Як народжується нація?

На Берлінському міжнародному кінофестивалі я був уже в 23-й раз. Третина усієї 65-річної історії цього грандіозного фестивалю минула на моїх очах. Народившись на межі двох світів, символом чого пізніше стала Берлінська стіна, фестиваль увібрав у себе інтерес до політики, творення і трансформації соціуму. Мабуть тому, що ми, українці, живемо у надкризовій, «прифронтовій» смузі життя, мимоволі звертав особливу увагу на фільми, авторів яких цікавила така субстанція, як нація — її зародження, її вібрація, її формотворчі різновиди...

ПОЕЗІЯ І ПРОЗА ТВОРЕННЯ НАЦІЇ

Найхарактерніший приклад — «Колискова для скорботної містерії» філіппінця Лава Діаса, нагородженого призом Альфреда Бауера як «фільм, що відкриває нові перспективи». Такий собі 8-годинний сеанс кіномагії. Задовгої, так. А як ви хотіли — магічне не вміщується у звичні часові та просторові уявлення.

Справді, часи протистояння філіппінського народу іспанським колонізаторам (кінець ХІХ століття) опущено в магію сну і напівсну — як інакше назвати цю суперповільну оповідь, де пошуки тіла вождя революції Андреса Боніфачіо розчиняються в багатьох інших локальних історіях. Гори, лісові хащі, населені загадковими тінями й обрисами.

Заявлений матеріал про визвольну боротьбу поданий у дискурсі чогось, що хочеться назвати Поетичним реалізмом (так називають подібну стилістику від часів французького кіно 1930-х, фільмів Жана Віго і Жана Ренуара). Чорно-біле зображення виконане у найкращих традиціях такого кіно. У фільмі немає жодних батальних епізодів (про них лише згадують, про них розказують). Це не епос, це драми людські, вписані у життя природи (і в цьому так само традиція Поетичного реалізму).

Можливо, це — філіппінське «Народження нації», коли згадувати шедевр Девіда Йорка Гріффіта столітньої давнини. Не випадково ж у фіналі стрічки її героїня промовляє: «Я бачила націю, яка починалась із власної душі». Саме так і починається нація — із душі власної, а не позиченої, взятої напрокат; те, що спостерігається у нас нині, коли домінує наївне уявлення: візьмемо західну душу, угніздимось в ній, а далі якось воно уже все й відбудеться. Під чужу «диктовку» нацією не станеш.

Просте запитання: а справді, у який спосіб відтворювати те народження? Тільки в епосі, тільки через бої і битви, суцільні конфлікти? Чи, може, і в отакий-от спосіб — інтелектуально-образної глибинної проробки історичного матеріалу.

Ми все ще у полоні радянських уявлень, одним із яких є: щось змінити, щось витворити можна тільки р-революційним шляхом, найкращий варіант — збройне повстання, яке і постає гарантом фундаментальних перемін. Жертви, пролита жертовна кров продовжують — для багатьох — лишатися символом справжніх змін. Тіло, саму тілесність треба принести на олтар творення — нації передусім. Тому наше документальне кіно найохочіше оповідає про подвиги і героїв, про «дух, що тіло рве до бою» і рідко замислюється над тим, чи можна взагалі змінити життя в отакий спосіб? Точніше сказати, чи можна тільки у такий спосіб, без перемін у самій матерії, тканині життя щось по-справжньому змінити?

А ще тут промовляє більшовистська парадигма, за якою переміни можливі тільки за умови їх спущеності згори, коли «партія веде», а нарід слухняно і радісно іде слідом. Увімкніть український телевізор — у ньому тільки політики, партійні месії і месійки, політологи і політично збуджені журналісти. Немає народу як такого — у кращому разі він сидить у залі, намагаючись второпати, що там їм кажуть от сі мудрагелі. Немає інтелектуалів, немає митців, немає взагалі нікого, бо ж які там у нас інтелектуали, коли важить те, що скаже «німець вузловатий», чи грузин премудрий. Спрагло чекаємо почути щось на зразок «моголи, моголи, золотого Тамерлана онучата голі...» — ото зрадіємо, бо ж і справді «голі й босі», і націю свою все ще не творимо, а — «витворяємо».

СПЕРШУ НАРОДИТИСЬ

Це зовсім не означає, що зі сторони не можна побачити наше життя у правдивому ракурс. У Берліні, у фестивальній програмі Panorama Documente, показали фільм «Mariupolis» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса (у копродукції за участі України). Це друга кінострічка литовця, перший було присвячено подіям у Чечні. Тим самим очікувалася гострополітична, викривальна картина, з відтворенням найгостріших, найемоційніших фрагментів війни на українському Південному Сході.

Такі очікування Кведаравічюс не виправдав. Антрополог за освітою він подає Маріуполь як такий собі універсум, де усього напхом напхано. Де є передусім життя — причому воно цікавить режисера чи не в усіх проявах. Тому у фільмі на рівних пробіг жучків грудями напіврозваленої жіночої статуї, і динамічне пересування військовиків з автоматами (характерно, що обабіч двоє чоловіків незворушно грають у нарди). Власне військових, конфліктних епізодів не дуже багато. Ось вулиця міста одразу після обстрілу, симпатична молода журналісточка налаштовується на ведення репортажу. А ось вона ж із батьком у морі, рибу ловлять... Зі сміхом і приказками.

Є й епізод, коли жителі Маіруполя виходять на свято 9 травня, День Перемоги. І — конфліктні розмови. Учасник війни, полковник, груди в орденах — наполягає на тому, що Україні належить бути нарешті вільній; досить, нажилися за різних сатрапів. А поруч жіночка лагідно стверджує, що Сталін — заледве не божа людина. Отакий він, Маріуполь. Його струкутуру холоднокровно і досліджує режисер-антрополог з Вільнюса.

Зрештою, це справді фільм, в якому основним є правда самого життя, а не тієї чи іншої ідеології чи політики. Він не аналізує причини війни, він їх бачить. Передусім у розваленому побуті, навколишньому просторі, який не стільки бомбами розкурочено, скільки людським нехлюйством, якоюсь феодального штибу азіатчиною. І це не лікується мирними перемовинами, фінансовими вливаннями, чи просто добрими намірами. Треба будувати багато в чому нову країну — за такого рівня культури ми далеко не просунемось. І за такого рівня уваги до самої культури.

Не випадково ж у нас, із нашим кіно включно, майже не аналізується сутність тих перемін, які відбулися в кінці ХХ століття. Як це роблять поляки, скажімо. 35-літній Томаш Василевський у фільмі «Сполучені штати любові» показав, як, у який спосіб на початку 1990-х руйнувались колективістські матриці. Оповідано історію чотирьох жінок — різного віку: від 25 до 60-ти, так що тут звичний для польського кіно метод спостереження життя з елементами соціологічного виміру.

Провінційне місто, убога архітектура, доволі невиразне скучне життя. Воно, одначе, вже провіюється новими вітрами. Під їх дією кораблики жіночих тіл зачинають рухатись по-іншому, навчаючись новій граматиці і синтаксису не тільки любовної гри, а й життєвої пластики в цілому... Характерно, що тіла ці у фільмі Василевського показують з максимальною одвертістю — у найширшому віковому діапазоні. Такою є візуальна констатація перемін у суспільстві — тіло одкрилось, його заборонне і заборонене життя тепер прозирається з усіх боків. А з тим разом і душі людські одкриваються, вільнішими стають.

Чи побачимо такі спостереження за українським життям у нашому кіно — на те є великі сподівання. І великі сумніви, звісно. Та зрештою од нас, від громади, теж залежить — мистецтво завжди чутливе до суспільних настроїв, до громадського тиску. Нам же хочеться вже народитись, хіба не так?