Як бабина мудрість смерть подолала

За архаїчними уявленнями, світ тримається на трьох китах або ж трьох слонах, котрі спираються на спину черепахи. Але український світ одвіку стоїть на бабах — щиросердних, галасливих, безпосередніх, м’яких, незламних, наївних, брутальних, ласкавих, суворих, витривалих, безапеляційних, терплячих, нестерпних, гострих на слівце.

• На бабах, які до скону пораються в землі. Які тягнуть нескінченні мішки та «кравчучки». Які тримають гроші загорнутими у носовичок. Які холодного літнього вечора одразу вбираються в калоші та пуховики. Які змолоду пройшли через таке, що й не снилося нам навіть у теперішніх «прифронтових» умовах, — але й надалі не зазнали особливих гараздів. Яким на вигляд можна дати і 60, і всі 90! Які, поховавши щойно своїх дідів (а буває, що й дітей), говорять про себе: «Ще поживу трохи — аби світ не без мене був» (копірайт — Анна Іванівна із Сотників поблизу Корсуня, котра тримала корову над дальнім ставком).

Саме про таку от бабу — 86-річну Єфросинію Гаврилівну Чумак із покинутого села у Чорнобильській зоні — і написав Павло Ар’є п’єсу «На початку та наприкінці часів (Баба Пріся)», прем’єра якої під назвою «Сталкери» нещодавно відбулася в Києві (режисер — Станіслав Жирков, спільний проект Молодого театру та театру «Золоті ворота»).

• Через цей твір відбувся той прорив, якого давно чекали: на п’єси Ар’є нарешті звернули увагу не лише в молодій та амбітній драматургічно-режисерсько-театрознавчій «тусовці», а й у державних  театрах. Сталося це, як часто буває, не без допомоги із зовні: вперше «Бабу Прісю» поставив у власному театрі в Москві минулої осені Роман Віктюк. Невдовзі підключився Театр ім. Лесі Українки у Львові (постановка Олекси Кравчука), і от тепер — Київ.

Знаковий нюанс: у двох попередніх постановках героїню грали чоловіки — відповідно, Олег Ісаєв та Олег Стефан. Певне, режисерам хотілося, позбавивши персонаж «зайвої» жіночності, вивести його на рівень символу, архетипу. Станіслав Жирков пішов іншим шляхом, запросивши на головну роль, навпаки, молоду й красиву Ірму Вітовську, котрій ту бабу ще з півстоліття «доганяти». І — не помилився. Архетип нікуди не дівся, але додалася та щемливість, котра лише жіночим єством і продукується.

•  ...Після вистави довго вдивлялася в Ірмині очі. Так, світлі, так, без макіяжу. Але у виставі — присягаюся! — вони були по-старечому вицвілими й сльозилися, хоча й часом грайливо виблискували. Та головне — навіть не очі, не скривлений і, здається, позбавлений більшості зубів рот, не «шамкання», не зігнута постава, а — знання. Про все й про всіх. Для цієї баби Прісі цілковито природно із насолодою закусити фосфорисцуючим грибом (після чого дискутувати з радіоприймачем), невимушено спілкуватися з русалками й мавками та ходити болотом заповідними стежками, котрі ще покійна бабка Стефанія показала. Як природно й  розказувати про татарів-поляків-Хмельницького-кацапів-червоних так, ніби вона все це бачила на власні очі та пережила особисто. «Від біди не ховатися, а жить з нею навчитися», — її життєве кредо, хоча баба, ясна річ, і слова такого «заграничного» не знає.

• «Наши матери в шлемах и латах бьются в кровь о железную старость. Наши дети ругаются матом. Нас самих почти не осталось», — співала колись стара російська група. І це дуже схоже на ситуацію п’єси та вистави: якщо для баби Прісі цілком органічно перебувати в «зоні», без людей, наодинці зо стихіями, то її дочка Слава (Віталіна Біблів), здається, раз і назавжди розгубилася перед реальністю — і так і лишилася, і відтоді свідомо багато років переховується від неї. А онук Вовчик (Владислав Писаренко) — цілковита дитина у свої 28: він мріє про київське метро та «Макдоналдс», але права власного вибору його позбавлено первісно. Єдиним же містком між ними та «нормальним» життям (хоча що нормального в депутатах, які влаштовують поблизу Прип’яті «сафарі» на живих людей?) стає дільничний Вася (Олексій Нагрудний), котрий, хоча й співчуває відлюдникам, і не проти скористатися з поблажливості Слави та зі знахарських талантів баби Прісі, проте статус «при ісполнєнії» все ж бере гору...

• Власне, у виставі територія «Чорнобильської зони» стає метафорою країни загалом. Ми всі — в «зоні», ми мріємо про ЄС, НАТО та безвізовий режим, як Вовчик про отой «Макдоналдс», але вони лишаються десь там, за обрієм... І «сталкери» — це не безбашенні неформали-мандрівники, що лазять заборонними лісами, а всі ми, котрі з покоління в покоління рухалися замкненим колом, не в змозі його розірвати.

...Мала сцена Молодого відкрилася на рубежі 1980 — 1990-х виставою «Археологія» за Олексієм Шипенком у постановці Валерія Більченка, котра стала своєрідною Біблією для цілого покоління театралів. Наприкінці тієї вистави недоладні персонажі-маргінали раптом виявлялися безмежно красивими — вони виходили в білому вінтажному вбранні й танцювали вальс... Чи було це останнім спалахом світла перед проваленням у небуття або ж віднайденням, нарешті, вічної гармонії, недосяжної в повсякденній реальності та в реальній відчуженості — від інших, від себе, від власного життя?.. — Хтозна...

• Фінал «Сталкерів» дуже подібний — якщо не візуально, то за настроєм. Тут теж помирають усі. Проте — не на наших очах: герої просто переповідають про власну смерть. А баба Пріся з онуком Вовчиком — уже «по той бік» — радіють, немов діти...

Коли перший акт можна визначити як фарс, насичений фірмовими «гегами» Жиркова, то другий обертається на трагігротеск. І чим ближче до розв’язки, тим суворішим та стриманішим стає у своїх фантазіях постановник.

Чому по виставі, попри все це, не виникає відчуття приреченості? Чому вона така світла? Може, тому, що не по роках мудрими є тут і автор, і режисер, і актори. І це дарує впевненість: і у них, і у нас усе ще попереду.