Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

"Я поет робітничий останній"

13 січня, 1998 - 00:00

НЕ ЮВІЛЕЙНЕ


"Я поет робітничий останній"

Микола РЯБЧУК, "День"

Політична злободенність одного вірша Володимира Сосюри заступає критикам інші не менш важливі аспекти його творчості.

З-поміж усіх класиків соцреалізму, яких нам доводилося проходити в школі, Сосюра, здається, дошкуляв найменше. Хрестоматійні рядки ("Зима. На фронт, на фронт!.. а на пероні люди...") завчалися легко, і легко припасовувалися до стандартних екзаменаційних тем - громадянська війна ("коли повстали ми і йшли Петлюру бить"), ленініана ("сьогодні не з нами наш вождь, наш Ілліч"), соцбудівництво ("СРСР дала це чудо безсмертна воля ВКП"), боротьба з гітлерівськими загарбниками ("та на партії клич встала гнівна моя Батьківщина") і, звісно, дружба народів, передусім російського та українського. А ще тут була доволі пристойна, як на наші підліткові смаки, інтимна лірика - щось таке, що можна було записати в дівочий альбом чи навіть продекламувати вголос:

Коли потяг удаль загуркоче,

пригадаються знову мені

дзвін гітари у місячні ночі,

поцілунки й жоржини сумні...

Ми самі не замислювалися і ніхто нам, звісно, не казав, що лірика ця переважно мелодраматична, з виразною тенденцією до "жорстокого романсу" і надривної єсєнінщини, а тим більше ніхто не смів нам сказати, що майже вся ота "громадянська" поезія - це набір торохкучих загальників, штампів та неоковирних банальностей. Зрештою, це нас і не дуже цікавило. Бо інтуїтивно ми відчували, що екзаменаційні теми існують не тільки для нас, а й для поетів, - як такі собі обов`язкові "вісімки" у фігурному катанні, що їх треба більш-менш технічно "відкатати", не надто дбаючи про якусь там оригінальність. Натомість у "довільній програмі" - в інтимній ліриці - Сосюра, безумовно, мав власну інтонацію, котра вабила й вабитиме багатьох, попри незмінну авторську перечуленість і багатослівність.

Ми не знали, що Сосюра воював із Петлюрою переважно у віршах, тим часом як у житті все було інакше: "І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких біля мурів от червоної кулі лягло!.." Ми не знали, що репресії 30-х років "екс-петлюрівський" поет пережив головним чином завдяки божевільні та ще - химерному ціложиттєвому балансуванню (в дусі Тичини) на невловимій межі між удаваним юродствуванням і правдивим юродством (хоч і це не гарантувало успіху, бо, як казав один із колег-донощиків: "А почему Сосюра не сошел с ума большевистски, а сошел националистически?"). Ми не знали, зрештою, що вірш "Любіть Україну", за який поета 1951 року енергійно "проробляли" (після редакційної статті "Правды" "Против идеологических извращений в литературе"), був опублікований ще 1944 року у збірці "Щоб сади шуміли", нагородженій Сталінською премією 1-го ступеня.

По-справжньому ми відкрили Сосюру в часи "перестройки", головним чином завдяки автобіографічному романові "Третя Рота", надрукованому 1987 року в журналі "Київ", а невдовзі й виданому окремою книгою. Це справді блискуча проза, власне, навіть не проза, а людський документ, унікальне й, на свій лад, вражаюче свідчення про жорстоку епоху й небезталанного, а проте так і не зреалізованого по-справжньому поета, від якого залишилось кілька десятків чудових рядків і строф, апокрифічні легенди про богемне життя і про ексцентричний, ба власне інфантильний стиль мислення й поведінки, що несподівано виявився ефективним засобом виживання у людожерських обставинах.

"Третя Рота", зрозуміло, не є документом у буквальному значенні того слова. Далеко не всі факти тут достовірні. Як і кожна людина, Володимир Сосюра у спогадах щось вигадує, щось переплутує, а щось замовчує. Проте, на відміну від більшості колег, він наївно вибовкує те, що інші воліли б приховати - від утоплення кота в нужнику в ранньому дитинстві до поліпшення житлових умов за рахунок репресованих сусідів; від грання в карти й пиття горілки на фронті разом з іншими "відкомандированими" літераторами до щасливого підгодовування у Микити Сергійовича ("я наїдався так, що в мене живіт ставав, як тугий мавританський барабан"), і, врешті, до простодушних зізнань типу: "Я не був алкоголіком, але іноді за компанію випивав, і добренько таки випивав, іноді до самозабуття".

За своїм стилем це проза якогось дотепного капітана Лєбядкіна чи, краще сказати, когось з героїв Андрія Платонова - коли б вони раптом самі почали писати про себе: "Дисципліна серця, яке звикло слухатись голосу партії, повела мене в Харків крізь вогняний вихор ударів з неба. В Харкові ми теж працювали зброєю слова"; або "І от Москва... Не така, як зараз, що наче летить у гуркоті і дзвоні, в гігантському розгоні до щастя, а швидше велике село, але така ж рідна, як і зараз"; чи - цілком геніальне: "Ні! Російський народ не акула, а наш великий брат..."

Суміш газетних штампів і графоманських "поетизмів" набуває тут такого курйозного забарвлення, що весь час виникає враження (як, до речі, і в "партійних" віршах Тичини), що поет "стьобається", робить "ку-ку", глузує зі своїх хлібодавців, цензорів, а заразом і з нас, довірливих читачів. Водночас маємо тут дивовижне відчуття деталі, фрази, ситуації: "Коли Микита Сергійович розповідав нам про смерть свого сина, льотчика, він якраз тримав у правій руці повну ложку супу, а в лівій фото. І мене вразило, що ложка супу у правій руці не здригнулась, не пролилося з неї ні краплі".

Таких деталей у творі чимало, особливо в першій частині спогадів, що писалися "по свіжих слідах", у середині 20-х років. Плюс - неповторно-збуджена інтонація та неабияка вітальна сила пацана з робітничого селища на Донбасі. "Я поет робітничий останній", - писав про себе Сосюра. У своїй прозі він зробив описану ним епоху ближчою нам і зрозумілішою. І вже за це письменник, 100-річний ювілей якого ми тільки-но відзначили, заслуговує нашої прихильної згадки і співчутливої поваги.

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments