Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

В очікуванні Тарантіно

Каннський фестиваль уже пройшов свій пік і добігає кінця: особливих відкриттів, щоправда, тут не було
22 травня, 2019 - 11:02
ФОТО REUTERS

Утім ще покажуть Тарантіно й фільм українського режисера, кримського татарина Нарімана Алієва, на якого покладають великі надії. Неупереджені критики-інтелектуали, які вже бачили фільм у Києві, кажуть, що це мало не шедевр. Цілком можливо: Канни теж віддали йому належне, помістивши в програму «Особливий погляд», другу за значенням після конкурсу. І, до речі, «Погляд» подеколи сильніший за конкурс — так уже було, й не раз.

Цікаво, що Канни, відомі тим, що завжди знаходять нові імена й нові кінематографічні території (так було з румунською школою, з азіатським феноменом), цього року повернулися до перевірених авторитетів. І, хоч як це дивно, не помилилися: за якістю фільмів, за думкою, за виконанням, абсолютно віртуозним,  поки що лідирують «люди» похилого віку — Кен Лоуч і Альмодовар. Фаворити Канн, але фаворити минулого.

Важко сказати, чи дійсно у світі більше не знімають «велике кіно» й молоді режисери не можуть змагатися  з класиками —  чи відбіркова комісія не відзначила нових геніїв.

Під великим кіно я маю на увазі осмислене, таке, що порушує великі проблеми: екзистенціально-особистісні, як у Альмодовара, або соціально-гострі, як у Лоуча.

Бо за «егоїстичним», «нарциссичним» (або як там ще маркірували простодушні репортери останню картину Альмодовора, «Біль і слава») світобаченням старіючого  режисера постає величезний  непізнаний світ — творчості й чудотворності, екзистенційного жаху перед смертю, драма  власного творчого безсилля.

Один інтелектуальний критик, щоправда, зауважив, що криза Феліні у «Восьми з половиною» або Вайди в «Усе на продаж» — це така криза, що бадьорить, веселий відчай; у Альмодовора ж — криза дуже меланхолійна, до нудьги.

Ну, панове (хоча критик частково правий), знаєте, інколи можна й понудьгувати: ще Пушкін Олександр Сергійович казав, що, мовляв, якщо вам нудно, можливо, це і є справжній витвір мистецтва.

Це взагалі велика «нудьга», меланхолія видатної людини, винахідника нового стилю й самої мови кіно — це, даруйте, як перетворити, тобто заново створити всесвіт. Таких  деміургів, як Альмодовар, по пальцях перерахувати, свою лексику створити неймовірно складно, майже неможливо.

І, як колись великий Мастроянні у ролі алтер его Феліні, свого друга й учителя, — так і Бандерас у ролі алтер его Альмодовара віртуозно втілює трагедію німоти, вичерпаність ідей і страх перед майбутнім. Чесно зняти про це фільм, припинити тужитися, вдавати з себе молодого пересмішника,  розповісти всьому світу, що ти порожній, — це і є, власне, мужність митця. Інші старіючі режисери, вже не маючи сил пуститися в усі тяжкі, починають моралізувати й знімати «велике кіно» про наші гріхи й аморальність людства: перша ознака імпотенції. Причому, даруйте, і творчої, і суто фізіологічної.

На відміну від ураженого кризою Альмодовара, 83-річний Лоуч, комуніст з людським обличчям (тобто соціаліст, швидше)  з вражаючою завзятістю продовжує свою одвічну тему принижених і ображених, робочого класу, затиснутого в лещатах нещадного капіталізму. І можна скільки завгодно знущатися з цієї вражаючої впертості Лоуча, але йому не відмовиш ні в чесності, ні в благородстві, ні у вірності своїм ідеям. Лоуч — демократ до мозку кісток, і його дійсно цікавлять бідняки — це не поза й не данина моді (тим паче ця мода давно вже непопулярна). Крім того, його режисура настільки віртуозна, що в його виконанні я готова дивитися хоч екранізацію Маркса. Лоуч з тих, хто й телефонну книгжк може екранізувати: природність і вражаюча органічність його акторів, не дуже красивих, простакуватих жителів околиць, — просто зачаровує.

У Каннському конкурсі бере участь ще одна цікава стрічка — «Гомера» Корнеліу Порумбою,  румунського вундеркінда й «генія місця», видатного майстра. Щоправда, цього разу він показав іронічний детектив — майстерно зроблений і страшенно смішний, де Порумбою пародіює всіх і вся: детективи  Хічкока, комерційні фільми на кшталт «еротичних трилерів», сам кінематограф, що дедалі більше схиляється до тупої розважайлівки тощо.    

У Каннах весь час йде дрібний, нудний дощик-мжичка — що не заважає, проте, промоклим журналістам годинами стояти в чергах на перегляди, а зіркам, щулячись від вогкості, урочисто крокувати червоними сходами, цим символом успіху.

Попереду — фільм Тарантіно (набережна Круазетт уже в стані великого нервового збудження) — подивимося, хто з них, Альмодовар чи Тарантіно, отримає золото Канн. Хоча можуть бути й неприємні несподіванки: інколи журі вручає головний приз черговій одноденці або щонайповнішому симулякру, фейку, плоскій стрічці.

Ну, не загадуватимемо. Сподіваймося на краще.

Діляра ТАСБУЛАТОВА, Канни, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ