Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

«Я не мав можливості рахуватися з будь-чиїми сантиментами»

Іван Козленко — про кіно, гроші й реформаторську жорстокість
11 липня, 2019 - 16:41
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ІВАНА КОЗЛЕНКА

Культуролог, письменник і, головне, генеральний директор Національного центру Олександра Довженка  Іван КОЗЛЕНКО – людина нетипово популярна як для культуртрегера (те, що зараз більш благозвучно називається арт-менеджер). Причина популярності - в Києві поруч зі станцією метра “Голосіївська”. Восьмиповерхова будова збанкрутілої кінокопіювальної фабрики, яка, здається, являла собою наочне втілення пострадянської нудьги й безперспективності, перетворилося на культове місце для молодих містян. Першим кидається у вічі ультрасучасний дизайн фойє. Ще тут працюють театральна і музична сцени, кафе, крамниці з книжками й дисками видання Довженка-центру, проходять виставки, кінопокази та модні вечірки. Тут можна провести цілий день чи в роботі, чи то відпочиваючи.

Одне слово, кращого підтвердження того, що в нашому культурному секторі можливі успішні реформи, годі й шукати.

Іван Козленко народився в Одесі в 1981. У 2002 заснував часопис «Квадрат арт-проектів “Нервометр”», націлений на популяризацію сучасної літератури українського Півдня й літературного авангарду 1920-х. У 2003 закінчив філософський факультет Одеського національного університету ім. Мечникова за спеціальністю «філософ, викладач філософії», далі три роки працював за фахом в Одеському художньо-театральному училищі ім. М. Б. Грекова.

Переїхав до Києва у 2006. В 2010 Козленко виступив засновником «Німих ночей» (Одеса) - найбільшого в Східній Європі фестивалю німого кіна. Мета фестивалю – популяризація українського кіноавангарду та світового класичного кіномистецтва, введення їх у науковий та культурний обіг за допомогою сучасного музичного перепрочитання. В рамках «Німих ночей» відбулися світові ре-прем’єри заборонених шедеврів українського німого кіноавангарду та невідомих німих фільмів, створених українськими кінематографістами-емігрантами за кордоном. 

З 2011 Іван працює спочатку заступником генерального директора, а потім - директором Національного центру Олександра Довженка. Владні повноваження використав як для структурних змін і капітальних ремонтів у самому Центрі, так і для впровадження низки освітніх і популяризаторських проектів: «Коло Дзиґи» - серія показів українського кіноавангарду в сучасному музичному супроводі, «Українська нова хвиля» - покази та дистрибуція українського дебютного кіна, альтернативна освітня програма «Культурфільм». Центром випущені DVD- та друковані видання, серед яких збірки «Щаблі демократії: Критична школа української документалістики 1987–1995», «Шевченко 200», «Амосов», «Коло Дзиґи». Новий гендиректор підготував ретроспективу українського кіноавангарду «Україна: великий експеримент» (2013) на фестивалі німого кіна в Порденоне (Le Giornate del Cinema Muto), спільно з Роттердамським МКФ – повну ретроспективу фільмів Кіри МУРАТОВОЇ (2013), ретроспективні покази фільмів Муратової та Романа БАЛАЯНА на Карловарському фестивалі (2013, 2014, 2015), програму ранньої української анімації “Мультагітпроп” для фестивалю Fest Anca (Жиліна, Словаччина, 2014), ретроспективу «Одеса у вогні: окупація/визволення» для Одеського МКФ (2015).

У 2017 вийшов друком дебютний роман Івана Козленка «Танжер», відібраний у короткий список національної книжкової премії «Книга року ВВС». 

Одним словом, нам було про що поговорити.

“МИ НЕ МАЛИ ВЛАСНИХ ПРИМІЩЕНЬ”

- Іване, як для тебе почалася ця складна історія?

- Можна сказати, я заходив у одну воду двічі чи навіть тричі. Вперше – коли мене призначили в 2011 заступником директора. Моєю парафією були архіви, я хотів розширити це, оскільки вважав, що наша інституція є архівною і культурною.

- А що було насправді?

- Від самого початку, з 1996, надто ж після приєднання кінокопіювальної фабрики, найсуттєвіша частина функцій Центру була індустріальна, що резонно, бо приносило якнайбільше грошей. Держава мала монополію на виготовлення копій фільмів і розміщувала замовлення. Але вже в 2011 стало ясно, що всі ці індустріальні блага приречені, й треба розширювати інші функції.

- А звідки вони могли взятися?

- За статутом Центр - заклад культури. Проте тодішнє керівництво більше думало про створення не смислів, а речей. Моє завдання було  спершу оприявнити українську кіноспадщину. Це був період міжчасся, якщо ти пам’ятаєш. Тільки-но створили Державне агентство з питань кіна, запустили перший пітчінг, але результати - нові фільми - з огляду на тривалість виробничого процесу мали з’явитися не одразу. Ми як могли закрили цю лакуну, перенісши сюди фестиваль «Німі ночі», розвинувши нові форми, зробивши упор на видавничу справу. Спочатку друкували річні каталоги українського кіна, але згодом почали видавати диски й книжки. Створили кілька нових відділів – у тому числі міжнародної промоції та науковий. Наші працівники, в тому числі ті, що прийшли з фабрики, потроху призвичаювалися до того, що окрім друку копій, ми ще займаємося речами, які теж можна подивитися, помацати. Але все ж більшість нашої активності все одно була зовнішньою. Ми не мали власних приміщень і тому проводили заходи на партнерських локаціях. В кінотеатрах, в планетарії, просто неба – деінде. Показували здебільшого німе кіно, мені здавалося, що воно найбільш релевантне тим модерністичним інтенціям, які я мав. Ну й потім воно було доступнішим в сенсі розуміння – давало можливість розповідати про фільми й супроводжувати їх музикою.

“АБО РЕФОРМИ, АБО ПРОПАСТИ”

- Що змінилося після революції?

- Це моє друге пришестя, так би мовити. Мене взяли на контракт. Тоді вже й довелося побачити простір, у якому перебуваємо, стан цього простору, всі наші господарські об’єкти. 2014 – не тільки мій вступ на посаду, а й великий виклик, бо довкола глибока криза, фінансування дуже скоротилося. На друге півріччя стояло завдання – прожити без цієї підтримки хоча б до Нового року, після якого можна претендувати на додаткове фінансування.

- І який був вибір?

- Або робити дуже радикальні, дуже непопулярні реформи, або пропасти. Я просто не мав можливості рахуватися з сантиментами – ні з власними, ні тих людей, яких довелося звільнити. Ми мали розвиватися як культурна інституція. Вся ця індустріальна частина себе вичерпала. Провели велике скорочення, оновили штат якісно іншими кадрами. Наприклад, з 80 людей ми звільнили 55 і набрали 30, вже дотичних до культурного виробництва, а не до промисловості. Наприкінці року нам удалося нормалізувати економічний стан, але нарешті прийшло розуміння, з чим я маю справу. Я вперше тоді обійшов усі наші приміщення. Побачене привело мене в шок.

- Чому?

- Через фізичний стан, але найбільше пригнічував тотальний безлад. Купи сміття, неутилізованих деталей захаращували простір. Якісь величезні заіржавлені машини, частково розкрадені й розкручені… Треба було щось із цим робити. До того ж здавалося, що таку величезну будівлю неможливо утримувати. Перше бажання було – перевести Центр у окреме приміщення для чисто офісної роботи. Ясна річ, довелося змиритися з реальністю. Потроху прийшло розуміння, що будівля може не тільки забирати ресурс, а й генерувати певні речі, але для цього простір треба відновлювати, перепрофільовувати. Коли вдалося поступово замінити інженерні системи, інфраструктуру, ми зробили публічну пропозицію низовим культурним ініціативам, щоб долучалися до розбудови нашого кластера. 1 квітня 2015 представили концепцію: закинутий порожній простір має ожити. Після революції активно нуртувала ця креативна енергія, тож багато хто включився. У ще не дуже придатних приміщеннях відбувалися регулярні події, паралельно тривали нескінченні ремонти, і нарешті минулого року процес завершився. Представлена в 2015 концепція, я вважаю, реалізована. Будівля приведена до ладу, повністю придатна для нових цілей і заселена, в ній немає порожніх площ, які раніше просто забирали ресурс.

- Невже це все вдалося без спротиву?

- Звісно, нікому зі старожилів, з багатьох людей, які були звільнені, а серед них і тим, хто претендував на цю посаду, не подобалась моя діяльність. Вони вважали, що це нищення, що якщо закрити очі й не зізнаватися собі, що фабрики більше не існує, то вона продовжить існувати. Але ж через технологічну революцію плівка ніколи більше не буде потрібна в тих об’ємах, в яких вона вироблялась. Ми маємо цей виклик прийняти, інакше нам кінець. Проте багато людей вважало, що це не так і держава нам має забезпечити замовлення незалежно від того, потрібна плівка насправді чи ні. Оцей паразитарний принцип – що не ми маємо свою ефективність доводити, а держава має за нас усе робити. Фабрика вже наприкінці 1990-х не могла себе утримувати. Але люди все ще працювали, лишаючись у переконанні, що роблять щось важливе. Звісно, що для них це великий ціннісний виклик: визнати, що не мали мети багато років, заперечити себе. Моє призначення стало зовнішнім подразником. Я, гуманітарій з інакшим баченням сучасності, ніколи не належав до цієї, умовно кажучи, спільноти радянської інженерної інтелігенції. А частина персоналу, на жаль, застрягла в минулому. Це перший аспект, а другий - держава має розпрощатися з непрофільними активами.

- Що це означає?

- Ми – державний кіноархів, член Міжнародної федерації кіноархівів. Кіноархів без кінозалу важко уявити. Тому ми маємо робити кінозал, робимо зараз медіатеку й Музей кіна. Натомість наш архів досі тримає на балансі артезіанську свердловину, бомбосховище, житловий будинок, два великих корпуси, якими не користуємось. Тож я одразу сказав, що для того, аби ми виконували функцію саме кіноархіву, а не бюро з нерухомості чи компанії з постачання артезіанської води, всі ці непрофільні активи мають бути зняті з балансів. Але в психології радянських людей державне майно є сакральним. Знов-таки, чому кіноархів має виконувати функції ЖЕКа? І це ситуація не тільки з нами, а й з усіма кіностудіями. Мають житлові будинки на балансі й замість того, щоб тримати в штаті науковців чи маркетологів, платять додатково прибиральнику, бухгалтеру, інженеру. Я вважаю, що це просто злочин. Ми покладали великі сподівання на закон про приватизацію, але, на жаль, держава в особі міністерств побоюється, що почнуть казати «розікрали, розпродали». На студіях цілковита стагнація й ніхто – ані їхнє керівництво, що пройшло конкурси з пропозиціями реформування, ані міністерство, яке має право ініціативи щодо майна – не готовий проявити ініціативу щодо непопулярних перетворень. В нашому випадку це було теж дуже непопулярним, я нажив масу ворогів, але я не розумів, навіщо воно мені потрібне не в такому вигляді, як я собі вимріяв. Сидіти й керувати занепадаючою фабрикою мені було абсолютно нецікаво – я не для цього прийшов. Мені хотілося створити щось нове – і, мені здається, це вдалося. Я вважаю, що директори подібних державних підприємств мають абсолютно всі важелі для аналогічних реформ. Але таки дуже бояться відповідальності, провалу.

- А в тебе такий страх був?

- Позбувся його лише в останній рік. Я дуже боявся, що посередині шляху щось може завадити, я піду й залишуся в історії директором, при якому все розвалилося. Це мене спонукало якнайшвидше робити, максимум сил покладати на зміни. Я думаю, що всі бояться, але для когось такий страх - це норма й ні до чого не спонукає. Я спілкуюся з керівниками інших новоутворених інституцій: Український інститут, Український культурний фонд, Мистецький Арсенал – всі стояли перед таким вибором. Ти приходиш, не маєш гарантій успіху, навіть не маєш гарантій, що досидиш до кінця каденції.  І щось починати за таких обставин, коли горизонт планування мінімальний, дуже тривожно.

“ТАК СТВОРЮЄТЬСЯ СИНЕРГІЯ”

- Складається враження, що тобі вдається в Центрі робити все, що ти плануєш. А звідки гроші?

- Так, це цікава штука. До половини нашого прибутку – від оренди. Коли я прийшов, ця частка складала близько 80%, і моє завдання було, щоби частка від культурних заходів зростала, а частка від непрофільної оренди зменшувалася. Наразі, думаю, вже десь 25% маємо від культурної активності, ще 25% - підтримка з бюджету, решта – оренда, про яку я казав. На початку в нашому головному корпусі було все що завгодно, якісь склади, на місці теперішнього фойє – частково гараж і частково – технічні приміщення.  Десятки стін, в кожному закутку - орендарі. Я вважав, що такого в закладі культури не має бути.  Ми мали принадити профільних орендарів – тобто культурні інституції.

- Яка ж для них тут вигода?

- Недорога оренда, але не менш важливо те, що так створюється синергія: вони можуть працювати спільно,  створювати проекти, користуватись нашою інфраструктурою. І нам вдалося принадити таких орендарів – «Дикий театр», хореограф-дослідник Віктор Рубан, книгарня-кав’ярня «Довженко. Книги. Кава. Кіно». Наступний виклик – створити сервісну інфраструктуру, щоби гість хотів тут затриматись. Так у нас з’явилося кафе і ми вже працюємо як кластер, де люди можуть провести 3-4 години. Це важливо, бо коли я прийшов, сюди не можна було потрапити без перепустки. Суто радянський атавізм. Ми добилися прийняття урядом пільгової постанови, яка дає нам право залишати 100% коштів від оренди собі. Зазвичай законом передбачається 30%. Але уряд може приймати винятки.

“УКРАЇНСЬКЕ КІНО НЕВІДОМЕ В СВІТІ”

- Які зміни настали у вашому житті з приєднанням до Центру студії “Укранімафільм”?

- Треба спочатку зрозуміти, що, власне, приєднується. Студія існувала останні 5 років? Щось продукувала? Мала якусь суб’єктність? Сумніваюся. Це був наказ міністерства  про об’єднання. Але ера державних кіностудій завершилася. Це мають визнати всі. Доки ми обманюватимемо себе, що вони є – доти вони будуть скніти й розвалюватися. Не може державна кіностудія з величезними штатами й площами конкурувати з приватною студією, яка сидить у невеличкому офісі, є ефективнішою, може платити гідні зарплати людям. Прийнятий закон з орієнтацією на перехід до продюсерської системи. Держзамовлення в минулому. В кіносекторі всі з цим погодилися. Не приєдналися тільки державні студії. Бо їм вигідно вимагати в держави додаткове фінансування з різних, інколи доволі химерних мотивів.

В “Укранімафільмі” хотіли почути моє бачення. Я сказав чесно, що не маю стосунку до анімації й не розвиватиму її. Чомусь, коли була окрема студія, ніхто з активістів не допомагав їй. Все, що я можу зробити – збереження їхнього кіноархіву, певних артефактів для майбутнього Музею кіна й авторських прав на фільми. До цього ще можна додати школу анімації, невеличку студію – я готовий вкласти частину нашого прибутку. До цих пір зустрічних пропозицій не отримав. Боюся, що їх більше не існує функціонально. Всі аніматори давно працюють у приватних компаніях. І якщо вже про це зайшла мова, як історик кіна я не вірю, що українська анімація відома в світі. Як і українське кіно.

- Звучить доволі різко.

- Якщо вийти за межі пострадянського простору в реальність, де існують студія “Піксар”, Дісней тощо – так і є, на жаль. Про Довженка знають тільки університетські спеціалісти. Це дивна історія, стикаюся, скільки працюю. Люди так люблять обманювати себе. Ми створили видатну кінематографію, анімацію, у всьому світі знають наших режисерів – це все неправда. Над цим треба працювати, працювати, працювати. І щоразу, коли ти кажеш, що це не так – це викликає буквально лють. Але це факт. Не оціночне судження, а факт. Щоразу стикаюся з жорстким несприйняттям. Мені здається, що було би правильно виходити з того, що про нас ніхто нічого не знає. Тоді ми починаємо з нульової точки, не обтяжені міфами. А міфів безліч: про поетичне кіно, про український кіноавангард, концепцію якого ми недавно створили, от тільки зараз у науковий обіг у світ входить - раніше не диференціювали. Те, що в нас раніше були видатні митці, ще не гарантує того, що про них знають. Недавно трапилася дивовижна історія, коли Тільда Суінтон сказала, що серед десятків режисерок є видатні, але невідомі імена, й назвала Віру ХІТІЛОВУ (провідна чеська кінематографістка, відома за фільмом “Маргаритки” (1966)  – ДД) й Муратову. Якщо вже не знають навіть  Муратову, то вже говорити про інших.

“ЩОЙНО КІНО СТАЛО МОЄЮ ПРОФЕСІЄЮ – ЗНИК ЧАС, ЩОБИ ЙОГО ДИВИТИСЬ”

- Які в тебе плани наразі?

- Найамбіційніший – відкриття Музею кіна 12 вересня цього року. Ми відкриваємо його великою виставкою, присвяченою українському кіноавангарду, тобто фільмам Всеукраїнського фотокіноуправління - ВУФКУ. Це довготривалий проект – вже 5 років над ним працюємо. Кілька разів відкладали експозицію, але саме з неї хочемо почати музей. Уже готовий каталог, запущений сайт, де розмістимо найбільшу базу історичних матеріалів, присвячених ВУФКУ. В такий спосіб для нас відкривається регулярна експозиційна робота. В цьому плані великим подарунком долі стала виставка Рудольфа ГІГЕРА, яка завершилася 30 червня. Ми на ній училися, як науковці на морських свинках, працювати з великим потоком відвідувачів. Тепер краще розуміємо, що робити далі.

Готуємо експозицію, присвячену «Польотам уві сні й наяву» Балаяна - давно відкладалася. Хочемо відкрити медіатеку – цифровий інтерфейс, через який людям буде доступний наш архів, і візуальний, і паперовий. Все поступово оцифруємо. І ще дуже сподіваюся, що за рік-два відкриваємо пару невеличких кінозалів. Зараз ми поки показуємо кіно або на сцені 6, яка є театральним майданчиком, або в фойє. А хочеться справжні кінозали. База є: колишні так звані “переглядові” – невеликі зали на 120 і 80 місць – цілком зручний формат. І “Німі ночі”, що проводимо зараз, хочеться виростити до помітного фестивалю. У нас є ще показати, адже протягом останніх років знайшли фільми, що вважалися втраченими.

- Наостанок – питання про захоплення поза роботою.

- Не сказав би, що вони в мене є. Люблю читати, але, на жаль, мало часу маю на це. Кіно завжди було моїм захопленням. Проте ось воно стало моєю професією, і тепер я його менше дивлюсь, і це мене засмучує. Але це необхідна жертва.

              

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ