Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Від Пуччіні до... Поклада

Концертом «Опера і джаз» Ольга Чубарєва підтвердила статус універсального сопрано
14 травня, 2013 - 17:20
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Практично кожен київський вокаліст прагне потрапити до трупи Національного оперного театру. Проте Ольга Чубарєва обрала для себе інший шлях, стала солістом Національної філармонії — і не програла. Репертуар стаціонарного театру передбачає стабільність і одноманітність, тоді як робота у філармонії дає Чубарєвій можливість пробувати власні сили в найрізноманітніших музичних напрямах, від оперної класики до сучасної популярної пісні, від серйозного академічного авангарду до джазу.

Цього разу Ольга Чубарєва зважилася на експеримент. Арії з опер Верді, Пуччіні, Белліні та Легара, що склали перше відділення вечора, співачка виконала в супроводі... Національного академічного оркестру народних інструментів під орудою Віктора Гуцало (маестро скоротив склад до класичного камерного за участю струнної групи і дерев’яних духових). Друге відділення склалося з українських народних пісень і шедеврів вітчизняної естради другої половини ХХ століття (пісні Ігоря Поклада, Мирослава Скорика, Платона Майбороди та ін.) в джазових обробках А. Погорєлова.

У подібних концертних проектах украй важливо досягти цілісності сприйняття програми, донести до публіки «єдність в різноманітті», неможливість викреслити зі світової культури жодного рядка. Ідеєю проекту, підкріпленою власним блискучим виконанням, Ольга Чубарєва ніби переконувала: не було б італійської опери XIX століття — не було б української естради ХХ століття! Взаємозв’язок всього з усім вибудовувався і в музикознавських коментарях ведучої вечора Світлани Корецької: у мистецтві, як і в житті, практично неможливо розмежувати «високе» й «низьке», «своє» і «чуже» з тієї простої причини, що одне неможливе без іншого. Подібні видимі й невидимі зв’язки існують не лише в художньому просторі, адже на творчість кожної особистості впливає все без виключення: місце народження, спілкування з вчителями, близьке оточення, хобі, життєві успіхи й особисті драми.

— Ольго, у вашому житті була така людина, про яку Ви можете сказати: вона відкрила в Вас співачку?

— Напевно, мою співацьку кар’єру передрік мій педагог з хору в музичній школі Надія Гончарова. Там я була учасницею вокального ансамблю, подобалося бути солістом, а ось у складі хору співати не любила — через це навіть хотіла кинути музичну школу! У хоровому співі я тоді не чула гармонії... І ось тоді Надія Петрівна мені сказала: «Давай з’їздимо на прослухування в Полтавське музичне училище». Чесно кажучи, в той момент я не планувала робити з музики професію. Мені подобалися точні науки, а музику, яка давалася дуже легко, я розглядала як хобі «для душі», несерйозне, хоча й приємне заняття.

— Голос — найунікальніший, найнеповторніший з музичних інструментів і водночас найтендітніший. Що, на вашу думку, важливіше в процесі його «шліфовки»: розвивати сильні сторони або кидати всі сили на «підтягування» слабких?

— Без сумніву, те, що виходить погано, потрібно виправляти. Але важливо пам’ятати, що недолік — це не завжди погано! Його дуже часто можна зробити своєю перевагою, властивістю індивідуальності. Візьмемо, наприклад, Марію Каллас. У сучасників було дуже багато питань до звучання її голосу: комусь не подобалася його гнусавість, іншим — якісь «зайві» призвуки на межі дефекту. Але ж саме завдяки цьому голос Каллас впізнаваний! Ніхто не може співати так, як співала вона! Кожному виконавцеві потрібно знати свою нішу, усвідомлювати, що у нього добре виходить. Адже боротися з недоліками можна все своє творче життя: займатися «самоїдством», намагатися здолати себе. А потім може виявитися, що твоє «золоте» місце досконале в іншому, в іншій музиці... Наприклад, неможливо змагатися з Чечилією Бартолі у виконанні барокової музики, в якій ця співачка досягає високих вершин. Її техніка — на межі фантастики, вона просто незбагненна!

— Зазвичай вокалістами стають у зрілому віці, коли природний голосовий апарат вже сформований...

— У Ровенському інституті мистецтв у мене був дуже хороший педагог з фортепіано. Вона багато уваги приділяла заняттям зі мною, і навіть пропонувала вступати до Одеської консерваторії на фортепіанний факультет. Коли я приїхала до Харкова, у мене з’явилася думка: поступити одночасно на два факультети, але мене відрадили, оскільки і голос, і рояль вимагають багато часу і сил, на двох стільцях дуже складно всидіти.

— Один з найскладніших періодів в житті кожного музиканта настає після закінчення навчання, коли доводиться самостійно шукати власний шлях, вибирати, набивати ґулі. Вас ця доля не минула?

— Я не з тих, хто легко опускає руки. Через життєві обставини і звичайні для всіх матеріальні труднощі я, паралельно із зарубіжними виступами, опанувала нову спеціальність — зайнялася гравіюванням по металу (ювелірною справою займаються мої батьки). Треба сказати, що справа пішла успішно, я навіть стала провідним гравером у Харкові, пропрацювала шість років як приватний підприємець. В основному робила написи на обручках, холодній зброї, рушницях, шаблях. Завдяки цьому змогла взяти кредит в банку на квартиру і досить швидко погасити його.

А потім допоміг щасливий випадок. Під час одного з виконавських конкурсів, де я була членом журі, київська делегація попросила заспівати — і після цього мене запросили на роботу до Київської філармонії, де працюю з сезону 2006—2007 рр. Потім було багато пропозицій залишитися за кордоном. Запрошували вчитися в аспірантурі, працювати — і за контрактом, і на постійній основі. В мені боролися дві половинки. З одного боку, я розуміла, що західні умови набагато привабливіші для творчих людей, там класична музика високо цінується, вокалісти відчувають себе затребуваними. З іншого боку, не потрібно спокушатися, оскільки скрізь є свої складнощі, мінуси. Ми там завжди будемо іммігрантами, чужими. В Україні п’ять консерваторій, кожна з яких щороку випускає співаків, а наші оперні театри й філармонії не в змозі всіх працевлаштувати. Професійна доля вітчизняного вокаліста — лотерейний квиток. На жаль, чудові дані, хороша школа й відповідна зовнішність не гарантують, що все складеться блискуче. Але я впевнена, що думки матеріалізуються, а мрії — збуваються! Потрібно лише вміти правильно скористатися з обставин.

Не хочеться бити себе в груди і говорити про патріотизм, але в Україні я вдома. Мені дуже хотілося реалізуватися саме на Батьківщині, бути потрібною, затребуваною.

— Ви задоволені тими умовами, які вам надала дирекція Національної філармонії?

— Я співаю практично з усіма філармонічними колективами найрізноманітніших інструментальних складів, у супроводі камерного, симфонічного й духового оркестрів. Філармонія дає творчу свободу. Тут кожен виконавець може створити для себе індивідуальний план, обрати власну спрямованість, спробувати все можливе — від оперних сцен до джазових стандартів. Національна філармонія — кращий з акустичних залів нашої країни, де виступали сотні геніальних музикантів минулого й сучасності. Це теж підштовхує до самовдосконалення, змушує рухатися вперед.

Юлія БЕНТЯ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments