілізації — робитиму це.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: