Як говорити про смерть?

Цьогоріч форум  Atspindys пройшов водинадцяте. Директор фесту Марія Танана свідомо вирішила проводити захід не у Вільнюсі, де вистачає гучних мистецьких подій. Atspindys народився у місті Вісагінас, що знаходиться у чудовому куточку литовської природи і має славу «острова мрії» у краю озер. Нині програма складалася з вистав театрів Азербайджану, Білорусі, Вірменії, України, Італії, Словакії, Тунісу, Росії та Литви.

Мономистецтво — особливий жанр, в якому актор є центром власного і загального всесвіту. Він — єдиний у трьох іпостасях, грає образ, себе й своє ставлення до героя. Голос актора здатен перекричати гуркіт гармат, переконати у справедливості світу, закохати у мистецтво! Завжди у моновиставі в центрі уваги — людина, актор скрупульозно досліджує природу її вчинків, шукає відповіді на вічні питання буття.

Так, до еталонних творів Шекспіра звернулися вірменський актор Артур Карапетян («Яго») та словак Петер Чижмар («Макбет»). Цікава для мономистецтва драматургія С.Беккета. Білорус Григорій Белоцерковський зіграв «Останню стрічку Креппа», а азербайджанець Шовгі Гусейнов — пластичний етюд «Без слів». Відома литовська актриса Біруте Мар представила нову роботу «Ангели Достоєвського», в якій пронизливо прожила кілька образів із відомих творів класика. Також двічі прозвучало ім’я Світлани Алексієвич. Литовка Егле Шпокайте звернулася до «Чорнобильської молитви», а у виставі «Про Ромео і Джульєтту...тільки звали їх Маргарита і Абульфаз» білоруски Олени Дудич піднімається болюча тема протистояння азербайджанців та вірмен. Ольга Костеріна у танц-драмі «Сонячне сплетіння» пластично створила метафору буття. Роберт Акопян в «Амок» С. Моема зробив емоційне дослідження природи пристрасті. Знаний у Литві актор В.Чубенко у виставі «Крокодил» звернувся до творчості Саші Чорного.

Родзинкою Atspindys-2016  стала вистава «Одного разу дві ніжки...» італійки Вероніки Гонзалес. Вона вигадала єдиний у світі Театр ніг. Маски й костюми одягають на ноги і виникають живі кумедні персонажі, що виробляють неймовірні, як для ніг, речі! Тунісець Мегер Авашрі у виставі «Сизиф» зробив метафорою складностей життя довгу дошку, з якою спритно вправлявся, вдаючи з неї хрест, стіл і навіть... дружину. Отже, образ людини інтерпретувався по-різному, цікаво, вигадливо, несподівано.

Найкращою демонстрацією теми, акторським виконанням, філігранністю й опрацюванням деталей виявилася робота видатної української актриси Лариси Кадирової. Виставу «Не плачте за мною ніколи» (за повістю Марії Матіос у постановці Сергія Павлюка) глядачі зрозуміли серцем і жваво реагували на історію, яку розказує стара сільська жінка Юстина. Як говорити про смерть? Таке вічне, болюче питання, якого зазвичай уникають. А от весело, відверто, без усіляких побоювань... Про смерть — із повагою, але без туги, з розумінням невідворотності, адже тільки завдяки смерті можна зрозуміти найголовніше про життя, дізнатись, яким прийдеш до останньої межі. Глядач переживає емоційний шок, бо предметом у центрі сцени під веретою, яку Юстина-Кадирова бережно знімає з нього, виявляється справжнісінька... труна. Це той останній будиночок Баби Юстини, кінцевий притулок, який вона собі придбала і який має стати достойним підсумком життя, до речі, будь-якого.

Лариса Кадирова знаходить у своєму акторському арсеналі свіжі, несподівані фарби. Її Юстина надзвичайно природна, наче акуратно «вилучена» з колориту українського краю. Характерна карпатська говірка, притаманний природний гумор, схильність до пісні як вислову тонких порухів душі, вміння покепкувати з себе і проявити споконвічну житейську мудрість. Такою постає ця українка з лагідним і сильним характером, що висновками своїх життєвих спостережень прагнула довести думку — кожне прожите життя повинно бути достойним смерті, що смерть — не просто кінець існування, це точка найвищого духовного сенсу...

Постановка «Не плачте...» Національного театру ім. І. Франка стала фаворитом ХІ Atspindys, а Лариса Кадирова здобула Гран-прі цього престижного фестивалю.