Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Витворене Поетом не вмирає

19 червня пішов із життя український політик, поет, прозаїк, драматург, критик часів радянської епохи Іван ДРАЧ
19 червня, 2018 - 17:50
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Іван Драч помер червневого ранку. Мабуть, не нажився, є така прикмета. А невдовзі з неба полилися сльози. Мабуть, що і побратими Поета, Іван Миколайчук (народився посеред червня), і Юрій Іллєнко (помер 15 червня) оплакували його, водночас радіючи, що тепер вони, нарешті, знову разом. Може, ще й кіно яке вигадають-нафантазують у піднебесній студії...

Іван Драч з’явився на початку 1960-х й одразу сплутав «карту буднів»: селянський побут і звичаї поєднувалися з суто міськими реаліями, закон відносності — з копанням картоплі, Сар’яни і Ван-Гоги — з Горпинами й Теклями з порепаними ногами...

Зачаклований ним дитинячий образ села помандрував у місто й отаборився там у дивовижному синтезі. Україна устами свого сина промовляла про те, що не хоче більше ототожнювати себе із хліборобською культурою, як і не хоче  скидати останню з корабля сучасності.

У цьому був певний виклик: за писаними і неписаними законами Російської імперії українцям належало сидіти на своїй ділянці землі й вирощувати пшеницю з картоплею. Переїжджаючи до міста,  вони  мусили  одриватись  від коренів і нести свої грішні тілеса на асфальтову планету. Місто, а надто велике, уявлялося частиною великого імперського тіла і вже не було Україною. Тут належало закидати «по-русски» і стидатися своєї провінційності, вичавлювати її із себе по краплі, мов рабську сукровицю.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Отож постало: як не втратити, не стратити  себе, як, кинувшись у велетенський вируючий казан із цивілізаційним  варевом, виплисти з нього самим собою, бодай і видозміненим. Як, власне, вибрати себе із себе ж самого — перед обличчям можливої смерті. Подібну  ситуацію в універсальних вимірах активно програвали в філософії екзистенціалізму, такої популярної  в 1960-ті. У філософії, і  в мистецтві, звичайно. Скажімо, в «Тінях забутих предків», фільмі Сергія Параджанова про смерть як плату за спробу вибратися за межі родового життя і родової, колективістської  моралі. Іван і Марічка замість нищити один одного в ім’я традиційної помсти, кохаються і тим уже вмирають. Бо їм гарантовано безпліддя: рід не буде продовжено...

Рід не буде продовжено — у сценарії Івана Драча, а потім і в однойменному  фільмі Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих» старий батько не має дітей: бо всі вони живуть у місті, а це значить — чужі вони, якогось іншого, незрозумілого кореня й моралі. Він викликає їх телеграмою про власну уявну смерть і вони приїздять — у мертве село, котре замітається піском і безпам’ятством. Діти почуваються муміфікованими, бо ж не чують під собою материнського ґрунту. І батькові лишається витягти родове Древо із Земного лона і завдати собі на плечі. Куди, куди подітися з тим Деревом? Надія усе ж не гасне: слідом іде невістка Дідова, котрій ось-ось родити дитину. На цій, саме на цій землі. І воскресне рід, і примножиться, і знову в криницях з’явиться жива дзвонкова  вода.

Одним із перших почув загрозу «загибелі всерйоз» під котком цивілізаційних конфліктів Олександр Довженко. «Україна в огні»! — в розпачі прокричав, протужив він. У куди благополучніші 1960-ті нове покоління українців — практично у тій же традиції — продовжує фіксувати сейсмічні негаразди: земля гойдається, щезає з-під ніг. У Москві юний ВДІКівський студент Леонід Осика приходить до слухача Вищих сценарних курсів і вже знаменитого поета Івана Драча з уклінним проханням: написати сценарій за новелами Василя Стефаника. У підсумку вийшов геніальний фільм «Камінний хрест», де дві новели поєднано в одну. Злодій украв і мусить бути скараним на смерть патріархальним судом. Та раптом його шкода, раптом прокидається особистісна емоція... Але ж так не можна, бо підняв він руку на Дім твій, власність твою, тіло твоє — адже у тім струмує кров твоя, піт твій. Особистісне тут поза за законом, хоча все частіше нагадує про себе.  А сто раз згорьований шмат землі уже не покликується на труд твій, скам’янілий грунт уже не підключено до людського кровотоку, не становить єдиної з ним системи.  Й відтак Іван Дідух разом з родиною вдягається у міські строї й рушає в інше життя, а власне у смерть — бо  ж там інша земля, з якої, немов з могили, ще прорости треба назовні.

Чому молоді митці, ті, кого звуть, за звичкою, «шістдесятниками», посунули в кіно? Так було вже у 1920-ті роки — бо кіно це міська культура. А власне незрідка вони й були городянами: Параджанов —  із Тбілісі, Юрій Іллєнко — фактично із мегаполісу на ймення Москва, а Осика — із солом’янського, одначе ж Києва. Їм потрібен був Драч — хліборобський син, котрий вростав у місто із своєї землі. Місто в ньому родилося прямісінько із земного лона — в муках і радощах. З іншими селянськими дітьми, Миколою Мащенком та Іваном  Миколайчуком, впізнавав в українській культурі, і самому собі зазвичай, високі зразки вітчизняної поезії і богатирського веселого епосу, і тоді з’являлися на екрані стрічки «Іду до тебе» і «Пропала грамота»...

Ні, важко переоцінити саму присутність Івана Драча у поетично-філософському космосі України — літературно-словесному, екранному, політичному. І — ажніяк не випадково Драч опинився на чолі Народного Руху, а власне руху за визволення країни, за здобуття Незалежності. На чолі творення нової України. Хоча все ще терзають її правічні комплекси і витає погроза смерті за відрив од рабських комплексів. Одначе ж є, є Україна, і вона буде, допоки в ній народжуються такі поети, творці особистісних галактик — з яких і виформовується колективна особистість Нації.

Одначе ж сльози самі ллються з очей. Ціла епоха відходить у день минулий. А швидше — у майбуття. Витворене Поетом не вмирає, воно назавжди лягло у підмурівок життя нації і цілого світу.

Тому не прощаємось, дорогий Іване Федоровичу. Вічна і славна пам’ять Вам!

«ІВАН ДРАЧ — ОДНА ІЗ ЦЕНТРАЛЬНИХ ПОСТАТЕЙ ГЕНЕРАЦІЇ ШІСТДЕСЯТНИКІВ»

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, критик, літературознавець, публіцист, видавець:

— Іван Драч — одна із центральних постатей генерації шістдесятників. Один із найвідчайдушніших експериментаторів, поряд із Вінграновським, у всьому цьому гроні. Він належить до тих, кому, крім того, що Бог дав талант, пощастило на час. Шістдесятники просто «отруїлися» чистим повітрям хрущовської відлиги. Вони сп’яніли від неї і в ейфорії, повіривши, що настає час Істини і час Правди, встигли багато сказати. Це явище не тільки українське. Тоді по всьому Радянському Союзі подібне переживали так звані тоді братні літератури — це і Вацієтіс, і Зієдоніс в Латвії, Чиладзе в Грузії, Окуджава, зрештою, список може бути довгий. Українські шістдесятники, зокрема Драч, були цінні тим, що повертали українському слову літературний авторитет. Важка їм доля випала далі, у час реставрації брежнєвського культу. По-різному пройшли свою дорогу шістдесятники. Одні, як, скажімо, Ігор Калинець, Василь Стус, Тарас Мельничук, потрапили на «перевиховання» до «білих ведмедів». А другі почали оспівувати «бронзу декларацій», як писав Борис Олійник, можливо, найвірнопідданіший із плеяди шістдесятників.

Віддав цьому данину і Драч. Своїм «Американським зошитом» він багатьох розчарував і перекреслив свої ім’я естетичного дисидента і поета, який хоче говорити правду «на рівні вічних партитур». Маланюк писав, що якщо в народу немає вождів, то ними стають поети. Історія вимагала, щоб Драч став національним вождем, і його обрали головою Народного Руху. Потім він був головою Української всесвітньої координаційної ради і скрізь усе очолював. Цього робити не треба було. Можна було очолювати, але не все. І не «колекціонувати» ці всі посади. Але відходить нерядова людина. Вона, безперечно, належить історії. І ми не творимо ікони. Можна з подивом, смутком, гіркотою задуматися над цим дуже складним життям. Легко бути суддею збоку і судити, а особливо засуджувати тоді, коли ти не був у цій ролі. З відходом Вінграновського, Драча, здається, зачинаються двері земного життя шістдесятників. Оскільки Ліна Костенко і Дмитро Павличко — це предтечі шістдесятництва. Он на який життєвий манівець викинуло Віталія Коротича, який був у цій обоймі... Мир праху Івана Драча.

Сергій ТРИМБАЧ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments