Прапор має силу тоді, коли його несуть.
Євген Сверстюк, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, політв'язень радянського режиму

Як Херсон і Миколаїв об’єднались

Найяскравіші миті «Мельпомени Таврії - 2018»
6 червня, 2018 - 12:55
Сцена з вистави «Ображені. Росія» у постановці С. Павлюка за п’єсою А. Курейчика Херсонський театр ім. М. Куліша)

Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» відсвяткував своє 20-річчя і вкотре довів, що має потужний мистецький масштаб і творчі можливості. Нагадаємо, цей форум спочатку був започаткований як мистецька акція на два сусідніх міста – Херсон і Миколаїв, та спільно провели лише один фестиваль. Потім «Мельпомена» прописалася у Херсоні у Музично-драматичному театрі ім. М. Куліша.  Її щасливе творче життя забезпечувала команда на чолі з президентом фестивалю, генеральним директором – художнім керівником Театру ім. М. Куліша Олександром Книгою. І ось, через 20 років організатори вирішили повернутися до початкового формату і знову споріднені Херсон і Миколаїв стали великим театральним майданчиком.

 ЗА 10 ДНІВ ФОРУМУ БУЛО ПОКАЗАНО 69 ВИСТАВ У ВИКОНАННЯ 57 ТЕАТРІВ!

Цьогоріч фест об’єднав 20 різноманітних локацій – театральні сцени кількох театрів, оригінальні мистецькі арт-простори, сцени під відкритим небом, палаци культури, міські площі й вулиці! «Мельпомена Таврії» за роки свого існування довела, що являє собою значне культурне явище не тільки театральної України, а й європейського театру. Окрім значної кількості вітчизняних колективів, на фестивалі широко представлений світовий театр.

За всю історію у Херсоні побували митці 17 країн, на ювілейний форум приїхали театри з 11 країн світу – Португалії, Німеччини, Литви, Польщі, Угорщини, Туреччини, Ізраїлю, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови. Шанувальникам Таврійської Мельпомени було непросто зорієнтуватись  у фестивальній афіші і знайти можливість подивитись геть усе, адже за 10 днів форуму було показано 69 вистав у виконання 57 театрів!

ЯК ВИГЛЯДАЄ СУЧАСНИЙ ТЕАТР?

Попри строкатість афіші палітра цього театрального марафону дає прекрасну можливість певною мірою відчути, як виглядає сучасний театр, яким формам і жанрам віддається перевага, яка тематика хвилює митців різних колективів, до якого драматургічного матеріалу вони звертаються, якою мистецькою мовою намагаються порозумітися із сьогоднішнім глядачем. Можна виокремити деякі спільні тенденції, що об’єднують різні театри.

Перш за все, це актуальність сценічного матеріалу, обов’язковий перегук і асоціації з нинішньою суспільно-політичною ситуацією, зокрема в Україні. Театр прагне досліджувати сучасну людину з позицій історії, давньої і новітньої, показувати, як українці вбудовуються у жорстокий сучасний світ.

Денис Максимов, Миколаївський український театр драми і музичної комедії, вистава «Біла ворона»

 

Тема війни, протистоянь, міжнаціональних конфліктів - як ніколи на часі. Театр засобами сценічної виразності прагне гостро висловлюватись, визначати власну художню позицію. Так, загрозливо-набатно звучать арії Жани д’Арк у, виявляється, актуальній нині рок-опері «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського Миколаївського українського театру драми та музичної комедії.


Денис Максимов, Миколаївський український театр драми і музичної комедії, вистава «Біла ворона»

Змінено акценти, біснується ненажерлива і незнищенна Війна, з’являється візуальний стрій військових камуфляжних костюмів в оточенні французької Діви і виникають непрозорі асоціації відносин сьогоднішньої влади і народу, а вокальний рефрен: «Так жити нам не можна, люди!» - виводить виставу на рівень памфлетної емоційної притчі про роль маленької людини у великій історії, про те, що вона здатна стати героєм і покласти життя за щасливе майбуття своєї країни.

Такою ж епічною за паралеллю із сьогоденням виглядала вистава «Три товариші» Е. М. Ремарка Національного театру ім. І. Франка. Війна, що залишає криваві шрами на душах тих, хто пройшов її пекельними дорогами. Як зрозуміло це українцям!

ПЕРЕТИН РЕАЛЬНОСТІ ТА ФАНТАЗІЇ НА ТЛІ АВТЕНТИЧНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Двічі на фестивалі «розкривав» свої очі гоголівський «Вій». Житомирський український музично-драматичний театр ім. І. Кочерги у народній бувальщині зберіг присмак гоголівської містики, показав перетин реальності та фантазії на тлі автентичної української культури, колоритно і яскраво представивши історію народу, що приречено ходить замкненим колом буття. Зовсім інший «Вій. Докудрама» Чернігівського українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, тому що сучасний драматург Наталя Ворожбит гоголівський сюжет бере лише за основу і робить власне переосмислення для осягнення історії цілого народу з огляду тяглості його проблем роками і століттями. Вражає образний відеоряд вистави, фантасмагорія дійсності, що у режисерському рішенні Андрія Бакірова виводить на основну думку про міру відповідальності однієї людини за долю усього народу.

Стас Остроус, Чернігівський театр імені Шевченка, вистава «Вій. Докудрама»

 

Виразне іносказання про мовчання народу і його безправ’я вигадано у виставі «Лавина» Т. Джюдженоглу Луганського українського музично-драматичного театру (Сєверодонецьк). А те, до чого можуть призвести обставини, що кардинально змінюють ставлення один до одного шкільних друзів, було показано у виставі «Однокласники» Т. Слободзянека Дніпровського молодіжного театру «Віримо!» І нехай ідеться про поляків, алегорія зрозуміла, тему виведено на загальнолюдський обсяг. Реалії ж справжнього українського життя з присутністю трагічних моментів, що, на жаль, стали звичними – переселенці, війна на сході України, прірва протиріч, що розділила навпіл народ, показані на прикладі простої української родини у виставі «Безодня» О. Огородника Ніжинського українського драматичного театру ім. М. Коцюбинського.

 АВАНГАРДНІ НОВИНКИ НА «МЕЛЬПОМЕНІ»

Зазвичай на «Мельпомені Таврії» відбуваються прем’єри господарів фестивалю. І цього разу головний режисер Херсонського театру ім. М. Куліша Сергій Павлюк представив кілька нових вистав своєї Творчої лабораторії моновистав і виставу «Ображені. Росія» А. Курейчика.  Її тема надзвичайно актуальна і гостра. Із монологів семи дійових осіб, що представляють характерні типажі суспільства, вимальовується страхітливий образ країни – нашого північного сусіда. Колоритні персонажі з добре впізнаваними рисами, інтонаціями, мовою, пластикою, зв’язані неймовірно влучним образним задумом режисера, дають переконливе уявлення про існування сьогоднішньої Росії.

Сценографічним рішенням – виглядом громадського туалету, зі стилізованих кабінок якого герої ведуть свої розповіді, зроблено виразний натяк на вигляд і суть сусідньої країни. Ці міні-вистави у блискучому акторському виконанні – промовисті «унітазні» монологи і бутафорські кришки від унітазів виглядають єдиним достойним німбом над зображенням новоявлених святих – Путіна, Кадирова, патріарха Кирила, Захарченка… Ніякої відвертої пропаганди, лише виразна і точна театральна констатація думки, мистецький вирок ситуації, від ясності якого стає не по собі.

Перегук із сучасністю відчувався майже в усіх фестивальних виставах. Та у деяких відверта дійсність аж занадто активно завойовувала сценічний простір. Це стосується насамперед сучасної драматургії з елементами документального театру, де використання брутальних сцен, ненормативної лексики стає явищем усе більш поширеним і свідомим. Молоді режисери у бажанні епатувати глядачів підхоплюють модну тенденцію і починають переносити на сцену моменти пекельної реальності, що переслідують людину у повсякденному житті, забуваючи, що театр – це майданчик для творчого переосмислення буття, а не місце для невиправданої й неконтрольованої лайки.

Експерименти можливі будь-які і будь із чим, головне, щоб усе було вмотивованим і логічним, а епатаж не культивувався лише заради епатажу. Документальність життя владно вривається у простір театру, пропонує замінювати вигадку правдоподібністю, тим самим змінюючи сутність самого театрального дійства. У деяких сміливих експериментаторів зал і сцена міняються місцями. Можна зустріти анотації вистав з лякаючими пропозиціями: «Неактори займуться цього вечора нетеатром для вас». Авангардність пошуків інколи сягає висот абсурду, та вигадники новітніх форм мистецтва переконують, що театр може бути і таким. Деякі режисери вважають, що зараз неможливо зацікавити глядача традиційною виставою у класичному викладі, йому буде нудно, а от коли з лайкою і кружлянням навколо тем, як кажуть, нижче поясу – глядач не зможе отямитися від захвату.

У подібному ставленні до мистецтва театру є, на жаль, знак часу і ознака нашого часу. Можна сперечатися, у чому місія театру. Хтось переконуватиме, що лише у тому, аби показати правду життя. І тоді глядачі радітимуть, почувши нецензурні слова зі сцени, сприймаючи їх чимось знайомим і буденним. Але ж у театр ми йдемо за чимось великим, значним і незвичайним, хочемо про щось важливе дізнатись, знайти якусь необхідну відповідь, відчути захоплення від таланту, отримати естетичне задоволення. Місія театру, як на мене, у прагненні до ідеального й у можливості дати це глядачам.

Кожна з фестивальних вистав мала свою публіку, яка розмірковувала, погоджувалася, сперечалася… Мистецьке поле будь-якого фестивалю, а тим більше такого визнаного, з особливою історією і контекстом, як «Мельпомена Таврії», – це територія творчості. Херсонці і миколаївці відчували себе причетними до цього свята театру, брали участь у численних дійствах, організованих фестивалем. Відбувався обопільний процес, театр пізнавав свого глядача, а глядач осягав театр.  Театр різножанровий, несхожий, суперечливий, епатажний, експериментальний, традиційний, проникливий, трепетний, несподіваний. І такий прекрасний!

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець, Київ – Херсон. Фото Дениса МАКСИМОВА
Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments