Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Всупереч усьому

Рік без Богдана Ступки...
20 липня, 2013 - 10:51
БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ ЛЮБИВ ЦИТУВАТИ СВОГО БАТЬКА: «ТРЕБА ДОЖИТИ ДО СІМДЕСЯТИ, А ТАМ ЖИВИ, СКІЛЬКИ ЗАБАЖАЄТЬСЯ»! (СВІЙ ЮВІЛЕЙНИЙ ВЕЧІР ВИДАТНИЙ АКТОР РОЗПОЧАВ, ІМПРОВІЗУЮЧИ У СТИЛІ ДЖАЗУ НА БАРАБАННІЙ УСТАНОВЦІ, ЖОВТЕНЬ 2011 р.). ГЛЯДАЧІ НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЯ, ЩО ЦЕ — КОНЦЕРТ-ПРОЩАННЯ З ПУБЛІКОЮ... / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
БОГДАН СТУПКА У ЛЕГЕНДАРНІЙ РОЛІ ТЕВ’Є-ТЕВЕЛЯ. ПІСЛЯ ГАСТРОЛЕЙ ФРАНКІВЦІВ У США ОНУКА ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА, ПИСЬМЕННИЦЯ БЕЛ КАУФМАН, НАЗВАЛА АКТОРА «НАЙКРАЩИМ ТЕВ’Є — МОЛОЧНИКОМ УСІХ ЧАСІВ»! / ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ ІМ. ФРАНКА
ДЕБЮТОМ АКТОРА У КІНЕМАТОГРАФІ СТАЛА РОЛЬ ОРЕСТА ДЗВОНАРЯ У ФІЛЬМІ «БІЛИЙ ПТАХ ІЗ ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ», А ЗАГАЛОМ ТВОРЧИЙ ДОРОБОК СТУПКИ — БЛИЗЬКО ДВОХ СОТЕНЬ РОЛЕЙ У КІНО Й ТЕАТРІ! / ФОТО З САЙТА TOLOKA.HURTOM.COM

Здавалося, Богдан Сильвестрович житиме ще й житиме! Добігало сімдесят, і він дедалі частіше казав, як його батько: «Треба дожити до сімдесяти, а там — живи, скільки захочеться!» І він, на відміну від абсолютної більшості акторів, у такому-от віці весь час доводив, його творча форма викликала щирий подив і захват. Понад те, прийшло широке визнання не лише в Україні, а й поза її межами — в Росії, Польщі, знявся і в кількох фільмах, зроблених у ко-продукції. А ще ж Національний театр ім. І. Франка, яким він керував із видимою насолодою, й у якому справді багато чого виходило...

«КОГО Ж Я БУДУ ГРАТИ?»

Талант актора — поза всіляким сумнівом! Одначе ж, скільки разів могло щось перетнути шлях. Могло й зовсім не відбутися... Ступка якось згадував, як на гастролях у Москві заньківчани, себто Львівський театр, грали виставу за п’єсою Олександра Левади «Фауст і Смерть». І через необачність партнера скалок втрапив йому в око просто на сцені. Далі була розповідь про відчуття жаху, яке не могло не оповити душу. «Боже, — подумалось мені, — кого ж я буду грати з одним оком? Ну, Кутузова. Ну, Моше Даяна. Адмірала Нельсона ще... Три ролі на все акторське життя!». Тоді все обійшлося, і можна було піджартовувати. Та могло ж статися й інакше, і зійшов би з дистанції, і хто б там знав якогось Ступку?

1970 року Юрій Іллєнко запросив його у фільм «Білий птах з чорною ознакою». Теж, почасти, випадковість, оскільки, як відомо, роль Ореста Дзвонаря мав грати Іван Миколайчук. Та перед тим він зіграв кілька «правильних» щодо панівної тоді ідеології ролей, і відтак входити в образ вражої сили начальство йому не дозволило. Отже, заходилися шукати актора, який мав би в собі щось «відворотне». Бо ж Орест мав у гори йти, стати «бандерівцем» («бандери» — таким тоді, в 1960—1970-х, була загальна назва «українських буржуазних націоналістів»). Гарно зігравши цю роль (себто в строго означених — не режисером, а ідеологічними штампами — рамках), Богдан Ступка ризикував надовго стати одним зі штатних виконавців ролей негативного плану. Це ж кіно, тут маска іноді просто пристає до обличчя — уже не віддерти. Навряд чи актор розумів ту небезпеку — просто хотілося зніматися в кіно. Та ще поруч із Миколайчуком, кумиром. Хоч тут є парадокс — з Іваном Миколайчуком вони були однолітками. Але ж той почав зніматися ще студентом...

Пригадалася розповідь Юрія Іллєнка, як Миколайчук і Ступка відзначили перший знімальний день. Жили по хатах, бо ж які там готелі в буковинському селі? Позаяк усе було поряд, Іллєнко не міг не помітити, що артисти десь надовго затримались. Бо вже й північ надійшла, а їх нема та й нема. Нарешті, з’явилися — в такому аж занадто піднесеному настрої, виспівуючи пісень та вигукуючи всілякі «здравиці». Словом, добряче напідпитку. Уранці Іллєнко сказав Ступці: «Ще раз побачу тебе в такому стані — одразу додому поїдеш! Зрозумів?» Зрозумів — бо більше такого з ним не траплялося.

Я поцікавився у самого Богдана Сильвестровича: чи було таке і чи саме так, як розповів Юрій Іллєнко. «Все так і було, — відповів він. — Тільки ще одне — Іллєнко сказав тоді: «Я думав, що ти Ступка, а ти виявився Стопкою». Мені тоді вистачило з горою, більше я не напивався ніколи...» Скільки ж акторів зійшло з дистанції, бо запліталися ноги і голос не слухався від оковитої!.. Богдан Ступка встояв проти спокус акторського життя. Він був самою дисципліною, і в цьому — одна з простих таємниць його успіху в мистецтві, та й взагалі у житті.

Звичайно, не обійшлося без впливу дружини Лариси. Адже вона балерина, а в балеті відомо, яка дисципліна. Скажімо, в день вистави Ступка обов’язково мав посеред дня тиху годину. Малих ролей у нього не було, а великі виснажують вкрай. Кілька годин на сцені, як у «Тев’є-Тевелі», приміром... Пригадую, як знімали про Ступку фільм («Богдан Ступка. Львівські хроніки» Юрія Терещенка) і, зокрема, його роботу в «Королі Лірі». Він на очах старішав, а антрактах просто падав на канапку в гримерці. Жалівся: «Як ото раніше актори грали Ліра у вісімдесят? Тут шістдесят не набігло, а сил уже нема...» А останнім часом дедалі частіше казав, що перейде на малі ролі. Фірса, скажімо, в чеховському «Вишневому саді». Та не судилися йому маленькі ролі, не судилися!

«НА КОНТАКТ ІЗ БОГОМ!»

Утім, сил йому все ж вистачало, і опісля вистав Ступка зазвичай радо приймав гостей. Трішки віскі (цей напій Богдан Сильвестрович полюбляв, хоча ж у міру, тільки так), трішки оповідей про людей, яких знав і любив. У нього було безліч новел про людей театру та кіно. Але на камеру він про це оповідав мало. Колись, ще в 1990-ті, на телебаченні вів програму про артистів, і я трохи допомагав йому. Запам’яталось, як знімали вдома у легендарної актриси Поліни Нятко. Було їй уже за дев’ять десятків, однак розум і пам’ять були в неї світлі. Говорили-балакали, а коли плівка добігла кінця, Нятко захопилася по-справжньому й заходилася розповідати напрочуд цікаві речі. Про Амвросія Бучму, до прикладу, котрий ніколи не любив заучувати тексти. Богдан Ступка реготав і водночас бідкався: все те пішло повз відеокамеру...

Після «Білого птаха...» настала доба слави, а відтак і очікувань нових кіноролей. Були й вони, тільки втіхи не приносили. У театрі все виглядало куди успішніше. Отож поза межами України Богдан Ступка був не надто відомий, пізнаваний. Мені здавалося, іноді це його гнітило. Пригадується друга половина 1990-х, Московський кінофестиваль. Ступка у великому фестивальному журі. Сидимо в якомусь кіношному закуліссі, і раптом він каже: «Ну от, зараз зайде хто-небудь і скаже: «О, то це ж де Ніро». Він тоді й справді зовні нагадував американську кінозірку.

А десь за рік до того трапилось так, що я опинився разом з ним у поїзді по дорозі на той самий Московський кінофестиваль. Його мали зустрічати. Виходимо на перон, бачимо якогось мужичка з плакатиком: «СУПКО». «Це мене!» — вигукнув Богдан Сильвестрович. «Та ну, що ви. Ідемо шукати», — не зрозумів я такого потрактування ситуації. Пройшлися — ніц, нікого немає! Вертаємо до мужичка. «Кого ви зустрічаєте, — запитую? — Да какого-то актера из Киева. Какого-то! Он же народный артист СССР, наше общее достояние...»

Уявити подібну ситуацію в останні десять років практично неможливо. Опісля російських фільмів «Свої» Дмитра Месхієва та «Водій для Віри» Павла Чухрая Богдан Ступка став надзвичайно популярним у Росії. Ні, московське професійне товариство любило і шанувало його віддавна. А тепер його полюбили практично всі! І що ж сталося? А те саме диво, що й колись у «Білому птасі...» — Ступка виявив свою надзвичайну здатність показувати не просто якусь одну сторону людського життя-буття, людської індивідуальності, а весь її безмір. Це справжня стереоскопія, буквально магія, коли бачиш, скільки світла й темряви міститься в одній людині. Та, може, головне, про що колись Богдан Сильвестрович сказав мені щодо інших своїх ролей, театральних: «Ви помітили, вони виходять на контакт із Богом!» Так-от, ці нерідко притемнені, приглушені життям люди — вони тягнуться до небес, до вершин духу. З чим це порівняти? А з Чеховим — він так само умів (перечитайте, приміром, «Скрипку Ротшильда» чи «Студента») побачити в темряві світло. Не випадково ж Богдан Сильвестрович буквально боготворив твори Антона Павловича.

НАД ПРІРВОЮ

Одна з останніх ролей Богдана Ступки — батько сімейства у фільмі «Дім» російського режисера Ігоря Погодіна. Сам режисер на прем’єрі в Києві з участю Ступки розповів про те, як приголомшив його в дитинстві фільм «Білий птах з чорною ознакою», як мріялось йому попрацювати з Богданом Сильвестровичем. «Дім» у чомусь і нагадує Іллєнків фільм — багатодітна родина, розгалуження доль, невблаганність фатуму... Ступка тут однозначно геній акторського мистецтва! Як це зроблено, належить вивчати в кіно- і театральних школах. На мінімумі зовнішніх засобів, тільки за рахунок внутрішніх установок. І це трагедія, це, може, екранний Лір, чиє родинне царство зависло над прірвою...

Він і сам був уже над тією ж прірвою. Під час зйомок телесеріалу «Однажды в Ростове» він знепритомнів. Одразу пішла тривожна інформація. Однак по телефону його голос звучав бадьоро: «Та не хвилюйтеся, то я просто перегрівся. Спека, знаєте... А я ж стар, ви знаєте. Старий тобто...» Був у нього такий жарт, гра слів: англійське star, «зірка», поєднувати зі слівцем «старий».

Останніми роками Богдан Сильвестрович  — хоч і нечасто й у жартівливій формі — згадував про свої роки. І часом виявляв обережність у виборі ролей. Тому від пропозиції знятися в «Тарасі Бульбі» відмовився. «Куди мені, — казав, — це ж на коня треба сідати, а я не дуже це вмію, ще впаду, грюкнуся, то й по всьому буде...» Та то ще не той «Бульба» був, іншого режисера. Коли ж заходився Володимир Бортко, тут уже відмовитися було складніше. Бортко приїхав до Києва, прийшов до Театру ім. І. Франка, де працював його батько, театральний режисер. «Я його батька добре знав, — пояснював мені Ступка. — Хороший був режисер. Ну, Володя все обійшов, почав згадувати... І так, мало-помалу, мене схилив до Бульби. Тільки я не знаю, як ото мені стріляти у власного сина. Не знаю, як це зіграти...»

Словом, Бортко натиснув на правильні клавіші. Його можна зрозуміти — кращого Тараса Бульбу не знайдеш і навіть не вигадаєш. От тільки важко далася та роль акторові. Виснажливі зйомки під палючим сонцем, у важкому й жаркому вбранні. Звідтоді й почалися збої у здоров’ї — спочатку малопомітні, а далі ті, про які і згадувати не хочеться. Звісно, я не про чиюсь провину, а про те, якою ціною даються ролі. Ціною здоров’я, самого життя...

А власне, хіба він ділив щось на мистецтво і життя? Отут я, мовляв, артист, а тут живу просто. Один із російських письменників дав таке визначення: «мистецтво як поведінка». Так, для Богдана Ступки мистецтво було життям, а життя — мистецтвом. Він цим, до речі, заражав багатьох. Жити так, щоби життя твоє виглядало прекрасним мистецтвом. І грати — на сцені чи екрані — так, щоб це сприймалось, як життя...

От тільки самого Богдана Сильвестровича вже рік як немає. Не минає глухий смуток. Таж зірка є зірка, Star, одним словом. Світло від неї сяятиме ще багато-багато літ. Всупереч смерті. Всупереч усьому...

Сергій ТРИМБАЧ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ