У тебе є вороги? Добре. Значить, у своєму житті ти щось колись відстоював
Вінстон Черчілль, британський політик та державний діяч, письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Великий і жахливий

Видатному італійському режисеру Даріо АРДЖЕНТО виповнилося 80 років
8 вересня, 2020 - 20:41

Для Ардженто, який народився 7 вересня 1940 в Римі, кінематограф завжди являв собою сімейну справу. Його батьком був впливовий кінопродюсер Сальваторе Ардженто, дядьком - сценарист і продюсер Клаудіо Ардженто. Молодша дочка Даріо, Асія, стала не просто культовою актрисою, але і досить успішним режисером.

Втім, не можна сказати, що Даріо зробив кар'єру завдяки фамільній протекції. Починав він, як багато культових повоєнних режисерів, у кінокритиці. У 1968 написав перші сценарії - для спагетті-вестернів. Серйозним раннім досягненням стала робота для хрестоматійного вестерна Серджо ЛЕОНЕ «Одного разу на Дикому Заході», до якого Даріо написав вступні сцени та епізоди флешбеків.

Втім, дебютував він у зовсім іншому жанрі. «Птах з кришталевим оперенням», що вийшов на екрани в 1970, нині визнаний класикою джалло. Джалло (від італ. Giallo, «жовтий») - специфічно італійська варіація кримінального трилера. Родові ознаки джалло - довгі й вишукані сцени жорстокості, потоки крові, вбивства, показувані з погляду вбивці, при цьому сам лиходій, як правило, повний безумець. На екрані аж до розв'язки показують тільки його (її) руки. Особистість і мотиви антигероя (антигероїні) прояснюються лише в фіналі.

Все це повною мірою відноситься до Ардженто. Характерна риса його режисури - гранична естетизація насильства, яким він явно заворожений. Від колишніх колег-кінокритиків він навіть отримав епітет «Вісконті насильства».

В італійському кіні, яке в 1970-х, з одного боку, знаходилося в полоні застарілої доктрини неореалізму, а з другого – було атаковане потоком розважальної продукції з Голлівуду, такий підхід був свіжим, навіть революційним. До середини 1980-х Ардженто зняв 11 фільмів, здебільшого успішних не лише в Європі, але і в Америці. Нижче - про п'ять його картин, визнаних на сьогодні класикою джалло й трилера в цілому.

ПТАХ З КРИШТАЛЕВИМ ОПЕРЕННЯМ (1970)

В основу фільму ліг роман Фредеріка БРАУНА «Мімі, що кричить».

У Римі відбуваються вбивства дівчат. Американський письменник Сем стає свідком нападу на жінку в галереї сучасного мистецтва. Постраждала - Моніка, дружина власника галереї Альберто, залишається в живих. Бажаючи швидше повернутися в США, Сем починає власне розслідування, в ході якого дізнається різні деталі, що поступово приводять його до розгадки. Тим часом, молоді жінки продовжують гинути, а на самого Сема здійснюються кілька замахів. При цьому поліція безсила.

Всі родові ознаки «джалло» за версією Ардженто тут у наявності: мальовничі руїни, проломи в стінах, зловісні підвали, оживаючі тіні, вишукані інтер'єри, картина як ключ до злочину й авангардна скульптура як знаряддя вбивства. Жертви - сексуальні й підкреслено безсилі. Сцени вбивств смакуються мало не покадрово. У композиції відчувається вплив коміксної естетики: розчахнутий криком рот надкрупним планом, лезо, що шматує плоть. На противагу є комічні моменти на кшталт дурнуватого сутенера-заїки. Окрема особливість, притаманна тільки Ардженто - мікроепізоди, які інакше як фетишистськими не назвеш: наприклад, після чергового побоїща, під час розмови про вбивство й інші серйозні речі, на задньому плані у поліцейського автомобіля стоїть юна красуня і ретельно, довго розчісує волосся.

Смерть і Ерос, гумор і насильство в цьому фільмі об'єднані у вибухову комбінацію. Глядачі оцінили, залишивши в касах рекордний мільярд лір.

КРИВАВО-ЧЕРВОНЕ (1975)

Фільм починається в переддень Різдва, але Санта-Клауса чекати не варто: два силуети борються, один ріже другого, закривавлений ніж падає до ніг дитини.

Через багато років у Римі на конгресі парапсихології німецька екстрасенска Хельга Ульман, доводячи свій хист, раптово вловлює присутність вбивці в аудиторії. Тієї ж ночі після звуків дивної дитячої пісеньки в апартаменти Хельги вривається невідомий і жорстоко вбиває жінку. Її сусід, піаніст Маркус, що пиячить на площі зі своїм другом Карло, побачивши напад на Хельгу через вікно, поспішає на допомогу, але занадто пізно.

Багато в чому «Криваво-червоне» скроєне за тими ж сюжетними лекалами, що й «Птах ...» - знову безпорадна поліція, знову розслідування веде свідок злочину - чоловік творчих занять. Шлях до розгадки так само відкриває картина, хоча насправді це зовсім не картина, а дзеркало, в якому відбивається справжня вбивця. І знову вбивцю захищає - ціною свого життя - найближчий член родини. Стиль також наявний: Ардженто в кількох кадрах цитує полотно Едварда Гоппера «Нічні яструби», в одній сцені дівчина, котра не має відношення до дії, нелюдськи довго фарбує губи. Вбивця носить стильні шкіряні рукавички, по полю дії розкидані ляльки, звучать дитячі крики нізвідки, дівчата вмирають зі спотвореними від жаху обличчями, кожне нове вбивство - це фільм у фільмі, а фінальні титри йдуть на тлі обличчя героя, що відбивається в калюжі крові.

Окрема окраса - атональна, моторошна й експресивна музика групи Goblin, що стала невід'ємною частиною всесвіту Ардженто.

СУСПІРІЯ (1977)

Молода американська балерина Сьюзі Бенніон (Джессіка ГАРПЕР) прибуває до Фрайбурга, щоб учитися в знаменитій балетній академії. Ледь приїхавши, вона бачить, як з будівлі в паніці вибігає студентка Пем, вигукуючи щось про таємниці й іриси, і тікає геть, а Сьюзі по домофону кажуть, що її не знають і не чекають. Після чого вона їде на таксі до готелю. Тим часом Пем знаходить притулок в квартирі у подруги. Раптово з-за вікна на неї накидається щось і жорстоко вбиває, тут же гине від нещасного випадку й подруга Пем.

Наступного ранок Сьюзі знову приїжджає в балетну школу, де її з радістю приймають. Починаються заняття, але чим далі, тим більше навколо стає таємниць - і зниклих студенток.

Критики вважають «Суспірію» вершиною творчості Ардженто і джалло в цілому. Сюжет, в яких приїжджий герой або героїня потрапляє в якусь зловісну спільноту і в підсумку руйнує її, не новий. Але форму втілення в цьому випадку інакше як розкішною не назвеш, прямо з перших кадрів, зі сцени в аеропорту, з вітру, що незабутньо здіймає волосся Сьюзі. Далі - настільки ж яскраво: спеціально споруджена декораторами фільму будівля академії - справжній шедевр ар деко з червоними стінами; відсилки до майстра метафізичної геометрії Ешера на стінах і в назвах; садистські пастки на зразок кімнати, наповненої колючим дротом, в яку падає одна з жертв; і, звичайно, Goblin, які створили еталонний трек.

Те, що тоді вважалося страшним, вже втратило колишню ефектність; але візуальна насиченість «Суспірії» обезсмертила її як сюрреалістичну казку.

ІНФЕРНО (1980)

Цей фільм є другою частиною трилогії про Трьох матерів і продовженням «Суспірії». Маючи на той момент визнання й фінансову незалежність, Ардженто міг дозволити собі повне самовираження. Серед усіх його відомих стрічок це - найбільш безнадійна й ірраціональна. Смерть тут розлита всюди, кожна сцена вбивства - маленький шедевр насильства.

Конфлікт розгортається навколо пошуків Трьох матерів - могутніх відьом, які керують світом. Всякий, хто намагається підступитися до них, гине. Світить повний Місяць, гримить хор з «Набукко» Верді, коти, щури й вуличні торговці, збожеволівши, кидаються на людей, головного вбивцю так і не вдається знайти, виживає тільки один з героїв, що втратив і сестру, і кохану. Похмуру пишність «Інферно», на жаль, не оцінили ані прокатники, ані продюсери, однак з роками його репутація значно зросла. Англійський письменник і кінокритик Кім НЬЮМАН назвав його «можливо, найбільш недооціненим фільмом жахів 1980-х», а журнал Total Film в 2005 вніс «Інферно» в список «50 найбільших горор-фільмів усіх часів».

ФЕНОМЕН (1985)

Тут сюжет частково нагадує «Суспірію».

У приватну жіночу школу імені Ріхарда Вагнера в Швейцарських Альпах приїжджає дочка відомого актора Дженніфер Корвино (Дженніфер КОННЕЛЛІ). Феномен - це, власне, вона: може спілкуватися з комахами й керувати ними, до того ж ходить уві сні. Вчительки - суворі й консервативні, одна з них пізніше таки виявляється справжньою відьмою. До того ж в окрузі зникають дівчата; тіл - принаймні, цілком - не знаходять. Черговий напад лунатизму призводить Дженніфер до ентомолога Джона МакГрегора (британський ветеран Дональд ПЛЕЗЕНС), який допомагає поліції в розслідуванні серійних вбивств. Саме завдяки комахам Дженніфер вдається вийти на вбивць.

Цей фільм - доказ гнучкості режисерського мислення Ардженто. Він розумів, що на дворі - інший час, що естетика джалло застаріла. Тому - максимально американізував і зміст, і форму. Візуальні надмірності відкинуті; акцент зроблено на захопливий, напружений сюжет, але, коли справа доходить до монстрів, вони страшні й огидні в старому доброму «жовтому» дусі. Головна героїня - ані разу не жертва; навпаки, вона діяльна, з характером, з внутрішнім стрижнем. Для Коннеллі, яку Ардженто запримітив на знімальному майданчику «Одного разу в Америці» Серджо Леоне, це перша велика роль - і велика удача. Вона грає зовсім по-іншому, ніж типові актриси Ардженто: тонше й усвідомленіше. «Феномен» став для неї потужним кар'єрним поштовхом, що в результаті призвів до «Золотого глобуса» й «Оскара». Що ж стосується режисера, то він цією стрічкою, можна сказати, поховав традиційний джалло - але в той же час породив ідеальний трилер, який і зараз включають в списки найкращих зразків жанру.

Останні 30 років жоден з нових фільмів Ардженто навіть і близько не мав того успіху, що у вищеописаних робіт. Але успіх – то дуже умовне поняття для кінематографіста, що давно став живою легендою.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
Рубрика: