Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

Віталій ЧЕРНЕЦЬКИЙ: «Американські студенти цікавляться Україною»

8 липня, 1998 - 00:00

Колишній одесит зробив блискучу кар’єру в США. 

Із професором Колумбійського університету в Нью-Йорку Віталієм Чернецьким
ми запізналися в ультрасучасний спосіб — через Інтернет. Опублікувавши
в «Дні» кілька місяців тому короткий виклад його статті про найновішу українську
літературу, ми буквально за кілька днів отримали від автора відгук — не
лише зі словами сподіваної й любої всім редакторам подяки, а й із справедливою
критикою з приводу кількох допущених у тексті помилок. Так ми наочно пересвідчилися
в всемогутності Інтернету та всюдисущості «Дня» в світовій інформаційній
мережі.

— Пане Віталію, оскільки проблема ефективного працевлаштування є актуальною
для багатьох наших співвітчизників, поділіться досвідом: як вам, громадянинові
України, вдалося потрапити на посаду, від якої й чимало американців, гадаю,
не відмовилися б?

— Універсальний рецепт ви знаєте: намагатися бути якомога кращим фахівцем
у своїй галузі, плюс якомога краще опановувати іноземні мови. Я навчався
в Московському університеті; мабуть, непогано, бо 1989 року потрапив до
Америки на стажування. Ну а там я виявився теж непоганим студентом і мене
взяли до аспірантури. Узявшись за докторську дисертацію, я спробував уважніше
придивитися до явища постмодернізму і, взагалі, до змін, що відбулися в
літературі та, ширше, культурній свідомості за останні 10 — 15 років. Я
вибрав Україну й Росію як два різні зразки перебігу цих змін, проте мені
довелось приділити чималу увагу також подіям в інших країнах Східної Європи.
Так сталося, що саме коли я закінчував дисертацію, Колумбійський університет
у Нью-Йорку відкрив посаду для фахівця-славіста з головною спеціалізацією
«україністика». При тому, однак, вимагалося також знання інших слов’янських
літератур, тобто потрібен був славіст «широкого профілю» (це, до речі,
загальна тенденція на сучасному славістичному ринку — вузькому спеціалістові
знайти посаду вкрай важко).

— І як виглядає цей їхній «ринок»?

— О, він доволі централізований: ним опікується Американська асоціація
новочасних мов, яка оголошує про відкриття нових посад у своєму бюлетені,
а останнього тижня грудня її члени збираються на велику конференцію, де
поруч із науковими доповідями відбуваються також співбесіди з кандидатами
на оголошені заздалегідь посади. Уповноважені представники університетів
відбирають собі, як правило, кільканадцять кандидатів для першого туру
співбесід і проводять їх тут-таки, на конференції, а тоді вже запрошують
кількох переможців на другий тур до самого університету. Це важка і, правду
кажучи, не вельми приємна процедура, тим більше що серед фіналістів-конкурентів
нерідко бувають люди, які добре знають одне одного.

— Тобто гірко програвати, але й гірко вигравати?

— Певною мірою, так. Кілька років тому я, наприклад, програв подібне
«змагання» своїй добрій колезі. Щоправда, ми й далі з нею приятелюємо.
Співбесіда в Колумбії тривала два дні. Умови були жорсткі — знання кількох
слов’янських літератур, нетривіальний підхід до їх дослідження та викладання.
За два роки в Колумбійському університеті мені довелося викладати курси
найширшого спектру: від лекцій з історії української літератури від Київської
Русі до сучасності до оглядів східноєвропейської літератури й кіно ХХ столiття.

— Але кажуть, славістика нині на Заході не популярна...

— Ні, це не зовсім так. Справді, після розвалу СРСР кількість студентів-русистів
почала різко зменшуватися, досягши найнижчого рівня 1993 року, коли, виявляється,
сучасну російську мову вивчало менше студентів, ніж мертву латину. І хоч
кількість студентів на інших слов’янських мовах, зокрема українській, зростала,
однак, не такими темпами, щоб компенсувати падіння зацікавленості російською.
Це, власне, й спричинило скорочення, а подекуди й ліквідацію славістичних
програм у багатьох університетах та коледжах. Старші й сильніші центри
славістики, зокрема Колумбійський університет, зрозуміло, не стояли перед
такою загрозою, проте загальна кризова ситуація в славістиці змусила їх
переосмислити структуру й цілі педагогічної та наукової діяльності.

— Отже, україністика на Заході не занепадає?

— Радше навпаки. Адже Україна, по суті, вперше з’явилась на картах світу
як певна політична реальність, а отже і як реальність культурна, мовна,
історична, економічна. Цю реальність, виявляється, треба вивчати — бо ж
раніше її, як правило, просто ігнорували.

— І якою вам видається ця «нова» реальність? Перспективною?

— Так! Я буквально вражений енергією української літератури, яка, попри
всі труднощі — і жорстке колоніальне пригнічення у минулому, і різноманітні
нинішні постколоніальні, як ви кажете, «синдроми», вперто народжує тексти,
які можна без жодних знижок поставити серед найцікавіших у слов’янському
світі і, ширше, у сучасному світовому літературному процесі. Однією з найфатальніших
і, я б сказав, найбезглуздіших перешкод на шляху української літератури
до власного та зарубіжного читача є катастрофічний розвал мережі розповсюдження
українських книжок — і в Україні, і за її межами. Те, як у червні минулого
року я шукав нові українські книжки в Києві, варте написання детективу.
Чому, скажімо, «Рекреацій» Юрія Андруховича не було в жодній з книгарень
у центрі міста, хоч продавці визнавали, що попит на цю книгу є — в тому
сенсі, що люди час від часу про неї запитують? Зайве казати, що за такої
«насиченості» ринку українськими книжками, вони можуть потрапити хіба що
до двох чи трьох наукових бібліотек Америки. Таланту в сучасних українських
письменників не бракує і, може, є якийсь вищий сенс у тих труднощах, які
переживає українська література (митцеві, як-то кажуть, «належить страждати»),
а все ж хотілося б, щоб прорив української книжки до читача — і вдома,
і за кордоном — відбувся нині, а не у віддаленому майбутньому. На жаль,
поки що нам катастрофічно бракує якісних, кваліфікованих перекладів українських
текстів — як класичних так і, передусім, сучасних. Це слід енергійно, цілеспрямовано
надолужувати.

— Даруйте, пане Віталію, а вас не тягне іноді в Україну — ближче до,
так би мовити, об’єкту дослідження?

— Звичайно, тягне — адже я народився і зріс в Одесі, там мої батьки,
мої родичі, яких я й тепер намагаюся регулярно відвідувати. Але маю водночас
відчуття, що тут, у Нью-Йорку, я корисніший і можу більше зробити для України.
Бо чим більше в Америці і взагалі на Заході знатимуть про Україну, її культуру,
тим поважніше нас сприйматимуть. Адже й ви видаєте «День» трьома мовами,
зокрема англійською, не лише для зиску?.. Можливо спільними зусиллями нам
таки пощастить змінити українську культурну ситуацію на краще. У будь-якому
разі, я вдячний «Дневі» за увагу до моєї праці, і від щирого серця бажаю
газеті не втрачати тієї енергії, з якою вона стежить за розвитком української
культури й тим неабияк їй допомагає.

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments