Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш ріку текти назад, так само і з народом, його не змусиш зректися ідеалів
Павло Скоропадський,Гетьман Української Держави, український державний, політичний і громадський діяч

Відчуй своє кіно!

Під таким гаслом відбувся уже III Всеукраїнський форум «Кінохвиля-2018» в Тернополі
9 січня, 2019 - 11:41
«11 ДІТЕЙ З МОРШИНА» / ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

Цього разу ніби ж то скромний і безпризовий фестиваль поширився на два десятки майданчиків — від кінотеатрів до бібліотек та вишів. І це в невеликому загалом місті. Траплялися прорахунки — це коли артхаусний фільм показували у великому кінотеатральному залі, ніяк не розрахованому на зустріч з доволі герметичними текстами. Одначе в цілому — враження, що Тернопіль поволі, але упевнено інфікується кіно. Заново інфікується, як то вже й було у не такі вже й давні часи.

ВІДЧУВАЛИ НЕ ЗАВЖДИ...

Успіх кінофоруму багато в чому пояснюється постаттю заступника тернопільського мера Леоніда Бицюри. Залюблений у кіно, культуру загалом. Очільник місцевої кінокомісії, яка покликана залучати ресурси задля продукування фільмів у самому Тернополі і в області загалом. Це ж Галичина, тут заледве не кожен пейзаж на екрани проситься. Відтак це дуже прогресивне починання, ці кінокомісії. Тернопільщина просунулася тут чи не найбільше. На «Кінохвилі» були показані кілька фільмів (поки що короткометражних), продукованих за участі тернопільчан. І кінофорум так само є одним із виявів діяльності комісії, Бицюри та його команди.

Із Києва приїхала на фестиваль ціла кінематографічна сотня. Нині виробничі процеси в кіно доволі інтенсивні, не до спілкувань, тож не дивно, що у Тернополі ми переживали особливе свято. Теж діло. Та головне — спілкування з глядачами. Іноді навіть конфліктне. Скажімо, після закінчення показу стрічки «Безлюдна країна» Корнія Грицюка, знятого у жанрі так званого мок’юментарі (це коли вигадана історія подається як документована, справжня), здійнялася дискусія. Те, що видалось мені безсумнівним (автор, вочевидь, прагнув попередити нас, українців, щодо печальних наслідків масового виїзду українців за межі Батьківщини), у деяких глядачів викликало сумніви. Виказувались вони у доволі агресивній формі — аж до вимог заборонити це кіно: мовляв, антиукраїнське воно за своєю сутністю.

По закінченні дискусії почався перегляд наступної стрічки — «Дельти» Олександра Течинського. Фільм, уже доволі титулований, визнаний українською критикою кращою документальною картиною року. Трапилося так, що «Дельту» я доти не дивився, тож залишився в залі. І правильно зробив, оскільки вже за п’ятнадцять хвилин, крім мене і ще кількох глядачів у залі, нікого не залишилося. Решту вимела «кінохвиля», тільки протестна. Не відчули вони фільм «своїм кіно». Передусім наявністю ненормативної лексики та відсутністю прописаної фабули, історії. Таке кіно треба показувати аж ніяк не у великих залах. Бо потребує особистісного, замало не інтимного налаштування...

«Дельта» — справді блискучий фільм, але для гурманів. Його невигадані герої живуть на українському півдні, у дельті Дунаю. Вода, очерет, плавні — оце і увесь їхній космос. Його неповнота й ущербність компенсуються — для мене, глядача — красою пейзажів та інтер’єрів: заледве не кожен кадр тут навдивовиж гармонійний, наповнений якоюсь первісною красою. Навряд чи герої стрічки бачать і відчувають цю красу, та досить того, що це відчуває автор, режисер та оператор в одній особі. Він робить те, що й має робити художник — балансує картину світу. Драма Течинського в тому, що далеко не всі глядачі готові до цього. А може, й не драма, а звичайний спосіб життя Авторського кіно, яке й від глядача вимагає зустрічного, у чомусь так само авторського поруху душі.

Що з цими зустрічними потоками глядацьких чуттів є проблеми, засвідчив і показ фільмів «Донбас» Сергія Лозниці (як відомо, висунутого Україною на здобуття «Оскару») і «Брами» Володимира Тихого, містерійної драми про життя-буття у постчорнобильській зоні (з однією із найкращих українських актрис Ірмою Вітовською, яка була головною зіркою «Кінохвилі»). На обидва сеанси продали лічені квитки. Звісно, це вам не «Скажене весілля», не комедія чи розвага як така,— а все ж, а все ж...

«ГОЛЛІВУДОБОРЧІ» МОТИВИ

Втім, названі щойно фільми показувалися в кінокомплексі «Сінема Сіті» синхронно зі стрічками, заточеними якраз на масового глядача. Змагатися з ними стрічкам авторського крою безперспективно, та й не потрібно. Усі вони з національного груднево-січневого, а отже, святкового кінопрокату. Передусім йдеться про «Пригоди S Миколая» Семена Горова. Карпати, грудневий відпочинок родини, діти і злочинець, переодягнутий у Святого Миколая... За стилістикою вочевидь прагнення працювати за голлівудськими лекалами. Що зрозуміло, бо ж з ким конкурентами іноді треба боротись їхньою ж зброєю. Та й не для мене це кіно, його вже перевіряє дитяча аудиторія.

Подібні ж «голлівудоборчі» мотиви, вочевидь, надихали і творців фільму «11 дітей з Моршина». Аж до прозорих алюзій із знаменитою стрічкою «11 друзів Оушена». Пікантність полягала в тому, що попередня робота режисера Аркадія Непиталюка «Припутні» була активно підтримана критиками і не менш активно проігнорована глядачами. Тут з глядачем прагнуть вийти на прямий контакт — у грайливій історії про дітей, що протистоять такій собі Сніжані (Олена Лавренюк), із талантами зловорожо-підступної фурії. Як на мене, фабула картини надто вже ускладнена, десь через двадцять хвилин від початку ти заплутуєшся — і чим далі, тим більше: аж до втрати інтересу до фільму як такого. Та знов-таки — справжню ціну стрічці дадуть глядачі, передусім тієї вікової групи (8—15 років), на яку й орієнтовано кінематографічний витвір. Принаймні, у  тому самому «Сінема Сіті» було визначено таку собі Фокус-групу, яка й мала відтестувати фільм. Кажуть, вона поставилася до нього загалом прихильно.

А от критики — не надто. Після перегляду відбулася відверта розмова журналістів і критиків з Непиталюком та продюсером стрічки Сергієм Лавренюком (нагадаю, він був продюсером «Dzidzio Контрабасу», що мала дуже успішний прокат). Основною хибою картини було визначено її переускладненість, що є похідним від недоліків драматургії. Та й діалоги надто поверхові, без яких би то не було знахідок (а це ж має запам’ятовуватись, вливатись у розмовну мову; ніц, жодного натяку). Що справді порадувало — три народні артистки: Ада Роговцева, Людмила Єфименко, Людмила Смородіна; попри невеликий обсяг ролей, вони показали справжній майстер-клас. Разом з тим розмова критиків з продюсером і режисером була напрочуд мирною. Домовились і надалі шукати порозуміння. Бо, з одного боку, продюсери незрідка демонструють зневажливе ставлення до критики: мовляв, нічого вони не розуміють у маскульті і смаках масової аудиторії. Критики відповідають нищівними текстами...

«СЕКС І НІЧОГО ОСОБИСТОГО» / ФОТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

Куди прихильнішими були критики, зі мною включно, до фільму «Секс і нічого особистого» дебютантки Ольги Ряшиної (продюсери Юрій Мінзянов і Влад Ряшин). Комедія про ствердження чоловічого начала у сфері сексуального і соціального в цілому життя. Роман Луцький, Сергій Притула, Наталя Мазур та інші актори грають доволі точно, не випадаючи з жанрової матриці. Це по-перше. По-друге, екранну історію не перевантажують нічим зайвим — у тому числі непотрібними боковими ходами. Доволі легка й грайлива комедія. Нині в прокаті випробовується тими, для кого вона й зроблена.

Загалом можна констатувати, що українські продюсери всерйоз взялися розв’язувати проблему стосунків з масовим глядачем, який усе ще рідко виявляє справжній інтерес до національного кінопродукту. Нещодавній суперуспішний прокат «Скаженого весілля» нині у ролі такого собі маркера, точки відліку нових стосунків з аудиторією. Може, справді усе закінчиться казково, як і належить — весіллям і стабільними шлюбними узами?

Ну, а завдання кінофестивалів узагалі і тернопільської «Кінохвилі» зокрема якраз і полягає у вихованні молодших глядацьких поколінь. З цим точно у Тернополі працюють ефективно — майстер-класи, представлення програм з історії кіно, уроки медіаграмотності (їх проводила кінознавець Оксана Волошенюк), обговорення фільмів — усе це працює на завтрашній день. Якому бути і в якому бути й нам, глядачам. 

Сергій ТРИМБАЧ, Тернополь — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments