Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Вічне повернення

Прем’єра українського фільму стала найбільш помітною подією 35 Московського міжнародного кінофестивалю
26 червня, 2013 - 11:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ВІЧНЕ ПОВЕРНЕННЯ» / ФОТО З САЙТА BEZKINO.COM

В основному конкурсі фестивалю бере участь 16 стрічок. Географічний розмах доволі представницький: від Нідерландів і Туреччини до Японії і Південної Кореї. Від країни-хазяйки — цілих три фільми: чорно-біла «Роль» відомого ще з 1980-х років (багато хто має пам’ятати його «Письма мертвого человека») режисера Костянтина Лопушанського, кримінальна драма «Скольжение» від колишнього рекламіста Антона Розенберга і костюмована стрічка «Иуда» режисера Андрія Богатирьова за повістю Леоніда Андрєєва. Тут, звичайно, російським колегам можна позаздрити: важко собі уявити, щоб на будь-який український фестиваль набралося цілих три вітчизняні повнометражні фільми.

Відкриттів у конкурсі поки що мало. Той самий «Иуда» однаковою мірою слабкий як у режисурі, так і в акторських роботах: тексти Андрєєва при такому підході перетворюються на пишномовні проповіді. У Лопушанського (до речі, він вихідець з України, з Дніпропетровська) вийшла досить цікава стилізація під ранній кінематограф — дія відбувається в 1920-х у Фінляндії і в Росії. На жаль, при зовнішній візуальній продуманості слабким місцем виявився сюжет, який виглядає досить штучним, надуманим.

Тема вигнанців і агресивної моральної більшості переважає в нідерландській драмі «Маттерхорн» (реж. Дідерік Еббінге). У патріархальному селищі тихо живе такий собі Фред. Дружина померла, із сином стосунки не склалися. Фред зовсім нічим не зайнятий: його дні складаються з походів до церкви і розмов із сусідами. Одного дня на його порозі з’являється напівбожевільний волоцюга Тео, і стосунки двох одинаків досить швидко починають викликати спочатку здивування, а потім і відкриту ворожнечу з боку місцевих бюргерів. Режисер піддався властивій для дебютантів спокусі розділити героїв на хороших і поганих; однак потужне етичне посилання фільму не залишає байдужим нікого — в світі фестивального кіно, де багато авторів занадто захоплюються іграми в чисте мистецтво, така якість зустрічається не часто.

Південнокорейські «Ліванські емоції» (Чон Йонхйон), навпаки, досить непередбачувані. Дівчина, вийшовши з в’язниці, одразу ж починає потрапляти в одну біду за іншою, приносячи нещастя всім, хто трапляється на її шляху. Багато жорстокості й насильства, багато крутих поворотів. Фільм має шанси отримати один з фестивальних призів; шкода лише, що «Ліванські емоції» — кіно швидше комерційне, ніж фестивальне.

У французькому «Іншому житі Рішара Кемпа» (Жерміналь Альваре) початкова ситуація також начебто нагадує жанрове кіно: слідчий незбагненним чином переміщається в минуле й отримує таким чином можливість знешкодити небезпечного злочинця — але в цій справі йому починає заважати інший детектив, молодий і амбітний, — він сам. Гостросюжетна фабула стає приводом розповісти історію про зустріч із самим з собою, про час і пам’ять.

Набагато переконливіше, втім, ця тема звучить у видатного американського документаліста Алана Берлінера — його «Двоюрідного дядька» показали в позаконкурсній програмі «Свободная мысль». Берлінер знімає кіно про свого дядька — всесвітньо відомого поета й перекладача. Цей фільм насправді не можна навіть однозначно ідентифікувати як ігровий або неігровий. Це візуальна поезія в чистому вигляді — висока, пронизлива, досконала. Берлінер створює не тільки гідне екранне відображення ремесла свого знаменитого родича, але й приголомшливий за силою вислів про парадокси часу і людської свідомості.

Художні відкриття відбуваються наразі саме в позаконкурсній програмі. Беззаперечною подією стала прем’єра «Дотик гріха» — нової роботи (відзначеної в Каннах за кращий сценарій) відомого китайського режисера Цзя Чжанке, який завоював собі славу стрічками, знятими в неквапливій, небагатослівній, але завжди точній естетиці.

Як часто буває в Цзя Чжанке, фільм утворюють декілька паралельних сюжетних ліній, у кожній з яких відстежується доля одного героя. Розгніваний шахтар, юрист-самоук, повстає проти корупції в керівництві села. Мандруючий маргінал заробляє собі на життя збройним грабунком. Гарненька дівчина — адміністратор у сауні — потерпає від нападу багатого клієнта і вершить своє правосуддя. Молодий робітник змінює одну роботу за іншою, марно намагаючись налагодити своє життя. Ці герої — чотири людини з чотирьох різних провінцій. Чжанке сміливо показує те, що приховане за фасадом нинішнього китайського процвітання, і більш того: експериментуючи з різними стилями, він створює унікальний кінематографічний світ, в якому художні й соціальні елементи знаходяться в ідеальній рівновазі.

Приємно те, що цього разу не обійшлося без українського фільму — хай і поза конкурсом. Московські глядачі нарешті побачили нову картину нашого класика Кіри Муратової — «Вічне повернення». Фільм побудований украй цікаво. Є двоє героїв — чоловік і жінка, колишні однокурсники. Вони не бачилися багато років. Одного дня він приїжджає до неї, щоб спитати поради в заплутаній особистій ситуації. Муратова бере на перший погляд очевидну ситуацію і дає її відіграти різним парам акторів і актрис, зокрема непрофесійним. Кожного разу виходить по-різному; в результаті бачимо грандіозну людську комедію. Фільм мав колосальний успіх: квитки розкупили вмить, два зали на прем’єрі були забиті під зав’язку, десятки глядачів не змогли потрапити на перегляд. Можна сказати, що саме ця прем’єра і стала головною подією перших днів фестивалю.

ММКФ закінчується 29 червня. Про підсумки кінофоруму читайте в найближчих номерах нашої газети.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Москва — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments