Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Всупереч усьому

Рік без Богдана Ступки...
20 липня, 2013 - 10:51
БОГДАН СИЛЬВЕСТРОВИЧ ЛЮБИВ ЦИТУВАТИ СВОГО БАТЬКА: «ТРЕБА ДОЖИТИ ДО СІМДЕСЯТИ, А ТАМ ЖИВИ, СКІЛЬКИ ЗАБАЖАЄТЬСЯ»! (СВІЙ ЮВІЛЕЙНИЙ ВЕЧІР ВИДАТНИЙ АКТОР РОЗПОЧАВ, ІМПРОВІЗУЮЧИ У СТИЛІ ДЖАЗУ НА БАРАБАННІЙ УСТАНОВЦІ, ЖОВТЕНЬ 2011 р.). ГЛЯДАЧІ НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЯ, ЩО ЦЕ — КОНЦЕРТ-ПРОЩАННЯ З ПУБЛІКОЮ... / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
БОГДАН СТУПКА У ЛЕГЕНДАРНІЙ РОЛІ ТЕВ’Є-ТЕВЕЛЯ. ПІСЛЯ ГАСТРОЛЕЙ ФРАНКІВЦІВ У США ОНУКА ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМА, ПИСЬМЕННИЦЯ БЕЛ КАУФМАН, НАЗВАЛА АКТОРА «НАЙКРАЩИМ ТЕВ’Є — МОЛОЧНИКОМ УСІХ ЧАСІВ»! / ФОТО З АРХІВУ ТЕАТРУ ІМ. ФРАНКА
ДЕБЮТОМ АКТОРА У КІНЕМАТОГРАФІ СТАЛА РОЛЬ ОРЕСТА ДЗВОНАРЯ У ФІЛЬМІ «БІЛИЙ ПТАХ ІЗ ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ», А ЗАГАЛОМ ТВОРЧИЙ ДОРОБОК СТУПКИ — БЛИЗЬКО ДВОХ СОТЕНЬ РОЛЕЙ У КІНО Й ТЕАТРІ! / ФОТО З САЙТА TOLOKA.HURTOM.COM

Здавалося, Богдан Сильвестрович житиме ще й житиме! Добігало сімдесят, і він дедалі частіше казав, як його батько: «Треба дожити до сімдесяти, а там — живи, скільки захочеться!» І він, на відміну від абсолютної більшості акторів, у такому-от віці весь час доводив, його творча форма викликала щирий подив і захват. Понад те, прийшло широке визнання не лише в Україні, а й поза її межами — в Росії, Польщі, знявся і в кількох фільмах, зроблених у ко-продукції. А ще ж Національний театр ім. І. Франка, яким він керував із видимою насолодою, й у якому справді багато чого виходило...

«КОГО Ж Я БУДУ ГРАТИ?»

Талант актора — поза всіляким сумнівом! Одначе ж, скільки разів могло щось перетнути шлях. Могло й зовсім не відбутися... Ступка якось згадував, як на гастролях у Москві заньківчани, себто Львівський театр, грали виставу за п’єсою Олександра Левади «Фауст і Смерть». І через необачність партнера скалок втрапив йому в око просто на сцені. Далі була розповідь про відчуття жаху, яке не могло не оповити душу. «Боже, — подумалось мені, — кого ж я буду грати з одним оком? Ну, Кутузова. Ну, Моше Даяна. Адмірала Нельсона ще... Три ролі на все акторське життя!». Тоді все обійшлося, і можна було піджартовувати. Та могло ж статися й інакше, і зійшов би з дистанції, і хто б там знав якогось Ступку?

1970 року Юрій Іллєнко запросив його у фільм «Білий птах з чорною ознакою». Теж, почасти, випадковість, оскільки, як відомо, роль Ореста Дзвонаря мав грати Іван Миколайчук. Та перед тим він зіграв кілька «правильних» щодо панівної тоді ідеології ролей, і відтак входити в образ вражої сили начальство йому не дозволило. Отже, заходилися шукати актора, який мав би в собі щось «відворотне». Бо ж Орест мав у гори йти, стати «бандерівцем» («бандери» — таким тоді, в 1960—1970-х, була загальна назва «українських буржуазних націоналістів»). Гарно зігравши цю роль (себто в строго означених — не режисером, а ідеологічними штампами — рамках), Богдан Ступка ризикував надовго стати одним зі штатних виконавців ролей негативного плану. Це ж кіно, тут маска іноді просто пристає до обличчя — уже не віддерти. Навряд чи актор розумів ту небезпеку — просто хотілося зніматися в кіно. Та ще поруч із Миколайчуком, кумиром. Хоч тут є парадокс — з Іваном Миколайчуком вони були однолітками. Але ж той почав зніматися ще студентом...

Пригадалася розповідь Юрія Іллєнка, як Миколайчук і Ступка відзначили перший знімальний день. Жили по хатах, бо ж які там готелі в буковинському селі? Позаяк усе було поряд, Іллєнко не міг не помітити, що артисти десь надовго затримались. Бо вже й північ надійшла, а їх нема та й нема. Нарешті, з’явилися — в такому аж занадто піднесеному настрої, виспівуючи пісень та вигукуючи всілякі «здравиці». Словом, добряче напідпитку. Уранці Іллєнко сказав Ступці: «Ще раз побачу тебе в такому стані — одразу додому поїдеш! Зрозумів?» Зрозумів — бо більше такого з ним не траплялося.

Я поцікавився у самого Богдана Сильвестровича: чи було таке і чи саме так, як розповів Юрій Іллєнко. «Все так і було, — відповів він. — Тільки ще одне — Іллєнко сказав тоді: «Я думав, що ти Ступка, а ти виявився Стопкою». Мені тоді вистачило з горою, більше я не напивався ніколи...» Скільки ж акторів зійшло з дистанції, бо запліталися ноги і голос не слухався від оковитої!.. Богдан Ступка встояв проти спокус акторського життя. Він був самою дисципліною, і в цьому — одна з простих таємниць його успіху в мистецтві, та й взагалі у житті.

Звичайно, не обійшлося без впливу дружини Лариси. Адже вона балерина, а в балеті відомо, яка дисципліна. Скажімо, в день вистави Ступка обов’язково мав посеред дня тиху годину. Малих ролей у нього не було, а великі виснажують вкрай. Кілька годин на сцені, як у «Тев’є-Тевелі», приміром... Пригадую, як знімали про Ступку фільм («Богдан Ступка. Львівські хроніки» Юрія Терещенка) і, зокрема, його роботу в «Королі Лірі». Він на очах старішав, а антрактах просто падав на канапку в гримерці. Жалівся: «Як ото раніше актори грали Ліра у вісімдесят? Тут шістдесят не набігло, а сил уже нема...» А останнім часом дедалі частіше казав, що перейде на малі ролі. Фірса, скажімо, в чеховському «Вишневому саді». Та не судилися йому маленькі ролі, не судилися!

«НА КОНТАКТ ІЗ БОГОМ!»

Утім, сил йому все ж вистачало, і опісля вистав Ступка зазвичай радо приймав гостей. Трішки віскі (цей напій Богдан Сильвестрович полюбляв, хоча ж у міру, тільки так), трішки оповідей про людей, яких знав і любив. У нього було безліч новел про людей театру та кіно. Але на камеру він про це оповідав мало. Колись, ще в 1990-ті, на телебаченні вів програму про артистів, і я трохи допомагав йому. Запам’яталось, як знімали вдома у легендарної актриси Поліни Нятко. Було їй уже за дев’ять десятків, однак розум і пам’ять були в неї світлі. Говорили-балакали, а коли плівка добігла кінця, Нятко захопилася по-справжньому й заходилася розповідати напрочуд цікаві речі. Про Амвросія Бучму, до прикладу, котрий ніколи не любив заучувати тексти. Богдан Ступка реготав і водночас бідкався: все те пішло повз відеокамеру...

Після «Білого птаха...» настала доба слави, а відтак і очікувань нових кіноролей. Були й вони, тільки втіхи не приносили. У театрі все виглядало куди успішніше. Отож поза межами України Богдан Ступка був не надто відомий, пізнаваний. Мені здавалося, іноді це його гнітило. Пригадується друга половина 1990-х, Московський кінофестиваль. Ступка у великому фестивальному журі. Сидимо в якомусь кіношному закуліссі, і раптом він каже: «Ну от, зараз зайде хто-небудь і скаже: «О, то це ж де Ніро». Він тоді й справді зовні нагадував американську кінозірку.

А десь за рік до того трапилось так, що я опинився разом з ним у поїзді по дорозі на той самий Московський кінофестиваль. Його мали зустрічати. Виходимо на перон, бачимо якогось мужичка з плакатиком: «СУПКО». «Це мене!» — вигукнув Богдан Сильвестрович. «Та ну, що ви. Ідемо шукати», — не зрозумів я такого потрактування ситуації. Пройшлися — ніц, нікого немає! Вертаємо до мужичка. «Кого ви зустрічаєте, — запитую? — Да какого-то актера из Киева. Какого-то! Он же народный артист СССР, наше общее достояние...»

Уявити подібну ситуацію в останні десять років практично неможливо. Опісля російських фільмів «Свої» Дмитра Месхієва та «Водій для Віри» Павла Чухрая Богдан Ступка став надзвичайно популярним у Росії. Ні, московське професійне товариство любило і шанувало його віддавна. А тепер його полюбили практично всі! І що ж сталося? А те саме диво, що й колись у «Білому птасі...» — Ступка виявив свою надзвичайну здатність показувати не просто якусь одну сторону людського життя-буття, людської індивідуальності, а весь її безмір. Це справжня стереоскопія, буквально магія, коли бачиш, скільки світла й темряви міститься в одній людині. Та, може, головне, про що колись Богдан Сильвестрович сказав мені щодо інших своїх ролей, театральних: «Ви помітили, вони виходять на контакт із Богом!» Так-от, ці нерідко притемнені, приглушені життям люди — вони тягнуться до небес, до вершин духу. З чим це порівняти? А з Чеховим — він так само умів (перечитайте, приміром, «Скрипку Ротшильда» чи «Студента») побачити в темряві світло. Не випадково ж Богдан Сильвестрович буквально боготворив твори Антона Павловича.

НАД ПРІРВОЮ

Одна з останніх ролей Богдана Ступки — батько сімейства у фільмі «Дім» російського режисера Ігоря Погодіна. Сам режисер на прем’єрі в Києві з участю Ступки розповів про те, як приголомшив його в дитинстві фільм «Білий птах з чорною ознакою», як мріялось йому попрацювати з Богданом Сильвестровичем. «Дім» у чомусь і нагадує Іллєнків фільм — багатодітна родина, розгалуження доль, невблаганність фатуму... Ступка тут однозначно геній акторського мистецтва! Як це зроблено, належить вивчати в кіно- і театральних школах. На мінімумі зовнішніх засобів, тільки за рахунок внутрішніх установок. І це трагедія, це, може, екранний Лір, чиє родинне царство зависло над прірвою...

Він і сам був уже над тією ж прірвою. Під час зйомок телесеріалу «Однажды в Ростове» він знепритомнів. Одразу пішла тривожна інформація. Однак по телефону його голос звучав бадьоро: «Та не хвилюйтеся, то я просто перегрівся. Спека, знаєте... А я ж стар, ви знаєте. Старий тобто...» Був у нього такий жарт, гра слів: англійське star, «зірка», поєднувати зі слівцем «старий».

Останніми роками Богдан Сильвестрович  — хоч і нечасто й у жартівливій формі — згадував про свої роки. І часом виявляв обережність у виборі ролей. Тому від пропозиції знятися в «Тарасі Бульбі» відмовився. «Куди мені, — казав, — це ж на коня треба сідати, а я не дуже це вмію, ще впаду, грюкнуся, то й по всьому буде...» Та то ще не той «Бульба» був, іншого режисера. Коли ж заходився Володимир Бортко, тут уже відмовитися було складніше. Бортко приїхав до Києва, прийшов до Театру ім. І. Франка, де працював його батько, театральний режисер. «Я його батька добре знав, — пояснював мені Ступка. — Хороший був режисер. Ну, Володя все обійшов, почав згадувати... І так, мало-помалу, мене схилив до Бульби. Тільки я не знаю, як ото мені стріляти у власного сина. Не знаю, як це зіграти...»

Словом, Бортко натиснув на правильні клавіші. Його можна зрозуміти — кращого Тараса Бульбу не знайдеш і навіть не вигадаєш. От тільки важко далася та роль акторові. Виснажливі зйомки під палючим сонцем, у важкому й жаркому вбранні. Звідтоді й почалися збої у здоров’ї — спочатку малопомітні, а далі ті, про які і згадувати не хочеться. Звісно, я не про чиюсь провину, а про те, якою ціною даються ролі. Ціною здоров’я, самого життя...

А власне, хіба він ділив щось на мистецтво і життя? Отут я, мовляв, артист, а тут живу просто. Один із російських письменників дав таке визначення: «мистецтво як поведінка». Так, для Богдана Ступки мистецтво було життям, а життя — мистецтвом. Він цим, до речі, заражав багатьох. Жити так, щоби життя твоє виглядало прекрасним мистецтвом. І грати — на сцені чи екрані — так, щоб це сприймалось, як життя...

От тільки самого Богдана Сильвестровича вже рік як немає. Не минає глухий смуток. Таж зірка є зірка, Star, одним словом. Світло від неї сяятиме ще багато-багато літ. Всупереч смерті. Всупереч усьому...

Сергій ТРИМБАЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments