Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

«Я не «за» і не «проти». Я — за Людей...»

Ада Роговцева розповіла, чому вона вирішила вийти на Євромайдан
17 грудня, 2013 - 10:33

Нас було четверо того грудневого вечора в затишній, щедрій на подробиці квартирі Актриси. Домашня, без макіяжу, і тому зовсім не схожа на зірку, відчайдушно молода Ада Миколаївна Роговцева; її дочка Катя Степанкова; друг сім’ї колега з Театру на Лівому березі Світлана Орличенко, і я, що прийшла брати інтерв’ю і потрапила на імпровізований дівич-вечір. Спочатку говорили про нову книгу Ади Миколаївни «Свидетельство о жизни», презентація якої нещодавно відбулася в театрі «Сузір»я», молодшого синочка Каті, якому днями минуло два з половиною роки, про театральні новини і секрет чудової засолки огірочків, який так і не встигла розповісти Ада Миколаївна... Катя відкрила комп’ютер, щоб подивитись новини з Майдану. Вони були тривожними, і розмова миттєво перейшла на найважливішу і болючу сьогодні тему.

— Адо Миколаївно, останні тижні — неспокійні, страшні, але і надихаючі тижні — ви спостерігали за подіями, що відбуваються в Києві, перебуваючи у відрядженні. Творчі зустрічі в Криму, Сумах. А, повернувшись додому, після безсонної ночі в потязі, поспавши буквально пару годин, негайно прийшли на Майдан. Ваша коротка щира промова буквально розірвала соціальні мережі. Що стало головним приводом для публічного виступу? Вас попросили про це?

— По-перше, нинішній Майдан, грудневий Майдан 2013-го, — особливий. Адже він починався без будь-якого політичного підгрунтя. Активісти протестного руху вирішили відстояти своє право жити у вільній європейській державі. По-друге, буквально через кілька днів Майдан став жертвою, коли на головній площі країни, що носить ім’я Незалежності, жорстоко побили беззахисних, неозброєних людей — дітей і людей похилого віку. І, по-третє, я зрозуміла, якщо в єдиному пориві встає твій народ, заявляючи про свою гідність, звернутися до його кращих представників, — мій обов’язок. Навіть — не потреба, а саме — обов’язок! Як бабусі, мами, актриси, українки!

Мені ніхто з представників влади або опозиції не телефонував і ні про що не просив. Прихід на Майдан — свідоме особисте рішення.

— Незважаючи на те, що творчі зустрічі актриси Ади Роговцевої були орієнтовані на презентацію книги «Свидетельство о жизни», напевно, на прес-конференціях з місцевими журналістами не обійшлося і без запитань про Майдан? Як сприймають нинішні протести в непростому регіоні України — Криму?

— Коли спілкуєшся з людьми щиро, нічого не приховуючи, коли слова йдуть від серця до серця, немає жодних розбіжностей. Дискусій — за Майдан або проти — не відбувалося. Було зрозуміло, що всі ми — за Людей. Особливо, коли йшлося про побиття беззахисних. Я говорила зі своїми глядачами однією мовою.

Моя реакція на несправедливість  — не позиція зрілої людини, яка набута з роками. Так було завжди, з раннього дитинства. Коли хтось падав на землю, лунав дикий крик: «Лежачого не б’ють!» Зрозуміти і пробачити це — не-мож-ли-во! Розумієш?

Крім того, не можу пробачити розпорядження людей, що виставили безпорадний «прошарок» переляканих хлопчиків у касках і з щитами, за якими йшли звірі! Влада відповідальна і за цих хлоп’ят і за дії монстрів у формі «Беркута»! Як можна перетворювати homo sapiens на чудовиськ?!. Як?!.

(До розмови темпераментно приєднується дочка Ади Миколаївни Катя) — Провокація на гріх є найбільшим гріхом! Той, хто оступився може покаятися. Той же, хто провокував на гріх, начебто ні при чому... Адже він не бив! А від таких побоїв люди вмирають через півроку!

КНИЖКУ «СВІДОЦТВО ПРО ЖИТТЯ» АДА МИКОЛАЇВНА ПРИСВЯТИЛА СВОЇЙ ДОЧЦІ КАТІ СТЕПАНКОВІЙ /  ФОТО  НАДАНЕ АВТОРОМ

— Ось про це ми і говорили на зустрічах з журналістами. Лише про це! Адже мене ніхто не делегував скидати владу або висловлювати недовіру уряду. Я — актриса. Я — людина, що працює для людей і з людьми. Яка розповідає в професії про людей. Різних, проте, за всієї своєї відмінності,    — унікальних.

Мені 76 років, і я вже абсолютно вільна від будь-яких амбіцій. Могла б просто прокоментувати ситуацію якійсь газеті, можливо, дати інтерв’ю, як зараз тобі... Але я вважаю, що повинна сказати ці слова на Майдані. Прості, по суті, слова. Я не ставила за мету напоумляти або переконувати — кожен сам має робити свій вибір.

Мої близькі не дадуть збрехати — не можу покарати навіть дитини! Не можу, спілкуючись з 8-місячним малям, наполягти на своєму. Тому що — це його право, маленького чоловічка: плакати, щось вимагати, навіть дати тобі в пику! (Сміється) Це його життя!.. Звичайно, мою позицію легко і критикувати...

— Чому?

— Поясню. Коли я працювала в театрі імені Лесі Українки, головний режисер Михайло Резнікович одного дня сказав мені: «Ти, Адо, добренька! А треба бути (стиснув потужний кулак!) ось такою доброю!» Але я «доброю з кулаками» бути не можу! Мені комфортніше з’явитися перед Богом «добренькою»! Тому що в такій позиції немає нічого бридкого. Я не приймаю агресію і насильство.

— Актрису вашого рангу, напевно, не раз агітували піти в політику? Наскільки пам’ятаю, ви навіть намагалися одного дня балотуватися до парламенту? Якби сьогодні надійшла аналогічна пропозиція, повторили б спробу?

— Це було давно, більше 15 років тому. Мені тоді з дуру здавалося, що якщо люди мистецтва — як я, наприклад, науки — як Микола Жулинський, прийдуть до українського парламенту, до наших голосів можуть прислухатися. Це помилка. Проте, я об’їздила тоді всю Україну — набула колосального і незамінного життєвого досвіду. Правда, він і назавжди відбив у мене бажання ввійти до тієї ж води вдруге...

— Однією з резонансних подій останніх днів стало знесення пам’ятника Леніну на Бессарабці. Безглуздо говорити, напевно, що йому не місце бути в центрі столиці України, але як ви особисто ставитесь до самого факту руйнування скульптури Сергія Меркулова «групою товаришів», що приховували свої обличчя під масками?

— Все моє життя проходило в центрі Києва. Інститут, театр імені Лесі Українки, в якому я прослужила 30 років, перше орендоване житло на Пушкінській, власна квартира на тій же вулиці, де наша родина прожила 15 щасливих років... Зустрічі, побачення, які призначалися біля цього пам’ятника. Чесно кажучи, я боюсь побачити сьогодні, як виглядає знайомий з юності п’ятачок... Розмови про демонтаж пам’ятника виникали вже не раз, але, мені здається, зробити це слід було цивілізовано. Вивезти, як багато таких самих скульптур тоталітарного режиму, в спеціальне місце. Як це сталося в Москві, Львові, Будапешті...

(У розмову знов кометою вривається Катя) — Прибирайте в квартирі вчасно! Тоді не потрібно буде робити капремонту! Наступного дня після того, як скинули «вождя народів», ми з друзями зібралися на руїнах, і я сказала, що організовую «Клуб 8 грудня»! Тому що все життя мріяла побачити місце наших зустрічей без цього комуністичного ідола!

Ви ж добре розумієте, що таке символ? Навіщо нам, українцям, настільки жахливий символ, заряджений негативною енергією?! Пам’ятник нелюдові, що стоїть у столиці православної держави, який по-варварському руйнував храми?! Моє тверде переконання — Майдан вистояв лише тому, що не стало Леніна! А мій чоловік простояв там ніч! Знесення пам’ятника Леніну — звільнення від тирана! Багато людей синхронно перехрестилися, дізнавшись про те, що сталося. Я б ще хотіла, щоб осколки монумента не продавали в інтернеті, а розбили в пил! У ніщо!

— Дочка у вас екстремістка, Адо Миколаївно!

(Катя продовжує) — Зовсім ні! За своєю суттю, я далека від політики, зазвичай уникаю скупчення людей. Скажу словами Пастернака: «Істину шукають тільки одинаки, і поривають з усіма, хто любить її недостатньо». Просто у кожної людини настає момент (можливо, це одна година, хвилина, може, як тепер, два тижні), коли він зобов’язаний бути громадянином своєї країни! У мене двоє дітей: старшому, Альоші, виповниться 23 — він ровесник Незалежності, молодшому, Матвію, — два з половиною. У синів — 20 років різниці. За ці два десятиліття я не бачила України! Орнаментальна країна, якою вона зараз є, не має жодного відношення до моєї батьківщини! Тут немає в пріоритеті ні української музики, ні слова, ні театру. Все «довкола» і дуже декоративно. Тому приходить день (і він настав!), коли ти повинен вийти на Майдан і сказати: «Я — ні за кого! Я — за свій народ, рідну прекрасну мову, нашу велику культуру! Я хочу жити у вільній і гідній Україні!»

— Катя — онука двох православних священиків, розстріляних радянською владою. Я — дружина людини, якій довелося 25 років приховувати своє дійсне прізвище. Рахунок виставлено дуже високий...

— Ви говорите про це у своїй новій книзі?

— А ти ще її не читала?

— Два роки тому, в рукописі, якщо пам’ятаєте...

— За цей час пішов Костя. Я не жила. Я виживала. Ми з дочкою разом і поодинці вили, як вовчихи... А потім вона сказала: «Сідай і працюй, мамо! Напиши про Костю...» Багато написати не вийшло. Не змогла. Але ми включили з Катею до цих спогадів чимало віршів Костика, і вже лише це виправдовує появу книги. Послухай.

А справді кажуть, що земля оце,
             як куля
що ми усі на кулі й летимо?
Чому всі люди плачуть
            за минулим
а коли Бог дає — не беремо?
Що в світі більше —
            Світ чи Тьма?
Чому від нас комета улетіла?
А хто страшніший —
            чорт чи сатана?
Де ліпше спиться —
            в ліжку чи в могилі?
А зорі падають, як діти, —
упало, встало і знов світити?
Чи зорі гаснуть, як діди, —
лиш раз один і назавжди
Чого ми варті, якщо можна
            нас купить?
Іще хотілось запитати —
коли нам будуть роздавати
            крила?

У «Свидетельстве о жизни» є присвячення — «Моей дочери, моей золотой Кате». Коли б не вона, мене б вже, напевно, не було. Жінка, що втратила сина... зовсім інша особистість... Але Маша говорить в «Трех сестрах»: «Они уходят от нас, один ушел совсем, совсем, навсегда, мы останемся одни, чтобы начать нашу жизнь снова. Надо жить... Надо жить...»

І коли приходить це нове життя, потрібно долати різні випробування  — вчитися приймати втрати, старість, думати, як примиритися з нею, існувати. Це дуже серйозно. Старатися зберегти гідність, не обтяжувати близьких людей. Не втратити своє обличчя в громадянському суспільстві, частиною якого ти є...

Я зараз читаю книгу Ольги Кобилянської «Апостол черні», вона раніше не видавалася. Кобилянська в цьому творі повстає проти окупації України (не російської — польської, румунської). Протестує проти асиміляції українського народу до чужої культури. Її основна думка — визначення національної ідеї. Коли цю проблему буде розв’язано — відкритий шлях до європейської освіти. Тому що нація не може бути безкультурною — не знати мов, історії країни, не орієнтуватися в подіях, що відбуваються у світі. А якщо ні, то національною ідеєю можуть стати... борщ, вареники і пампушки. А це жахливо. Так писала чудова жінка Ольга Кобилянська. Саме заради національної ідеї, яку вона сформулювала, я і вийшла на Майдан.

Ірина ГОРДЕЙЧУК, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ