Тепер кожен українець повинен, лягаючи, в голову класти мішок думок про Україну, повинен покриватися думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну.
Микола Куліш, український драматург, режисер, педагог, представник Розстріляного Відродження

Володимир Сіренко... «без метелика»

Для оркестру диригент із поганим слухом — повна катастрофа. Найголовніше — треба мати волю
12 листопада, 2010 - 00:00
СЬОГОДНІ ВОЛОДИМИР СІРЕНКО — ОДИН ІЗ НАЙКРАЩИХ ДИРИГЕНТІВ СУЧАСНОСТІ, ХАРИЗМАТИЧНИЙ МЕДІУМ, ВІН ВЕДЕ ЗА СОБОЮ МУЗИКАНТІВ, ЗАПАЛЮЮЧИ ВОГНЕМ СВОГО НАТХНЕННЯ І ПЕРЕДАЮЧИ ЦЕЙ «ВОГОНЬ» СЛУХАЧАМ / ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Народний артист України, лауреат Шевченківської премії концертом у Національній філармонії України відзначив своє 50-річчя. Володимир Сіренко виступав разом зі своїм колективом — Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України, діяльність якого отримала світове визнання. У винятково теплій і святковій атмосфері вечора відчувалися любов і довіра публіки до талановитого диригента, який зумів завоювати її серця, перетворити кожен виступ оркестру на яскраву подію.

Ювілей не порушив напруженого робочого графіку маестро. Буквально наступного дня після святкових подій він почав готувати ще один ювілей, в якому творчі підсумки своєї довгої дороги в музику і з музикою представляли двоє відомих українських композиторів старшого покоління Жанна і Лев Колодуби. Після репетиції ми зустрілися з Володимиром Федоровичем у його кабінеті. Темою нашої розмови стало мистецтво диригента, яке він вибрав головною справою свого життя, коли ще вчився грати на баяні в Полтавському музичному училищі.

Професія диригента — одна з найскладніших і таємничих. Вона нагадує айсберг, в якого лише одна сьома загального об’єму перебуває на поверхні води. Серед музикантів-виконавців трапляється чимало талановитих вундеркіндів, що підкоряють вершини свого мистецтва вже в юному віці. За словами Карла Еліазберга, «диригент починається лише після тридцяти п’яти років». Це дійсно професія зрілого віку, що пов’язано з необхідністю тривалого набуття досвіду, перш ніж удасться по-справжньому розкрити секрети управління оркестром.

Умілий організатор колективного творчого процесу, диригент є і харизматичним медіумом, здатним вести за собою музикантів, запалювати їх вогнем свого натхнення і передавати цей живий вогонь слухачам. Він одночасно є і режисер, і актор. Як і режисер, диригент виступає повноважним представником автора виконуваного твору. Тому перш, ніж вийти до оркестру, спочатку ретельно вивчає авторський текст, розробляє стратегію, подумки охоплює ціле, визначає темп, характер і баланс звучання, аби під час репетицій вивірити і відпрацювати всі деталі. При цьому, остаточні результати цієї роботи залежать від музикантів, їхньої професійної майстерності, від контакту, що встановлюється з кожним із них у процесі виконання. Але якщо режисер, поставивши виставу, немов умирає в своїх акторах, диригент продовжує грати власну роль і свій власний текст у тій музичній дії, яку підготував і виносить на суд публіки. А з якого ж інструменту він витягує музику, що повинна прозвучати на безліч голосів? Цим інструментом виявляється він сам, його фізичні дані, органи сприйняття, точні та зрозумілі диригентські жести.

Тому перше запитання, з якого я почала бесіду з Володимиром Сіренком, стосувалося ролі диригентського апарату, того, що заведено називати мануальною технікою. Адже відомо, що диригенти поводяться за пультом по-різному. У пам’яті сучасників закарбувався різкий контраст, між манерою управління оркестром найдосвідченішого німецького диригента вагнерівської школи Ханса Ріхтера та видатного композитора і диригента Густава Малера, який змінив його на посаді керівника Віденської придворної опери. Якщо Ріхтер із його потужною масивною фігурою підносився над оркестром, як нерухомий монумент, то маленький худорлявий Малер був весь у русі. Його вогненний темперамент проявлявся в імпульсивній спонтанності й різноманітності виразних диригентських жестів. Я згадую, якою імпульсивною була диригентська манера нашого Стефана Турчака. В молоді роки про нього говорили, що під час виконання він був такий захоплений музикою, що буквально «вистрибував із фрака».

— Одразу диригентом ніхто не стає. Спочатку потрібно опанувати конкретну виконавську професію. Але, наприклад, для тих, хто вчиться грати на народних інструментах, диригування є обов’язковим предметом. Можу сказати про себе, що як тільки я почав вивчати у Полтавському музичному училищі такий предмет, як диригування, я ним так захопився, що твердо взяв курс на подальше навчання в консерваторії саме за фахом оперно-симфонічного диригування, — каже маестро В. Ф. СІРЕНКО. — Освоюють диригентські навички і студенти, які готуються стати керівниками хорових колективів. Тому в них, як і у студентів факультету народних інструментів, опанування мануальної техніки відбувається на ранньому етапі навчання. Складніше буває в цьому сенсі піаністам і струнникам, якщо надалі вони переходять на диригентську спеціальність. Але, вибираючи диригентську професію, вони отримують свої переваги. Фортепіано, як універсальний інструмент полегшує знайомство з будь-якою музикою. До того ж, піаністи ще в студентські роки набувають навичок ансамблевої гри. Що стосується скрипалів та інших струнників, то їм знайомі всі складні технічні секрети гри на цих інструментах, адже струнна група становить основу як симфонічного, так і камерного сучасних оркестрів.

Повертаючись до мануальної техніки, потрібно сказати: якщо руки диригента дихають із оркестром, його жести пластично виразні, він чітко і зрозуміло показує всі вступи, то музикантам із таким диригентом грати зручно. Але добре і правильно поставлений мануальний апарат особливо важливий, коли йдеться про найскладніші оркестрові твори з великою кількістю пластів фактури, змінами ритму й різноманітністю тембрової палітри. Адже не випадково першими великими диригентами в сучасному сенсі цього слова стали видатні композитори Гектор Берліоз і Ріхард Вагнер. У своїй творчості вони суттєво розширили склад оркестру, збагатили музику новими прийомами оркестрового письма, новими барвистими ефектами.

— Диригування хором, оркестром народних інструментів і симфонічним оркестром — яка різниця між цими трьома спеціалізаціями?

— Різниця, поза сумнівом, є. Більше спільного мають між собою робота диригента симфонічного оркестру і керівника хору. І струнні інструменти, і дерев’яні духові за манерою відтворення звуку ближчі до людського голосу. Музиканти, що грають на них, мають тонкий слух, без якого ніколи не навчитися грати чисто. А диригент, вибудовувавши звуковий баланс, ретельно стежить, щоб не було фальші у спільному звучанні. У симфонічному оркестрі чистота інтонації, акордова вертикаль постійно контролюються і коректуються на слух. Усім добре відомо, що перед початком концерту такий оркестр повинен налаштуватися. Таке налаштування є сигналом про початок концерту. Так і хормейстер налаштовує хор за камертоном і заново вивіряє чистоту звучання перед кожним виконуваним номером. У народних інструментів лад фіксований, тобто темперований, як і в рояля. Завдання взаємної корекції звучання тут дещо інші. Хоча в суто художньому сенсі підхід до виконуваної музики нічим не відрізняється, як і характер спілкування диригента з музикантами оркестру та з публікою.

— Виходить, що серед здібностей, якими повинен володіти саме оперно-симфонічний диригент, головною виявляється чудовий слух?

— Хороший слух повинен мати кожен музикант. Але слух диригента має специфіку. Адже диригентові доводиться одночасно чути безліч голосів багатоголосної оркестрової тканини, розрізняти ці голоси за їх неповторним тембром, вловлювати і виправляти фальшиві ноти навіть тоді, коли звучання таке щільне й насичене, що окремий невірний звук може бути не настільки помітний, як при прозорій фактурі. Диригент із поганим слухом — це для оркестру повна катастрофа, як і диригент із поганими руками, жести якого хаотичні, хоча зовні можуть видаватися дуже емоційними, але їх погано розуміють музиканти. Проте найперша якість, без якої неможливо проявити себе в цій професії, — це диригентська воля. Щоб за тобою пішов колектив, щоб об’єднані в цей колектив професіонали своєї справи, музиканти, які багато років присвятили себе вивченню музики, прийняли твої трактування, підкорялися твоїм вимогам і визнали твій авторитет, тут без твердих вольових якостей ніяк не обійтися. А ще диригентові, окрім слуху, однаково необхідний весь комплекс музичних здібностей. Це й відчуття ритму, і пам’ять, і уміння, не забуваючи про деталі, охоплювати великий твір цілісно. Також важливе знання специфіки всіх інструментів оркестру. Такі знання доводиться постійно поповнювати і удосконалювати. І в цьому неоціненну допомогу надають диригентові досвідчені концертмейстери, які очолюють окремі оркестрові групи. Адже кожна група інструментів, що належить до складу оркестру, — струнні, дерев’яні духові, мідні духові, ударні — повинна звучати як єдиний організм, однорідний злагоджений ансамбль. Тому під час комплектування оркестру музикантів проходять ретельний відбір.

— Я знаю, що такий відбір, проведення конкурсу з метою правильної комплектації оркестрового колективу входить в обов’язки головного диригента. Це якраз і є одна з невидимих боків айсберга, лише поверхневий зовнішній бік якого відвідувачі концертів можуть реально спостерігати. Добре пам’ятаю, скільки часу і зусиль зайняла у вас, Володимире Федоровичу, комплектація симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України, коли ви очолили цей колектив 1991 року.

— Цей оркестр тоді справді перебував не в найкращій формі, оскільки на той час упродовж двох років був без головного диригента. До того ж це був період природної зміни поколінь, частина музикантів вже досягла пенсійного віку, і було мало молоді. Доводилося терміново вирішувати завдання комплектації колективу й паралельно постійно розширювати репертуар, вивчати нові програми. Робота на радіо має свою особливу специфіку. Коли твір записують на плівку, мікрофони вловлюють щонайменші погрішності, які в живому концерті можуть бути не настільки помітні. Для мене спілкування протягом восьми років із цим оркестром і співпраця з досвідченими звукорежисерами були неоціненною школою у багатьох відношеннях. Ми зробили багато записів і класичної, і нової музики. Я постійно мав справу з творами українських композиторів, зокрема вони довіряли мені й оркестру радіо свої прем’єрні виконання.

— Я це теж прекрасно пам’ятаю, тому що саме в ці роки почалася ваша постійна співпраця і дуже плідне творче спілкування з моїм чоловіком, композитором Віталієм Губаренком.

— Наша перша зустріч із Віталієм Сергійовичем відбулася дещо раніше, коли я починав свою дорогу і працював другим диригентом оркестру, який тепер очолюю. Я був гордий, що відомий композитор, музику якого грали багато видатних диригентів, довірив мені проведення свого авторського концерту. Цей концерт відбувся 22 лютого 1991 року і включав три його камерних симфонії для скрипки і двох скрипок з оркестром, а також сюїту з балету «Камінній господар». Але це не були прем’єрні виконання. А вперше я провів прем’єру його нового твору вже наступного року. Це була симфонія-балет «Зелені святки», твір, який Віталій Сергійович мені присвятив. Я дуже люблю цю музику, виконував її не раз, у тому числі в авторському концерті Віталія Губаренка вже після смерті композитора.

— А після «Зелених святок» того ж 1992 року ви підготували прем’єру такого монументального твору Віталія Губаренка, як опера-ораторія на тексти Тараса Шевченка «Згадайте, братія моя». Тут, окрім оркестру, брали участь і хор ім. П. Майбороди, і дитячий хор, і група солістів. Пізніше ви теж часто включали до свого репертуару складні синтетичні твори, зокрема, такі шедеври світової музичної літератури, як Пассіоні І.-С. Баха, «Урочиста меса» Бетховена, симфонії з хором і солістами: 9-ту Л. Бетховена, 2-у, 3-ю, 8-у Р. Малера. Із творів українських композиторів у співдружності з хоровою капелою «Думка» Національний симфонічний оркестр виконав під вашим управлінням «Кавказ» С. Людкевича, «Слово о полку Ігоревім» Є. Станковича, «Реквієм для Лариси» В. Сильвестрова. Не можу забути яскравих вражень від вашого концерту, в якому звучали в одній програмі бетховенська 9 симфонія і два нові твори українського композитора Вікторії Польової, — Кредо на класичний латинський текст і Ода до радості, написана на той же текст Ф. Шиллера, що звучить і у фіналі симфонії Бетховена. Це говорить про те, що ви вірите у високі якості й у справжню зрілість української музики, що витримує сусідство з найкращими зразками світового музичного мистецтва.

— Я вже якось говорив, що не всі наші українські композитори — бетховени, і самі вони це добре знають. Класики на те і класики, що кожен із них неповторний, і порівнювати їх — марна справа. Але українська музика, безумовно, має своє обличчя. Є багато прекрасних творів, які можуть захопити будь-яку аудиторію. На жаль, зі світовим визнанням досягнень української композиторської творчості справа просувається, поки що, погано. У цьому не винні ні композитори, ні ми, виконавці. І з оркестром радіо, і з нинішнім колективом мені доводилося часто виїжджати на зарубіжні гастролі. У програму таких гастролей включаються, головним чином, найбільш відомі твори світового музичного репертуару. Так диктують ті, хто нас замовляє і оплачує поїздку, хто відповідає за те, щоб концерти були рентабельні й зібрали публіку. А щоб у зарубіжних поїздках могла звучати українська музика, для цього потрібна зацікавленість держави, потрібна спеціальна і довготривала державна програма, яку повинні розробити професіонали, що знаються на суті питання.

— Судячи з нинішньої ситуації в нашій культурі, така програма скоро не з’явиться. Адже за останні роки тут сталися і продовжують відбуватися руйнівні процеси. Перестало функціонувати і друкувати нові твори українських авторів видавництво «Музична Україна», в Києві ліквідовані нотні магазини, не виходить журнал «Музика», труднощі в Національної спілки композиторів України, та хіба мало що ще! Добре, що існують такі фестивалі, як «КиївМузикФест», «Прем’єри сезону», одеські «Два дні і дві ночі». До їхніх програм включають і нові твори українських авторів, і погляди звернені до того, що вже апробоване, як кращі досягнення, а також відкриваються деякі забуті сторінки. А ось записи до фонду радіо, на диски? Адже за роки вашої роботи ви зробили чимало таких записів і з одним, і з другим оркестром. Таку роботу планували, оплачували, а тепер, як я розумію, зробити запис будь-якого твору українського автора — завдання майже недосяжне.

— Це дійсно так, якщо справа стосується великого симфонічного оркестру. Ще складніше, якщо до того ж потрібен хор, солісти. Жодного державного фінансування на це не відпускається. Такий запис коштуватиме так дорого, що навряд чи знайдуться спонсори, готові вкласти кошти в увічнення творчості українського автора.

— Не хочеться, щоб наша з вами бесіда, розпочата в мажорних тонах, закінчилася на такій сумній ноті. Тому на завершення я хочу привітати вас із родинним дуетом. Адже вже в трьох концертах, які пройшли під вашим управлінням, як соліст, успішно виступала ваша дочка, учениця 11 класу Київської спеціальної музичної школи ім. М. Лисенко Мирослава Сіренко. Вона зіграла у супроводі оркестру такі твори, як Концерт для флейти В. Губаренка, Поема для флейти Ж. Колодуб і Концерт для флейти № 2 В. А. Моцарта. А у вашому ювілейному концерті ми вперше почули музику молодого композитора Всеволода Сіренка, поки що студента-першокурсника, але який уже представив публіці великий оркестровий твір, триптих «Осіннє свято». Ця музика містить яскраві образні й оркестрові знахідки, вона сповна професійна і обіцяє багато чого в майбутньому. І ми чекатимемо нових зустрічей з вами і з молодими представниками вашої музичної династії.

ДОВІДКА «Дня»

Володимир Федорович Сіренко народився 1 листопада 1960 року на Полтавщині. Закінчив Київську консерваторію по класу оперно-симфонічного диригування у професора Власенка (1989). У 1990 році став фіналістом Міжнародного конкурсу диригентів у Празі. Протягом 1991—1999 років — головний диригент Симфонічного оркестру Українського радіо, з 1999 р. — головний диригент і художній керівник Національного симфонічного оркестру України. Неодноразово гастролював у Росії, США, Південній Кореї, Франції, Італії, Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Польщі, Словаччині, Болгарії, Бельгії, Великій Британії тощо.

Багатогранному таланту диригента підкоряються твори від найвищої світової та української класики до концертів сучасного музичного авангарду. Він втілив монументальні симфонічні цикли «Всі симфонії Малера», «Симфонії Бетховена», у програмах його концертів — найвищі досягнення світової симфонічної музики — «Фантастична симфонія» Берліоза, «Реквієм» Верді, «Карміна бурана» К.Орфа, твори Станковича та Брукнера, Брамса, Чайковського, Губаренка, Шнітке та ін.

Сіренко, як диригент, поставив дев’ять опер. Вперше в Україні здійснив такі унікальні музичні проекти як «Цар Едіп» і «Свадєбка» Ігоря Стравінського та «Сестра Анжеліка» Дж.Пуччіні. Викладає у Національній музичній академії України. Традиційною стала участь Володимира Сіренка у багатьох українських та закордонних міжнародних фестивалях, зокрема, «КиївМузикФест», «Київські літні музичні вечори», Міжнародному фестивалі класичної музики «Зірки планети», «Бієнналє українського авангарду», фестивалів у Польщі, Великобританії та інших.

Диригував на таких відомих сценах, як Московська і Петербурзька консерваторії, Театр на Єлисейських Полях та Опера Комік у Парижі, Концертгебау (Амстердам), Центр Мануеля де Фалья (Гранада), Зала Народової філармонії (Варшава), Барбікан (Лондон) та ін. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Марина ЧЕРКАШИНА, музикознавець
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments