Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Вікторія ЛУК’ЯНЕЦЬ: «Ти можеш бути зіркою лише тоді, коли ти вільна»

Уперше оперна співачка представила програму із творів тільки української музики!
11 листопада, 2011 - 00:00
НАРОДНИЙ СПІВ ЗАКЛАДЕНО В НАС НА ГЕННОМУ РІВНІ / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА

У Національній філармонії (в рамках циклу «Вечори української музики. Спадщина і сучасність») виступили Національний академічний оркестр народних інструментів України (диригент Віктор Гуцал) і знаменита вокалістка, киянка, яка вже майже 18 років живе у Відні, зірка європейської сцени Вікторія Лук’янець. Графік гастролей у майстрині опери дуже напружений, але Вікторія Іванівна знаходить «шпаринку», щоби хоч на кілька днів приїхати на Батьківщину, де живе її мама, родичі й величезна армія прихильників таланту співачки. Програма, яку презентувала минулого тижня Лук’янець, можна назвати її сольним концертом (дев’ять творів: від народних співаночок до романсів і вокалізів; прозвучали композиції Людкевича, Кос-Анатольського, Лисенка, Шамо, Скорика). За одну репетицію (!) підготувати таку насичену й розкішну програму — це під силу тільки великим майстрам, якими є Вікторія Іванівна та музиканти-віртуози під орудою Віктора Омеляновича. Може, їм імена допомагають (Victor у перекладі з латині — переможець)? Усі номери слухачі приймали дуже тепло, активно аплодуючи, й надарували багато квітів. До речі, серед гостей вечора був архієпископ Української греко-католицької церкви Любомир (Гузар), який теж є поціновувачем прекрасного голосу Лук’янець.

Після концерту ми поспілкувалися зі співачкою, яка о п’ятій ранку вже мала летіти до Австрії, але нормально поговорити нам не вдалося, бо кожні п’ять хвилин заходила представниця адміністрації філармонії, нагадувала: «Вже пізно. Закінчуйте. Мені потрібно зачинити гримерку» (хоча була лише десята година вечора). А потім демонстративно відкрила двері й категорично заявила: «Виходьте!» Такого хамства й неповаги до видатної нашої сучасниці вже давно не чула й не бачила. Чомусь пригадалося, як ще 1996 року в Києві після концерту, присвяченого відкриттю реконструйованого палацу «Україна», я брала інтерв’ю в Руслани Лижичко, яка щойно повернулася з Білорусі, завоювавши Гран-прі на Міжнародному конкурсі естрадних виконавців. Тоді нас теж виперли з гримерки. Ми посміялися, й я сказала, що скоро в Руслани будуть брати автографи, а черговій ще стане соромно, що майбутню поп-зірку не впізнала. Розмову ми продовжували на вулиці. Йшов дощ, парасольки в нас не було, й ми сховалися під сходи палацу і все ж закінчили бесіду (то було перше велике інтерв’ю молодої співачки у всеукраїнській пресі). Потім, зустрічаючись на концертах і фестивалях, ми з усмішкою пригадували той інцидент... Але зневажливо ставитися до зірки оперної сцени! І де — у філармонії — храмі високої музики! Це, погодьтеся, вже в ніякі ворота не лізе! Лук’янець дуже засмутилась і почала переді мною вибачатися (а представниця адміністрації філармонії демонстративно гриміла ключами й повторювала: «Швидше! Ідіть!»)... Ми домовилися з Вікторією Іванівною, що наступного разу, коли вона приїде в Київ, зустрінемося на нейтральній території, а прекрасний букет троянд, який подарувала мені співачка, нагадує про ту екстрим-зустріч...

— Вікторіє Іванівно, на передодні концерту Віктор Омелянович розказав «Дню», що ідея зробити спільну українську програму народилася в Одесі. У вас великий репертуар, і в кожному концерті ви виконуєте твори українських композиторів. Невже сьогодні дійсно відбувся перший вечір, де прозвучала виключно українська класика і твори наших сучасників — українських композиторів?

— Дійсно, ми з Національним оркестром народних інструментів виступали на День Незалежності в Одесі. Тоді разом із музикантами виконали чотири твори. Настільки це було гармонійно, що виникла ідея ще раз виступити спільно. Віктор Гуцал сказав, що їхній колектив буде восени виступати в Національній філармонії й запитав, чи погоджуся я приїхати в Київ? Я погодилася. Всі організаційні питання Віктор Омелянович узяв на себе. Я тільки попросила зробити таку програму, яку зараз ніхто з моїх колег не співає. Запропонувала підняти архіви й подивитися, що виконували Діана Петриненко, Єлизавета Чавдар, Євгенія Мірошниченко. Гуцал передивився свої записи. Переговори ми вели по телефону й Інтернету. Мені дуже давно хотілося виконати «Полтавську польку», та все щось заважало. На цьому вечорі я вперше виконала пісню «Осіннє золото» Шамо. Мабуть, час прийшов... Ми доволі швидко погодили репертуар, і судячи з реакції публіки, мали рацію — програма сподобалася. В мене ніколи не було великої сольної української програми, але майже в кожному концерті два — три твори (народні пісні, романси чи арії з національної спадщини) я виконувала на біс. А от щоб уся українська програма — такого ще не було! Хоч я вже 23 роки виступаю на сцені...

— Ви брали участь у благодійних концертах, коли збирали кошти на будівництво Собору Воскресіння Христового в Києві. Вам запропонував взяти участь у тій акції Блаженніший Любомир?

— На концерті був режисер Сергій Архипчук — це він подзвонив і запропонував взяти участь у тій акції. Це було навесні 2008 року. Тоді ми вперше зустрілися з Любомиром (в той час він був главою Української греко-католицької церкви). Я відразу погодилася. Хоча не греко-католичка, а православна, бо будівництво храму — справа божа. Концерти проходили у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Києві... На київському концерті тоді останній раз слухав, як співаю, мій батько...

— Оперний і народний спів — це зовсім різні вокальні манери. Важко переключитися?

— Треба серйозно готуватися до виступу, щоб не загубити свою манеру, але разом із тим співати не так академічно, як в опері. Я зробила своє вокальне аранжування, бо співати так, як, наприклад, це робила Раїса Кириченко чи як потрясаюче виконує народні пісні Ніна Матвієнко, не зможу. Я намагалася об’єднати класику й народну пісню. Треба було знайти щось своє (народний спів закладено в нас на генному рівні).

— Нині ви поєднуєте виступи з педагогічною діяльністю у Віденській консерваторії. Скільки у вас учнів і чи використовуєте на заняттях уроки своїх учителів — Івана Паливоди та Єлизавети Чавдар?

— У мене були прекрасні вчителі — Іван Гнатович і Єлизавета Іванівна. Вони дали гарну базу, й я їх завжди з великою теплотою згадую. На заняттях розказую про уроки, які отримала від них, і підказую, як краще підготувати арію, як розрахувати свої сили, щоб гарно лунав голос. Щось пропоную зі свого досвіду. В мене зараз учиться інтернаціональна компанія — 15 національностей (японці, корейці, китайці, австрійці, німці, казахи, росіяни, українці...). Знаходимо ми одне одного по-різному. Зараз у мене у групі займається одна японочка. Її тато — відомий художник, чув мене, коли виступала з гастролями в Японії, а потім по YouTube послухав, як виконую арію Цариці ночі з опери «Чарівна флейта» Моцарта та Джільду з «Ріголетто» Верді, й сказав: «Їдь учитися співати до Лук’янець». Дівчина написала мені по e-mail листа, зайшовши на офіційну сторінку в Інтернеті. Я їй відповіла, й коли ми зустрілися у Відні, вона зізналася, що писала багатьом професорам, але ніхто не відгукнувся...

Коли мені потрібно їхати на гастролі, а уроки не можна перенести на інший час, то дуже допомагає мій чоловік (Юрій Михайлович Кокозей, співак, працював у Капелі бандуристів України, викладав у Київський консерваторії, нині педагог вокалу у Відні. — Т. П.). Він страхує й проводить заняття, аби закріпити той матеріал, який ми вже пройшли.

— Ваша донька захоплюється роком, але для неї спів — це хобі, бо вчиться на філософа.

— Дарія не тільки співає рок, а й пише пісні, має свою рок-групу. Але це, так би мовити, заняття для душі. Вона зараз пише роботу по Платону, на магістратуру (навчається на філософському факультеті Віденського університету). Хоча голос має хороший. Ми робимо з нею класичні вправи, але потім вона співає рок... Знаєте, займатися академічним вокалом важко. Є величезний ризик піти тільки на стезю співачки.

— А от племінниця Соломія (цього року стала «Гордістю країни» в номінації «Рідкісний талант»), схоже, піде вашою стежкою оперної співачки?

— Вона нині вчиться вокалу в п’ятому класі Київської школи ім. Лисенка, грає на фортепіано. Непогано в неї виходить. Почала брати уроки гри на флейті, а це дуже добре, щоб розробляти дихання. Хай ще кілька років повчиться, пройде мутація голосу, а потім я її до себе у Відень заберу й допоможу. Бо добре пам’ятаю, як нелегко було мені робити самостійні кроки за кордоном.

— Ви виїхали з України вже років 18 тому?

— 17, а 18 виповниться 30 грудня. Дев’яності роки були жахливі! В Києві не було роботи (одна вистава на три місяці). Я плакала від безвиході, й тоді чоловік сказав, що якщо протягом місяця нічого не зміниться на краще, то ми поїдемо шукати кращої долі. Й тут допоміг випадок. Я гарно дебютувала в Маріїнському театрі, потім — у Большому театрі. В Москві мене почув імпресаріо з Відня. Попросив надіслати записи. Мій чоловік сам робив відеозйомку, як виконую партії Марії Стюарт і Цариці ночі... Ту плівку імпресаріо показав дирекції Віденського оперного театру. Й мене викликали до Австрії на прослуховування. Ми підписали контракт на шість місяців... Однак уся моя сім’я (чоловік і донька), ризикнули й виїхали практично в невідомість. Спочатку знімали квартиру... Крутилися... Кілька років я була солісткою Віденської опери. Дирекції це було дуже вигідно — своя співачка завжди під рукою. В мене вийшла ситуація, схожа на ту, яка була в Національній опері України, коли адміністрація в мені бачила молоду співачку, яка подає надії, але не більше... Я ризикувала, але час показав, що вчинила правильно. Вважаю, що кожному артистові потрібно випробувати себе в іншій сценічній школі. Я звернулася до закордонних імпресаріо, які запропонували цікаві контракти по всьому світі. Про мене стала писати іноземна преса і, мабуть, це послужило поштовхом, щоб керівництво Віденської опери запропонувало мені новий, більш високий статус — гості на конкретні постановки. На Заході існує закон: ти можеш бути зіркою тільки тоді, коли ти вільна! За кордоном, мабуть, більше, ніж у нас, існує можливість зв’язків, кланів, залежності від суспільної ієрархії. Дуже важливо, з якої ти країни. Італійцям легше, бо їхня країна — опери та бельканто. А тут якась українка десь взялася. Ну, що вона може заспівати? Людмилу в «Руслані і Людмилі», але «Травіату»?! Ні! Це нонсенс! Але мені вдалося довести і критикам, і публіці, що українка не гірше за італійку співає.

— Як вам живеться у Відні?

— Я люблю Відень. Він мені нагадує Київ. Компактний, камерний і в серці Європи. Там я відчуваю себе вдома.

— Ви щорічно приїжджаєте на Батьківщину й бачите, як змінюється наше життя. Що впадає в око в першу чергу?

— Бачу красиве місто, красивих людей, дуже гарно вдягнутих. Магазини повні всього! Кухня — найсмачніша у світі! А щодо політики, то я не маю права критикувати, бо приїжджаю на день-два, а це недостатньо, щоби робити аналіз подій і нинішньої ситуації. Скажу одне — хочу, аби наша Україна була сильною державою, яку поважають у світі! Політика змінюється щоденно, а музика — це вічна величина.

— Можливо, ви ще не знаєте про те, що Євросоюз дав грант Національній опері України — майже 700 тис. євро на чотири постановки світової класики, які поставлять у 2012—2013 рр. Дирекція театру вже вирішила, які три опери поставити. Це «Чарівна флейта», «Отелло» й «Самсон і Даліла». Моцартівська «Чарівна флейта» — це ж ваш репертуар! Коли ми вас почуємо на рідній, київській оперній сцені?

— Потрясаюча новина! Давайте мріяти... Думаю, що скоро приїду до Києва, бо Віктор Гуцал запропонував зробити разом диск української програми, а я пропоную ще його доповнити іншими творами. Тепер треба ці плани в життя втілювати. А там, може, ще щось придумаємо...

ДОВІДКА «Дня»

Вікторія Лук’янець — українська оперна співачка (сопрано). Народилася у Києві. Навчалася в Київському музичному училищі (клас Івана Паливоди), згодом — у Київській консерваторії ім. П. Чайковського (клас Єлизавети Чавдар). Працювала солісткою Національної опери. Лауреат численних конкурсів, зокрема Гран-прі конкурсу ім. Марії Каллас (1991 р.). Живе у Відні. Виступає на сценах багатьох театрів Європи, США та Японії. В її активі — десятки виступів на престижних світових сценах, зокрема в Метрополітен-опера та Ла Скала. Із примадонною на одній сцені співали Хосе Каррерас, Пласідо Домінго й Лучано Паваротті. Її бельканто порівнюють із голосами видатних вокалістів минулого століття — Амеліти Галлі-Курчі та Аделіни Патті. Знаменитий режисер Франко Дзефіреллі назвав Вікторію Лук’янець серед «трьох славетних Травіат» разом із Марією Каллас та Терезою Стратас. Нині в репертуарі співачки понад 50 провідних партій, які вона виконує сімома мовами.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ