Історія – скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього
Мігель де Сервантес Сааведра, іспанський новеліст, драматург і поет, класик світової літератури

Вірменське коріння в українському грунті

Про Бориса Єгіазаряна — живописця, який присвятив себе темам християнських історій та древніх саг
24 лютого, 2007 - 00:00
«ДЕРЕВО»

Уже по кількох годинах спілкування з художником розумієш, наскільки він непередбачуваний, яскравий і різносторонній. Борис Єгіазарян може бути й по-християнському тихим, може здивувати, навіть налякати яким-небудь ексцентричним вчинком, а подеколи й ужитися в образ щирого й безпосереднього, феєрично-радісного художника, який наповнює свої картини святом і сонцем...

Його творча біографія складалася хвилеподібно, «з сюрпризами». Борис Єгіазарян не просто пройшов традиційний для кожного сучасного художника шлях пошуків і відкриттів крізь академічну рутину і вплив різного роду «їзмів», а ще й брав безпосередню участь у загальнонаціональному визвольному русі періоду розпаду СРСР — у Карабаху, Санкт- Петербурзі та містах Прибалтики. 1991 року він був командиром загону добровольців, які захищали під час громадянської війни вірменські села. Зараз Єгіазарян не любить говорити на цю тему, але цікаво, що ця екстремальна людина — автор дуже світлих і безтурботних картин, щирий живописець райського щастя.

СІМ КОЛЬОРІВ РАЙДУГИ

Колористична обдарованість Бориса має аристократичний присмак: музикантів він пише перламутром, а красунь-дів — золотом. Його картини в сріблястій гамі, виткані з легких, майже ефемерних колірних хвиль і припорошені «золотим піском», несподівано здобувають плоть із фігур, рослин і риб — низки символів, традиційного для його творчості останнього десятиліття. Палітра Бориса Єгіазаряна, крім семи кольорів райдуги, має й дорогоцінні вкраплення, це секрет авторської техніки. Головна ж особливість його картин, написаних з принадливою наївністю, властивою Піросмані, і з тим особливим химерним смаком до декоративності, яка вирізняє колажі Параджанова, — це почуття величезної радості, що переповнює художника. Невипадково, коли Борис віддає фотографії своїх робіт для друкування в якому-небудь виданні, на запитання про те, як їх «виводити», відповідає просто: яскравіше та ясніше. Напевно, це і є стисла формула, квінтесенція стилю, власне живописне кредо Бориса Єгіазаряна: в нього й картини, й емоції «яскравіші й ясніші…» Його картини — це світ біблійних і світських казок, обов’язково з щасливим кінцем, що закінчуються словами: жили вони довго й щасливо.

Уникаючи складного смислового навантаження, він пише «від серця», цілком відкриваючись своїм внутрішнім відчуттям, тому підсвідомому світові, який звуть натхненням. Але, разом із тим, практично в кожній картині Єгіазаряна є сюжет, й сенс цього сюжету розкривається перед глядачем за рахунок візуальних символів. У його роботах мирно співіснують як традиційні, всім відомі символи (наприклад, Риба — Христос, біблійне Яблуко з Древа пізнання, Лев — володар скарбів і цар), так і рідкісні, зашифровані знаки, відомі лише вузькому колу фахівців. Чи усвідомлює сам художник весь спектр семантичних значень тих знаків, які використовує у своїх картинах-колажах, чи ж створює їх суто інтуїтивно? Це залишається однією з його таємниць.

Його Ріка в картині «Подорож» — весела й срібляста, зі зграєю безтурботних рибок у невагомих хвилях. У цій Річці неможливо потонути, вона, як і «Ріка мого дитинства», спеціально вигадана й створена для того, щоб плескатися у воді й радіти життю. І разом з тим, Ріка в цих роботах — як філософський міст між минулим і майбутнім, реальним і фантастичним, вічним і тлінним. Згусток екзестентно прожитого часу, прихований під мінливими хвилями миттєвих вислизаючих передчуттів. Як не пригадати казку, яку художник написав вірменською мовою: «Я візьму тебе на плечі й перенесу через річку мого дитинства, а на тому березі ти побачиш поле, де я знаю, коли яка квітка заквітне.»

ПОВОРОТИ ДОЛІ

Шлях художника, який шістнадцятирічним хлопчиком приїхав із рідного села Апаран, був тернистим і багатим на несподівані повороти долі. Про свої бурхливі студентські роки художник розповідає так: «Про мене жартома говорять, що я вчився в усіх художніх ВНЗ СРСР. Це не зовсім так, але в основних — зокрема й у знаменитій «Мухінці» — я дійсно вчився. Загалом навчання забрало в мене п’ятнадцять років, після чого я сам став викладачем в експериментальній вірменській школі. Крім живопису у мене в молодості були й інші захоплення: наприклад, була ідея вступити на режисерські курси, але на той час у мене вже була своя сім’я, й довелося від цієї ідеї відмовитися. А взагалі, все життя в мене було дуже складним і напруженим, я спілкувався із цікавими, авантюрними людьми, й театр любив, і навіть на війну ходив…»

Щедрого на емоції, на розкіш барв, на казковість і святість у сюжетах своїх картин Бориса Єгіазаряна неможливо відділити від багатої спадщини вірменської культури. Саме вона, просочуючись невидимими флюїдами, зігріває й розписує його неповторні роботи, роблячи їх схожими на середньовічні емалі або церковні вітражі, а іноді — на примхливі фантазії ювелірного майстра. До його творчості тепло ставляться не лише шанувальники, які колекціонують його живопис, а й колеги по цеху. Він привніс в українську столицю сонце своєї вірменської батьківщини.

— Природа вірменської культури, — говорить художник, — дуже стародавня, з глибоким корінням, яке дало плоди. Вона у мене в генах: у моїй крові, в моїх очах, у моїй душі. Вона — справа моїх рук, і нікуди від цього не подінешся, це я. Вірмени ще за давніх часів їздили по всьому світу й були абсолютно вільними в тому сенсі, що могли увібрати в себе культуру різних народів. Я — людина, яка потрапила в інше середовище: спочатку в російське, потім в українське та європейське. За роки життя в Києві я, звісно, ввібрав у себе й українську культуру. Про те, як у мені все це поєдналося, дуже вдало сказала Світлана Щербатюк, дружина Параджанова: «По яскравості його вірменського живопису пройшлася бархатистість і ніжність українського мистецтва.» Я думаю, що коли надто багато національного, з’являється певна нудотність смаку. Я довіряю своєму почуттю й пишу інтуїтивно — як бачу «внутрішнім оком», хоча свого часу був під впливом традицій різних культур.

БІБЛІЙНІ СЮЖЕТИ

Осілий в Україні вірменський майстер Борис Єгіазарян широко відомий як живописець стародавніх саг й біблійних історій, трактованих на сучасний лад. Характерно, що останні роки він дедалі частіше звертається до релігійних тем. Він шукав свій шлях — і прийшов до П’ятикнижжя.

«Біблія для мене — це життя, джерело радості, надії й віри. Щодня я хоча б трохи торкаюся Біблії. Але, в той же час, не буває так, щоб я у своїх картинах торкався конкретного біблійного сюжету — я не ілюстратор. Швидше вільний інтерпретатор. Досягти того, щоб передати слово Боже, — зовсім непросто, і я знаю, що буду дуже переживати, якщо не зумію досягти цього. До Біблії треба торкатися дуже обережно, швидше для самоочищення, ніж як до джерела візуальних образів. Але світло віри — завжди зі мною, через усі мої роботи просочується моя радість і надія. Багато людей, коли дивляться на мої картини, де я абстрактно зображаю, наприклад, зустріч двох жінок, думають, що це біблійна тема, скажімо зустріч Марії та Єлизавети. А насправді я писав звичайну життєву ситуацію, зустріч двох сестер, двох подруг або матері й дочки. Річ у тім, що й у нашому повсякденному житті також є святість, просто ми не думаємо про це, нам весь час ніколи… Щодня ми ранимо одне одного, ми помиляємося, спотикаємося й падаємо. Але життя тому й чудове, що людині дана можливість жалкувати й мінятися, і кожний день усе одно чекати для себе радості й щастя».

Прагнучи того, щоб писати щирі картини, Борис Єгіазарян не дотримується якоїсь концепції, не створює якогось надуманого або модного стилю. Навпаки, свідомо намагається відійти від усього цього й прагне простої, душевної бесіди з глядачем. Ймовірно, тому кожна його виставка вабить численних відвідувачів будь-якого віку — твори Бориса Єгіазаряна з успіхом експонувалися не лише у Вірменії та Україні, а й у Франції, Швейцарії, Греції, Канаді та Америці.

Олена ШАПІРО, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments