Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

В заручниках

Деякі міркування про ситуацію довкола кінопроекту «Птах душі»
13 серпня, 2018 - 20:16
АКТОР ДМИТРО ЯРОШЕНКО (ВАСИЛЬ СТУС — ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ ФІЛЬМУ «СТУС», ПЕРША НАЗВА — «ПТАХ ДУШІ») / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Історичний фільм — доволі оманливе жанрове визначення. Слово «історія» передбачає дистанцію, певне відсторонення, з чого випливає гіпотетична безпристрасність усіх сторін — від авдиторії до авторів, що в свою чергу дозволяє зосередитись винятково на естетично-розважальних моментах, а підсумкову мораль отримати у загальнолюдському формулюванні.

Але в Україні все не так. Тому що історія в нас — що завгодно, але тільки не минуле. Ситуація довкола присвяченого Василю СТУСУ фільму «Птах душі» (режисер — Роман БРОВКО, сценарій Сергія ДЗЮБИ й Артемія КІРСАНОВА) це вчергове доводить.

Роман Бровко у коментарі нашій газеті (репортаж про початок зйомок див. в «Дні» від 30 квітня ц. р.) підкреслив:

— Наша мета — зробити Стуса більш зрозумілим і доступним для молодої сучасної авдиторії. Коли є певна історична постать, то треба перш за все показувати її, як вона була, її життєве кредо, та її позиції. Я виходитиму з правди.

Постать Стуса й сьогодні є надихаючою. Єдине, що треба не передати куті меду, бо коли в нас актори приходили на кастінги і починали грати Стуса, я часто казав: «Стоп. Заспокойся. Ти зараз граєш такого Стуса, ніби це людина-пам’ятник, людина-постамент, на тобі весь тягар долі дисидентів, шістдесятників, півтори тисячі років української складної суперечливої історії. Скинь усе це. Так, Стус був чоловік міцний, чоловік з характером, але він не вважав себе героєм. Будь живим, будь собою». Це серйозна проблема. Зі Стуса намагаються зараз робити геть не ікону. А ми маємо показати людину зрозумілу, доступну,  щоб глядачі дивилися і впізнавали цей характер як сучасний. Адже певні історичні факти доводять, що Стус був досить прогресивним, авангардним, оригінальним для свої епохи, випереджав свій час.

«Я виходитиму з правди» й «показати сучасну людину» — неабиякі зобов’язання. Тим гучнішим є скандал з рішенням викинути сцени з Медведчуком. Подробиці  викладені в матеріалі Олесі ШУТКЕВИЧ «#Кіна (не) буде?» в цьому числі «Дня». Здавалося б, відповідь на запитання в заголовку вже є: кіно буде, продюсери вибачились і пообіцяли, що кадри з Медведчуком не викидатимуть. А втім, кола продовжують розходитись. Уже озвучуються версії, що фільм фінансує сам Медведчук, що режисер працює мало не на російську кіноіндустрію (добре хоч не на розвідку) і що його мало хто знає. Остання  претензія межує з фантастикою: виходить, провина авторів не в оцій спробі самоцензури, а в тому, що вони, на відміну від решти колег, знайшли задовільний сценарій про Стуса, грамотно склали заявку й посміли переконали експертів у тому, що цей проект вартий фінансування.

Загалом весь галас залишає малоприємне відчуття — наче непередбачуваний спалах у погано освітленому приміщенні, який вихоплює як у стоп-кадрі те, що хотілося б бачити в останню чергу. Виявляється, правосвідомість політиків навіть рівня прем’єр-міністра країні досі лишається на радянському рівні: інакше й не скажеш про «доручення» Володимира ГРОЙСМАНА керівництву Міністерства культури та Держкіну невідкладно зібрати авторів фільму та громадськість і зробити все можливе для того, щоб у фільмі не було жодних перекручень (товариський суд не запропонував — і на тому спасибі). Виринають з архівів діяння самого Медведчука: його роль у процесі не тільки Стуса, а й Юрія ЛИТВИНА, його ганебна вимога додати своєму підзахисному Миколі КУНЦЕВИЧУ ще рік і 9 місяців тюремного терміну на судовому процесі в 1984 році. Логічні запитання: чому така людина досі залишається вагомою в нашому політикумі? Як так вийшло, що син поета, Дмитро Стус, де-факто виступає захисником Медведчука? І чого варта незалежність продюсерів, які по одному дзвінку викидають сцену, а по другому — повертають її?

Чесно: я не знаю, чи буде з цього якась користь — і фільму, й українському кінематографу, й Україні. «Птаха душі» тепер дивитимуться винятково через цю сцену й оцінюватимуть не мистецькі якості, а сміливість (?) авторів. Українське кіно отримало геть непотрібний досвід спроб цензурного втручання, з якими ми начебто розпрощалися. Суспільство знову поставлено перед фактом, що, незважаючи на всі реформи й повстання, історія продовжує тримати нас у заручниках.

І це ще не кінець. Медведчук уже погрожує, що якщо побачить у фільмі «неправдиві» факти щодо нього, то заблокує прокат «Птаха душі» через суд. Тож, здається, теперішнє сум’яття — лише квіточки.

Інакшого шляху, мабуть, немає. Відома максима про навчання на власних і чужих помилках насправді невірна. Просто розумні здатні вчитися на помилках, байдуже, чужих чи власних, а дурні — ні.

Я вірю, що наше суспільство належить до першої категорії.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments