Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Вставай, Україно!»

Від березня 1991-го до листопада 2013-го, або Як я відкривав український світ
23 серпня, 2013 - 09:48
ГЛЯДАЧІ ПІД ЧАС ВИКОНАННЯ ПІСНІ «ВСТАВАЙ, УКРАЇНО!» НА ФЕСТИВАЛІ «ЧЕРВОНА РУТА». ЗАПОРІЖЖЯ, 1991 р.

Пісні, як і люди, мають свою долю. Одним судилося яскраве народження й довге життя, інші згасають досить швидко. Пісня запорізького композитора-пісняра Анатолія Сердюка «Вставай, Україно!» відіграла свою історичну роль — на початку 90-х вона піднімала й згуртовувала українців, налаштовувала на патріотичний лад, виступала своєрідним каталізатором національної єдності, сприяла прискоренню процесу самоідентифікації народу. Переможна хода цієї пісні, визнаною піснею-символом 1991 року, невідривно пов’язана із суспільними настроями, які панували в Україні напередодні й під час здобуття незалежності. Цьогоріч Анатолій Сердюк відзначає 25-річчя артистичної діяльності. Він поділився з «Днем» спогадами про ті історичні події.

1990 року я з групою «Анатоль» переміг на конкурсі молодих виконавців «3-шоу-3». Там мені порадили позмагатися на фестивалі «Червона рута», де треба було заспівати три нові молодіжні пісні українською мовою. Моя мама Уляна Михайлівна купила мені газету «Літературна Україна» з поезіями Дмитра Павличка, де був вірш «Пісня», дуже актуальний: «Вставай, Україно, вставай! Виходь на дорогу свободи, де грає широкий Дунай, де ждуть європейські народи». Я змінив назву, зробивши її закличною й конкретною, і поклав на широку мелодію зі спонукальними й водночас пафосними інтонаціями. У січні 1991-го ми з ансамблем «Анатоль» почали репетирувати, а перші публічні виконання відбулись у березні й квітні на відбіркових турах «Червоної рути» в Палаці культури «Октябрьский». Улітку «Вставай, Україно!» неодноразово лунала на концертах і мітингах. Пам’ятаю, кореспондент партійної газети «Индустриальное Запорожье» Ярослав Фалько дивувався: «Як можна співати таку антирадянську пісню: «Вставай та кайдани порви!» і «Що ти не рабиня Москви»?». Інструментальну фонограму пісні записав аранжувальник Олександр Михайленко, а вокальні партії — звукорежисер Микола Середа. Телевізійники під режисурою Наталії Федорової відзняли відеоряд на Хортиці — як я співаю на дніпрових скелях, і цей сюжет 6 серпня показали по телебаченню, в рубриці «Запоріжжя на УТ». В Україні тоді було три телеканали, два з яких            — московські, а один — наш, і якщо артиста показували по телебаченню, то про це знала вся країна.

Запоріжжя 1991 року було геть зрусифіковано: на 900-тисячне місто лишалась одна українська школа. Українську мову почути було майже неможливо, а якщо хтось нею говорив, то на нього озиралися, як на неука із забитого села. У школі її викладали лише з третього класу, двічі на тиждень, та й то можна було не вивчати за заявою батьків. А відвідувати ці уроки було непрестижно, бо все було російськомовним. Тож у дитинстві та юності я не знав ні України, ні рідної мови, й лише «перебудова» відкрила мені дозовану правду про нашу історію та культуру.

Можливість пересвідчитися в реальності українського світу випала мені на фестивалі «Червона рута», який відбувався в Запоріжжі з 9 до 18 серпня. Мене вразило, що десятки артистів із усієї України не лише співали, а й спілкувалися українською — такого у своєму житті я ще не бачив. Кожен день був насичений заходами — творчі зустрічі, концерти діаспори, «нічні кав’ярні» в ресторані «Россия», молебень за Україну... І все це     — українською мовою. Тут переді мною вперше постала реальна перспектива розвитку української пісні й, зокрема, моєї артистичної кар’єри. У ті дні я ходив по місту у вишиванці й намагався спілкуватися рідною мовою.

...Лауреатом я не став, став призером. Сталося так через мою юнацьку нетерплячість і недосвідченість. Я три дні чекав свого виступу, й мене просто розпирало, так хотілося показати пісню. І напередодні виступу, пізно ввечері, ми з дівчатами кілька разів проспівали її на холодному повітрі — для друзів і для себе. А на ранок заболіло горло. Я полоскав його, мазав люголем, друзі возили мене в лікарню до лор-фоніатра, наді мною чаклував екстрасенс... Під час першого туру я ще зміг проспівати, а в другому турі голос уже постійно зривався — сталося незмикання зв’язок. Попри це, мені дістався приз «За кращу патріотичну пісню». Пісня вразила все журі, під час мого виконання воно навіть встало разом із глядачами в залі й ведучими на сцені. А директор «Червоної рути» Тарас Мельник назвав її «сильною» й такою, що гідна завершувати фестиваль. Газета «Запорізька Січ» напередодні виступу надрукувала ноти й текст пісні «Вставай, Україно!». Редактор Анатолій Ланчик перейнявся моїм талантом і, передчуваючи успіх, замовив додатковий тираж в 300 примірників. Ці газети розклали на спинки стільців у залі, тому під час мого виконання люди підспівували мені. Зал мерехтів вогниками запальничок. Коли журі й глядачі встали, в мене було відчуття, начебто злітаю над сценою...

До фіналу мій голос одужав, і я виконав пісню на гала-концерті переможців у Палаці спорту «Юність» та на закритті фестивалю на стадіоні «Металург». Туди приїхали народні депутати, серед яких був і легендарний В’ячеслав Чорновіл, — депутат Верховної Ради УРСР, голова Львівської облради й один із претендентів на посаду президента. Я проспівав, отримав приз від діаспори, і тут В’ячеслав Максимович вибігає на сцену, обіймає мене й дарує власного кишенькового годинника. А далі запрошує на трибуну, де сидять VІР-персони. Дивлюсь — а там ті, кого я бачив лише по телевізору, — Левко Лук’яненко, Лесь Танюк, Микола Поровський, Павло Мовчан. І всі в один голос: «Ой, який ти молодець!» А Чорновіл мені й каже: «Із цією піснею, хлопче, в тебе будуть проблеми. Ось тобі мої телефони, дзвони, якщо буде потрібна допомога». Виявляється, після того як «Вставай, Україно!» 6 серпня пролунала в ефірі УТ, піснею зацікавилося КГБ, а керівник Держтелерадіокомітету України Микола Охмакевич отримав партійну догану — за те, що пропустив таке в ефір.

...Фестивальний салют відгримів у неділю ввечері 18 серпня, а вранці 19-го країна дізналася, що в Москві — ГКЧП, президента М. Горбачова усунуто від влади. Ми з дружиною Любою повернулися додому після дванадцятої ночі, а о 7-й ранку мені телефонують: «Вмикай телевізор!». А там       — прес-конференція заколотників. І тут, нарешті, до мене дійшло, що мав на увазі Чорновіл, коли говорив, що в мене будуть проблеми. Я тоді служив надстроково у військовому оркестрі. Був у відпустці, та мене терміново відкликали: «В войсках — повышенная боевая готовность». А я міркую: що ж мене жде? Соловки чи Колима? Кажу жінці: — «сухарі готуй», а вона  — в сльози, не хоче мене відпускати з дому. Я у відповідь щось жартую, а в самого смокче під грудьми.

І от мене запросили в так званий шостий відділ (вони були в кожній частині, на кожному великому підприємстві) й почали розпитувати про фестиваль. Причому запитали знущально так: «Ну, как там на фестивале «Красная гвоздика»? Кадебешники були в курсі всіх подій на «Руті», відпрацювали професійно. Побесідували коротко, бо в цей день їм було не до мене...

У той же день редактор газети «Запорізька Січ» (вона єдина в Запоріжжі не опублікувала документів ГКЧП) Анатолій Ланчик зателефонував мені, щоб дізнатися про обстановку у війську. Він запитав мене, чи видають зброю й набої, чи виводять бойову техніку із ангарів, чи віддається наказ стріляти в людей. Щоб військові не здогадалися, про що ми говоримо, я відповідав однозначно й коротко, лише «так» чи «ні» або «не знаю». Це нагадувало якусь гру в шпіонів. Хоча на душі було тривожно, та водночас не вірилося, що це відбувається «взаправду», що я зі своєю піснею причетний до цих подій. Найстрашнішим був понеділок: невизначеність, танки й постріли на вулицях Москви. Невідомо було, наскільки далеко могли зайти путчисти в боротьбі за владу. На третій день, 21 серпня, стало ясно, що заколот провалився. Усі наступні дні, а особливо 24 серпня, коли було проголошено незалежність України, стали ніби продовженням ейфорії «Червоної рути». Майбутнє бачилося в рожевих тонах...

«Вставай, Україно!» враз стала суперактуальною. Тепер вона сприймалася не як протест, а як констатація факту. Мене стали кликати на різні концерти, зйомки, конкурси. У вересні на запрошення легендарного Назарія Яремчука я виступив у Чернівцях і Хотині. Був здивований, що на Буковині шанують козаків-запорожців, співають пісні про мій край, відкрили пам’ятник гетьманові Сагайдачному. Зрозумів, що не знаю історії. Став купувати книжки про Україну, Запорозьку Січ, твори Д. Яворницького, О. Воропая, пісенники. Узявся складати пісні про Запоріжжя. Відчувши себе українцем, хотів своєю піснею допомогти змінитися й іншим.

У жовтні — листопаді 1991р. із переможцями «Червоної рути» я мав їхати з гастролями по країні, співати у фіналах тридцяти концертів пісню «Вставай, Україно!». Та невдоволене військове начальство відпустило мене лише на концерти в Дніпропетровську й Запоріжжі. У Дніпрі концерт затримали через повідомлення про замінування Палацу культури ім. Ілліча. Поки мінери із собаками шукали в будівлі вибухівку, артисти чекали на вулиці. А в Запоріжжі під час мого співу чомусь двічі виключалася фонограма із супроводом, тому довелося мобілізуватися й доспівувати «Вставай, Україно!» без музики, a capella.

У грудні з газетних повідомлень я дізнався, що інформаційна програма Держтелерадіо визнала пісню «Вставай, Україно!» символом 1991 року, а в Канаді вийшов диск із піснями переможців «Червоної рути-91». На його обкладинці — моє фото з бек-вокалістками, глядачі під час мого співу. 1992 року стало відомо, що «Вставай, Україно!» розглядалася серед претендентів на новий Гімн України. А потім вийшов культовий роман-есе «Шлях аріїв» Юрія Канигіна, в якому головний герой говорить: «Добра з’явилася пісня «Вставай, Україно, вставай!»... іди до сім’ї європейських народів, у їхній економічний і політичний простір, приєднуйся до їхніх союзів і угод». Завдяки такій «розкрутці», до якої не докладав зусиль, я став широко відомим.

«Вставай, Україно!» звучала ще протягом кількох років. Вийшло кілька дисків і касет із піснею. У листопаді 2004-го я співав її на Майдані під час помаранчевої революції, й «5-й канал» транслював виступ на всю Україну. Через це я втратив спонсорську підтримку в Запоріжжі. А ще «Вставай, Україно!» лунала 2009 року в Києві, в Національній філармонії на моєму авторському концерті.

На жаль, за всі ці роки я так і залишився єдиним принципово українським співаком і композитором на Запоріжжі. Та я пишаюся, що був не лише свідком, а й одним із учасників тих легендарних подій, коли Україна постала незалежною державою.

20 листопада 2013 року в Запоріжжі на ювілейному концерті планую зібрати колишніх учасників гурту «Анатоль», щоб заспівати «Вставай, Україно!», як у ті бурхливі роки нашої юності, що збіглися в часі з визначними подіями в історії України.

Анатолій СЕРДЮК, співак, композитор-пісняр
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments