Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Він живий – і світиться!

9 лютого Музей Міхаїла Булгакова відзначить 30-річчя
8 лютого, 2019 - 10:36
2019 рік / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Після публікації 1967 року есе Віктора Некрасова «Дім Турбіних» кияни прокинулися в іншому Місті. На Андріївський узвіз попрямував багато хто: одні — написати на стіні біля входу «Будинок Булгакова», інші — встигнути прочитати напис, поки його не стер двірник. А він знову з’являвся, як записки на печі Саардам. Поспішали 1982 року — побачити меморіальну дошку письменника на будинку № 13 і не повірити своїм очам. О, щасливці, які у світі без смартфонів і «Фейсбука» стали учасниками легендарних подій: екскурсія «Київ у житті і творчості М. Булгакова» (з 1984 р.), вечір-виставка у Кловському палаці (травень, 1986), Булгаковські читання в «Театральному клубі» (травень, 1987) і виставка «Театральні художники на Булгаковську тему» (травень, 1988).

А події відбулися завдяки нашим прекрасним сучасникам, яким вдалося зберегти будинок і, після 22 років неймовірних зусиль, створити музей. Серед славних імен — Олександр Єршов, Тетяна Рогозовська, Анатолій Кончаковський, Дмитро та Ірина Малакови, Михайло Кальницький, Дмитро Шльонський, Вадим Скуратівський, Мирон Петровський.

Рішення виконкому Київської міськради № 117 про створення при Музеї історії Києва літературно-меморіального музею Міхаїла Булгакова було ухвалено 9 лютого 1989 року. Через два роки реставраційних робіт, 15 травня 1991 року, в день 100-річчя письменника, вперше відчинив для відвідувачів двері Будинок — зі ще порожнім простором, а з 1993-го в семи кімнатах другого поверху оселилося загадкове двосвіття — і зберігає магію донині.

30 років музею, а він живий — і світиться! Музейники — особливий клас, їм мало екскурсій, виставок і наукових конференцій. Тому вони вигадали журфікси, читання іноземними мовами біля пам’ятника, «Булгаковські Збіговиська», свята Дитяче Різдво, Пасхальний стіл, Іменини Булгакова, імерсивне шоу «Рукописи горять», проект «Вхід з веранди», виставки безпредметного мистецтва KNO Kyiv Non Objective і Булгаковський книжковий клуб. Навіть дні народження Будинку відзначають — а йому цьогоріч 130 років.

Книги відгуків, як дзеркало венеціанського скла, відображають усе: «Вдячна долі, що я була тут», «Перечитаю «Білу гвардію» і повернуся», «Ви повертаєте віру», «Любимо Булгакова, любимо Київ, любимо Україну!», «Булгаков був би щасливий», «Слава Україні! Філадельфія, США». «Сьогоднішній день був найкращим у моєму житті. Нарешті змогла відвідати його музей. Ура! Я колись переклала роман Булгакова японською мовою. Аяко Х.» і нижче — в’язь ієрогліфів. Одна пані після екскурсії зізналася: «Я ніколи не любила Булгакова, але тепер почитаю», — а школярі дивувалися: «Вперше в музеї було не нудно».


1980 рік / ФОТО ОЛЕКСАНДРА ПЕРМІНОВА

А якщо пригадати, що Майстер за першою професією був музейником, не дивно, що з перших днів тут працювали справжні майстри. Це Світлана Бурмистренко, на екскурсії якої заздалегідь записувалися не лише українці, а й гості з різних країн світу. Їй завжди аплодували, джентльмени ставали на коліно і цілували руку, а якось молоді люди подякували, пішли — і повернулися з букетом полум’яних троянд, числом 13. Пам’ятають у музеї провідного наукового співробітника Світлану Ноженко, яка віддано служила музею від дня його заснування до 2012 р., коли вона передчасно пішла з життя.

Нині Музей Міхаїла Булгакова увійшов до двадцятки кращих літературних музеїв світу.

«День» попросив хранителів Будинку поділитися спогадами і роздумами на тему «Життя музею».

«БУЛГАКОВ — ЯВИЩЕ НЕЗАКОННЕ»

Кіра ПIТОЄВА, провідний фахівець, автор науково-художньої концепції експозиції музею Булгакова:

— У нашому музеї дуже люблять цитувати слова Бориса Пастернака: «Булгаков — явище незаконне». Абсолютно недивно, що і музей Булгакова вийшов «явищем незаконним». Зазвичай музей народжується з колекції, але, оцінюючи колекцію, яка мені дісталася, я бачила, що в ній лише 47 одиниць, і вона «не тягне» на звичний музей.

І ось, упродовж доволі короткого періоду я незвичайно швидко зробила концепцію, тому що одразу зрозуміла: головним експонатом буде Будинок — діамант, експонат № 1, «Будинок Булгакових — тире — Турбіних». Спрацювало з’єднання двох планів — життєвого плану і щось абсолютно нез’ясовне... А це був такий радісний час — кінець 1980-х, уже відчувалися зрушення в житті, вже ось-ось настане 1991 рік. Ми сподівалися, що «захопимо» пів-Києва, у нас буде Булгаковська стежка, екскурсії містом, будинок на Кудрявській, будинок на Воздвиженській. Багато хто цю ідею не підтримував, більш того, навіть не весь будинок № 13 хотіли віддати, а лише другий поверх, і дирекція музею історії Києва робила все, щоб нас відстояти.

У боротьбу повинна була вступити ще одна людина —  художник. Тамара Хоменко, директор музею історії Києва, вмовила абсолютно приголомшливого художника — Альберта Крижопольського, лауреата Державної премії. Він прийшов знайомитися і сказав: «Я прийшов відмовлятися. Ви ніколи не зробите той музей, який я пропоную». І розповів мою ідею...

Так розпочалася наша велика дружба з ним. Як мені з ним працювалося — душа в душу! І коли почали робити експозицію, Альберт Михайлович узяв бригаду виконавців із Буковини. Початок 90-х, приїхали хлопчики в синьо-жовтих шарфиках, ми вперше це побачили. І раділи, що музей Булгакова робитимуть українські хлопці. А як вони працювали, ви бачите: їх рукотворчість стоїть донині.

З’єднання двох сімей — Булгакових і Турбіних, виражене через меморіальний булгаковський предмет, і такий самий предмет, узятий, як реконструкція з фотографії в інтер’єрі цього будинку, але білого кольору — виявилося дуже зручною формою. Вона дає прекрасну ідею з’єднання різних світів — це ідея творчості: людині бачиться щось у тумані, щось біле. Цього ніхто не бачить, а вона перебуває у своїх мріях. Не кажучи про те, що у Булгакова є конкретний вислів: «В серцях у цього покоління народилася впевненість, що все життя пройде в білому кольорі».

Маючи дуже малу колекцію, ми одразу домовилися: жодних копій, лише оригінали. Ця ідея породила те біле поле, на тлі якого виразно читався один-єдиний меморіальний предмет, тому знаходження кожного оригіналу було святом.

Для нас дуже важливе те, що Булгаков — киянин. Ми одразу підключали кілька тем: тему Києва — вічного міста, Єрусалима нашої землі, тему Андріївського узвозу — «найбільш київської вулиці». І тему цього будинку. Типова київська будівля, два двори (один нижній), два і три поверхи, «ущелина» між будинками, описана в романі. І гострий кут, у який доля «загнала» Булгакова. Виявилося, що наша ідея все це вміщує.

Ми позиціонуємо себе як Дім, як музей-сім’я. Мені пощастило і вимислити, і збудувати музей, а ті, хто нині біля керма, вважають себе моїми учнями. Вони прийняли й освоїли цю експозицію, живуть у ній і продовжують за тими самими законами життя нашого музею. Поруч працюють ті, хто створював музей, і молоде покоління — всі запалюють одне одного. У нас дуже хороший художник — Бадрі Губіанурі. Дивлюсь на них і думаю: «Це ж треба, таких дітей виховати — яке щастя!»

«ЗА МНОЮ, МІЙ ЧИТАЧУ!»

Тетяна РОГОЗОВСЬКА, старший науковий співробітник, одна з творців легендарної екскурсії «Київ у житті і творчості Міхаїла Булгакова», автор книжки «Дом Булгаковых-Турбиных. Непутеводитель по киевскому музею»):

— Хочу нагадати, що в Києві радянських часів існувало таке явище, як нелегальний книжковий ринок, який у 60-ті роки розташовувався в старому ботсаду. Там мій приятель показав мені синій том «Избранной прозы» Міхаїла Булгакова, який вийшов раніше за «Майстра», — навесні 1966 року. З цього все й почалося. Потім читала першу публікацію «Майстра» і навіть встигла купити другу частину в січні 1967 року, а першу друзі видали на одну ніч. І, звичайно, кожна нова стаття про Булгакова сприймалася, як диво, тому що він ще дуже довго залишався офіційно невизнаним. З кінця 60-х років я збирала все: публікації, фотографії, документи, театральні афіші, книжки Булгакова, зокрема іноземними мовами. У нашій «групі товаришів» був Анатолій Поцілуйко, який усе переписував, і він переписав акуратним почерком заборонене «Собаче серце» — зараз усе це зберігається в музеї.

Ми з друзями від клубу «Києвознавець» ходили по інстанціях, запитували, коли буде музей. Нам відповідали: «Не можна — немає експонатів; будинок не витримає». А в травні 1986 року була заборонена булгаковська виставка в музеї історії Києва. Але Кіра Миколаївна зі Світланою Леонідівною своїми руками зробили виставку з усього, що принесли, — вона відбулася дивним чином, в один-єдиний вечір, у переповненому залі, й увійшла в історію.

На початку 80-х Олександр Єршов запропонував мені зробити екскурсію «Київ Міхаїла Булгакова». І в нас вийшов дует: Саша — головна літературна зірка, а я — позаштатна. Розробили, затвердили і водили дуже довго — я з Воздвиженської, а Саша з Кудрявської, і зустрічалися біля цього будинку, де ще нічого не було.

Починаючи з 1980-х, я постійно працювала в архівах Орла й Орловської області — на батьківщині батьків Булгакова, в архівах України, розшукувала родичів і склала генеалогічне древо сім’ї Булгакових-Покровських до шостого коліна. Воно опубліковане в книзі племінниці і хрещениці письменника Олени Земської «Михаил Булгаков и его родные. Семейный портрет». Можу зізнатися, що тепер знаю про древо Булгакова більше, ніж про своє. Цікаво, що онук Олени Андріївни приїздив до нас у музей зі своїм шостим класом, і коли я на екскурсії показувала їм фотографії, весь клас завмирав, а Міша був збентежений і ховався за спинами товаришів.

15 травня 1991 року було справжнє свято — відкриття Будинку після реставрації. Починали з панахиди у Воздвиженській церкві, потім кілька сотень людей зібралися біля будинку, приїхали родичі письменника, серед них — Варвара Михайлівна Свєтлаєва, дочка Олени Булгакової, наймолодшої сестри Міхаїла. Сонячний день, у небі ані хмаринки. І раптом, рівно о 13.00, пролунав грім серед ясного неба! Ми вирішили, що він «там» нас почув, і засвідчили, що це дуже хороший знак. Будиночок стояв такий красивий, скрізь квіти, навіть на балконі — і був абсолютно порожній. А на першому поверсі стояла жива ялинка, на якій висіли фотографії й експонати. Вишикувалась величезна черга, і ми водили екскурсії. Всі охочі пройшли — і повірили, що тут живуть і Булгакови, і Турбіни.

Чим так притягує Булгаков читачів усього світу? Це загадка — напевно, дивом... Якось на Міжнародних булгаковських читаннях виступала булгакознавець із Індії, єдина в країні, і сказала: «Важко уявити, що Булгакова читають буддисти, та коли я пояснюю своїм студентам, вони все розуміють». А канадський професор Колін Райт, автор першої монографії про Булгакова англійською, дивувався, як пояснити західноєвропейському читачеві, що таке осетрина другої свіжості. І, втім, за твердженням англійського філолога Леслі Мілн, «Сьогодні весь світ читає «Майстра». Моя приятелька, подорожуючи Італією, побачила групу молодих людей, років 16—17, вони розмовляли, сміялися, а один тримав у руках книжку. Друзі запитали: «Що ти читаєш?». Він починає читати вголос, і приятелька розуміє: «За мною, мій читачу!»

ЛЮДИ, КНИГИ, ЖИТТЯ

Анатолій КОНЧАКОВСЬКИЙ, перший директор музею Булгакова (з 1960-х збирав матеріали, які лягли в основу музейної колекції, зустрічався з першою і другою дружинами письменника, з людьми найближчого булгаковського оточення. Автор книжок «Киев Михаила Булгакова» (у співавторстві з Дмитром Малаковим), «Библиотека Михаила Булгакова», «Легенды и были Дома Турбиных» et cetera):

— Коли я вперше прочитав «Білу гвардію», зрозумів, що в Києві обов’язково повинен з’явитися музей Булгакова. Стежиною, прокладеною Віктором Некрасовим в есе «Дім Турбіних», прийшов у цей будинок і зустрівся з Інною Василівною Кончаковською, дочкою Василя Листовничого. Вона познайомила мене з Оленою Андріївною Земською, подарувала книгу Вересаєва з власницьким автографом Булгакова. Коли дізналася, що я їду у відрядження на Кавказ, дала мені листа для Тетяни Миколаївни Кисельгоф, першої дружини Булгакова. Ми стали друзями, і Тетяна Миколаївна передала в дарунок 47 предметів і фотографій для майбутнього музею — за 10 років до його створення! Коли їздив до Москви, познайомився з Любов’ю Євгеніївною Білозерською, другою дружиною письменника, і з художницею Наталією Ушаковою — вона і її чоловік Микола Лямін були близькими друзями Булгакова.

Коли зібрав близько 20 меморіальних предметів, почав звертатися до Управління культури, але ім’я Булгакова викликало неприязнь, і я постійно отримував відмови. Ідею створення музею підтримувала лише одна людина — співробітник відділу капітального будівництва Людмила Пономарьова, яка дуже любила Булгакова. Саме вона знайшла можливість установити на його будинку меморіальну дошку. Скульптор Анатолій Кущ зробив її за фотографіями з моєї колекції, і мені запам’яталося, як ми удвох з Анатолієм запилювали напилками великі букви на бронзовій дошці. Хотіли відкрити до 90-річчя Булгакова (15 травня 1981 р.), але гроші надали лише наприкінці січня 1982 року і навіть призначили день урочистої церемонії відкриття. Холодного лютневого ранку сидимо у Інни Василівни, чекаємо машину з монтажниками. Раптом стукає якийсь незнайомець і говорить: «Дайте вогню закурити. Мої хлопці зараз дошку встановлюватимуть, а я — бригадир». — «А як вас звуть?» — «Михайло Опанасович». У день відкриття зібралося багато людей, прийшли сестри Кудрявцеви, члени сім’ї Глаголєвих, Цецилія Крижановська. І ми довго чекали міське начальство, але так і не дочекалися — урочиста церемонія не відбулася. Так досі меморіальну дошку офіційно не відкрили — а навіщо? Адже сам Михайло Опанасович установив її на Будинку!

Коли ми з Дмитром Малаковим задумали книжку «Киев Михайла Булгакова», звернулися у видавництво «Мистецтво», і перший раз нам відповіли: «Це неможливо!». Але потім все-таки вирішили ризикнути. І ми упродовж року зустрічались у вихідні у Дмитра вдома, розкладали на підлозі документи, фотографії, компонували і 1990 року передали у видавництво. Олена Земська написала прекрасну рецензію, Володимир Лакшин — чудову передмову. А на одній із світлин був зображений Симон Петлюра. Все було готово, щоб віддавати до друку, і раптом нам кажуть: «Петлюру вилучити!» Чому, хіба Петлюри не було? Ми звернулися до Інституту історії України й отримали відповідь-підтримку, в якій говорилося, що це перший матеріал про Петлюру як про історичну особистість. Нашу книжку надрукували в Лейпцигу, і вона стала останнім замовленням з СРСР.

Із перших днів роботи музею я мріяв, аби в його стінах збиралися письменники, поети, шанувальники книжок, і запрошував їх до нашого будинку. Так народився київський клуб бібліофілів «Суббота у Бегемота», якому цьогоріч виповнюється 27 років.

Музей дорогий мені тим, що розташований у будинку, де мій улюблений письменник провів роки дорослішання і становлення особистості. Мені хочеться приходити сюди, тому що тут — мої друзі, однодумці, які створили цей простір, наповнений живим життям, що надихнуло творчістю київського генія. Він завжди був чесний — у стосунках із людьми і у своїх творах. І говорив: «Чесного слова не повинна порушувати жодна людина, тому що не можна буде жити на світі».

«НАЙЦІКАВІША ПРОФЕСІЯ»

Людмила ГУБIАНУРI, директор музею Булгакова:

— Я працюю в музеї 27 років, і коли прийшла сюди, змогла побачити весь процес його створення — від експозиції до роботи з вивчення матеріалів. Таким чином, несподівано здобула нову професію і вважаю, що це одна з найцікавіших та універсальних професій у світі. Вона дає можливість займатися абсолютно всім: є наукова робота, дослідницька, є велика можливість займатися творчістю — від створення виставок до вигадування, розробки й участі у власних проектах.

Зовсім нещодавно музеї сприймалися суспільством як «закриті масонські ложі». Коли у нас проходила музейна практика для студентів і я розповідала про можливості роботи, а потім запитувала «Хто готовий працювати в музеї?» — не піднялося жодної руки! Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Поперше, наші громадяни їздять до інших країн і бачать інші музеї, де працює величезна кількість молодих людей. По-друге, наші музеї стали більш відкритими, а відкритість пов’язана не лише з тим, що до музею приходить багато абсолютно різних людей, і з кожним із них ти повинен порозумітися.

Для розуміння відкритості важливо те, що українські музеї стають культурними майданчиками, і якщо музей готовий надати свої зали для інших, не менш творчих особистостей, виходить абсолютно дивовижний союз.

Від самого початку я отримала дуже важливий рецепт від творця нашого музею Кіри Пітоєвої. Вона сказала те, що стало аксіомою: «Ніколи не потрібно повторювати те, що вже зробили інші, хоч як би тобі подобалася ця ідея. Треба постійно намагатися робити те, чого до тебе не робив ніхто». Завдяки таким амбіціям перші проекти, які з’явилися в Україні, справді проходили в музеї Булгакова. Наразі важко когось здивувати музичними вечорами, але перші журфікси були наші. Складно когось здивувати флешмобами, але перший флешмоб зробили ми на Андріївському узвозі, коли танцювали фокстрот «Алілуйя» і залучали до цього киян. Першими в Україні зробили імерсивне шоу «Рукописи горять», що не слід плутати зі спектаклем або театралізованою екскурсією. Це саме жанр імерсивного шоу, яке проводимо з 2018 року завдяки режисеру проекту Тетяні Василькевич і команді The Mobius Art Projects.

Рік тому ми вирішили брати на роботу молодих людей, і прогнози були дуже песимістичні, тому що ми знаємо свої плюси, але не можемо запропонувати навіть середньої зарплати по Україні. Проте зробили кілька оголошень, і результати виявились абсолютно карколомними — ми отримали 70 пропозицій, відібрали 13 осіб і з кожним із них говорили. І знову ж таки, це було для нас справжнім потрясінням, тому що всі кандидати були один кращий за іншого. Відповідаючи на запитання: «Чому ви вирішили працювати в музеї Булгакова?», вони говорили не стільки про Булгакова: «Знаю, люблю, читаю». А відповідали, що хочуть працювати саме в такому сучасному цікавому музеї, — так змінилася ситуація за 30 років.

Завдяки відкритості і бажанню змінювати, ускладнювати і прикрашати наше життя 2018 року ми погодилися на пропозицію літературного музею Янки Купали в Мінську провести у них виставку, присвячену Міхаїлу Булгакову. Спочатку було не зовсім зрозуміло, як з’єднати ці дві особистості. Але з’явилась ідея розповісти про час, у який жили Булгаков і Купала. І підняти тему, важливу для всіх письменників, які жили і творили в країні, де поняття законності-незаконності визначало, будеш ти жити чи ні. Визначало відношення між життям і смертю. І виставка «Булгаков — явище незаконне» мала в Білорусії справжній успіх.

У нас не буває відсутності відвідувачів, у нас сезон завжди — з багатьох причин. Нам часто кажуть: «Вам добре, у вас патрон — всесвітньо відомий Булгаков, ви на Андріївському узвозі, до вас постійно приходять іноземці». Це так — і не зовсім так. Люди приходять не лише тому, що вони люблять Булгакова, а тому, що чули, наскільки цікавий і незвичайний наш музей, який за 30 років став самодостатнім — як витвір мистецтва.

P.S. Тиждень тому до музею прийшла сім’я з Одеси — мама і двоє синів, школяр і студент-медик. Уважно слухали, запитували, дякували. А коли після екскурсії пили чай «Лариосик» на Булгаковській веранді, мама зізналася: «Ми збиралися до Києва, і сини просили: не потрібно до музеїв, краще у розважальний центр, але я їм сказала: «Перше місце, куди ми підемо, — це музей Булгакова». І раптом десятирічний Сергій усміхнувся: «Я хочу ще раз сюди прийти!»

Ольга САВИЦЬКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments