Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

«Як патріот Росії я хочу, щоб Україна перемогла»

В Москві попрощалися з Володимиром Войновичем
30 липня, 2018 - 19:13
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

28 липня помер відомий письменник. Йому було 85 років. Про це у «Фейсбуці» повідомила подруга Володимира Войновича Юлія Пессіна.

За її словами, причиною смерті став серцевий напад.

«Тільки зараз подзвонили: 2 години назад помер Володя Войнович. Серцевий напад, «швидка» не встигла....», — написала вона.

Письменник критикував радянську владу і писав гострі та іронічні твори. Найвідомішою була його трилогія «Життя і незвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» (яка була перекладена багатьма мовами світу, зокрема, український переклад книжки вийшов у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля». У вересні 2014 року автор приїжджав до Києва, особисто презентуючи це видання. — Т.П.).

2009 року в репертуарі Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра з’явилася новинка — вистава «Граємо Чонкіна». Постановку здійснили провідні актори Олександр Кобзарь і Андрій Самінін, головну роль зіграв Віталій Салій. Володимир Войнович був на прем’єрі у Києві і сказав, що це сценічне прочитання йому сподобалось. До речі, за цю виставу Кобзарь і Самінін отримали «Київську пектораль» у номінації «Найкращий режисерський дебют»...

Володимир ВОЙНОВИЧ: «Людина, котра звикла до свободи, до клітки не повернеться»

Нагадаємо, Володимир Войнович народився в Сталінабаді 26 вересня 1932 року, де після арешту батька жив до 1936 року з матір’ю, дідусем і бабусею. На початку 1941-го батька звільнили, і сім’я переїхала до Запоріжжя.

«Я залишив Україну 1951 року і з того часу дуже рідко розмовляв українською мовою, — зізнався Володимир ВОЙНОВИЧ під час зустрічі з читачами у Києві. — Хоча я дуже люблю цю мову... Для мене Україна — країна не чужа» (див. «День, №164, 2014 р.). Батьки Володимира Войновича були родом з України. Мама народилася в Херсонській губернії, а тато — в Новозибкові (нині це Брянська область, а колись була Чернігівська губернія). Сам письменник народився в Таджикистані, але коли йому було вісім років, за три тижні до початку війни родина переїхала до Запоріжжя. Потім були перші бомбардування, евакуація. Евакуювалися до Ставропольського краю, в село, де за тих часів усі люди теж говорили українською мовою. Коли війна закінчилася, Володимир Войнович повернувся до України і жив тут до 19 років, до того як хлопця забрали до війська. На цей час він закінчив у Запоріжжі ремісниче училище, вчився у вечірній школі. В армії майбутній письменник теж з Україною не розлучився — курс молодого бійця пройшов у Джанкої, перші півтора роки служив у Польщі, а потім — у Луганську, який тоді називався Ворошиловградом. «На Гострій могилі там у нас була штурманська авіаційна школа, — згадував Володимир Войнович. — Потім був Чугуїв Харківської області, теж авіаційне училище. Усі ці місця згадувалися в бойових зведеннях останніх місяців. Після демобілізації рік я жив у Керчі, а вже потім виїхав до Москви, де відбувся як письменник»...

«Сьогодні йде жахлива війна, — сказав Володимир Войнович. — Нещодавно нікому навіть у страшному сні не могло примаритися, що можливий збройний конфлікт між Росією та Україною — я б скоріше припустив, що відбудеться війна між якимись областями Росії.  На мій погляд, саме тому, що в 90-х роках у нас в країні не відбулася люстрація, до влади змогли прийти такі сили, які спочатку зазіхнули на Крим, а тепер розв’язали війну на Донбасі. Сьогодні ці події часто порівнюють з аншлюсом Австрії. Мені ж здається, що вони значно більше нагадують події 1968 року, коли радянська влада злякалася, що революція в Чехословаччині стане спокусливим прикладом для радянських людей, і послала туди танки. Коли під час Майдану Україна вирішила піти європейським шляхом, у Москві злякалися, бо наш режим всіляко відокремлює себе від Європи і, я б сказав, від людського співіснування з цивілізованим світом. Я дуже люблю Україну, але я також дуже люблю Росію і як патріот Росії, я хочу, щоб Україна перемогла, щоб ідеї Майдану здійснилися, і щоб це стало добрим прикладом для Росії. Звичайно, українському народові ще потрібно буде пройти довгий шлях до Європи, але ви зараз перебуваєте попереду нас. Коли ви дійдете, можливо, і Росія потягнеться за вами.»

Що б ви порадили українцям сьогодні? Як поводитися, коли сусідня країна напала на тебе?

— Я вважаю, що не лише всьому народові, а й кожній окремій людині важливо відстоювати те, у що вона вірить, попри всі труднощі і ризики. Я бажаю вам вижити і перемогти. І не просто перемогти, а не втратити при цьому бажання приєднатися і потяг до Європи. Адже якщо ви переможете і станете тоталітарною країною (а під час війни буває, що у людей загострюються відчуття і вони обирають якогось диктатора), я тоді вам нічого доброго бажати не буду. Я мрію про те, що Україна стане демократичною, європейською країною,  і у вашого суспільства виникнуть нові перспективи розвитку.

Дякую за побажання. Ви неодноразово говорили про те, що, хоч би і у віддаленій перспективі, але Росія також неодмінно зближуватиметься з Європою. Відомо, що це вічна дискусія в середовищі російських інтелектуалів, ще з часів «західників» і «слов’янофілів». Які ваші аргументи в цій суперечці?

— Сьогодні світ став системою сполучених посудин. Ще до кінця 40-х років він був набагато розрізненіший, ніж нині. Сьогодні завдяки засобам пересування, літакам, електроніці, завдяки всесвітньому радіо, телебаченню, інтернету світ став дуже тісний. Зараз немає жодних по-справжньому незалежних країн. «Незалежність» — це поняття умовне, тому що не лише Україна, а й навіть Сполучені Штати теж залежать від зовнішнього світу. Усі країни залежать одна від одної. Врешті-решт, є таке прагнення, аби всі країни і народи почали дотримуватися якихось загальних законів «гуртожитку». Я вважаю, що такі закони створив саме західний світ, і тому невипадково Україна і частково також Росія прагнуть до нього. Але в Росії цьому процесові намагаються завадити. Рано чи пізно, якщо всі не загинуть у третій світовій війні, світ сприйме ці розумні закони».

Нагадаємо, у кінці 1960-х Володимир Миколайович брав активну участь у русі за права людини, що викликало конфлікт з владою. За свою правозахисну діяльність і сатиричне зображення радянської дійсності письменника переслідували: 1974 року Войновича виключили зі Спілки письменників СРСР, не друкували, а в кінці 1980-х його вислали з колишнього СРСР. Із 1980 по 1990 рр. письменник жив у Мюнхені (Німеччина) і США, співпрацював із радіостанцією «Свобода».

У вигнанні В.Войнович написав сатиричний роман-антиутопію «Москва 2042», в якій представив комуністичну столицю майбутнього. Пізніше Володимир Миколайович не раз стверджував, що багато з його антиутопії здійснилося в реальності і не довелося і 2042 року чекати...

У кінці 1990-х письменнику повернули російське громадянство і він повернувся у Москву...

Войнович завжди відстоював правду. Володимир Миколайович різко критикував нинішнього президента РФ Володимира Путіна за агресію в Україні, вважав «великою дурницею» приєднання Криму до Росії, війну на сході. А тому реабілітований письменник і в XXI ст. фігурував в заголовках російської преси як «дисидент». Сам Войнович свої життєві орієнтири формулював дуже просто: головне для нього — не бути негідником. Він активно підтримував українських політв’язнів у Росії, зокрема, підписав заяву асоціації «Свободное слово» з вимогою, аби звільнили бранця Кремля, кінорежисера Олега Сенцова...

30 липня письменника поховали на Троєкуровському кладовищі у Москві, повідомило svoboda.org.

— Шкода, що такі світлі, порядні особистості уходять, — з сумом сказав Михайло РЕЗНІКОВИЧ, художній керівник Національного театру ім. Лесі Українки. — З Володею Войновичем ми познайомились у кінці 1960-х. Я тоді у Москві поставив виставу за його п’єсою. «Хочу бути чесним», і це був мій режисерський дебют (твір надрукували в журналі «Новий мир»). Перше враження від Войновича — дуже розумний, спокійний, витриманий чоловік, який серцем розумів всю неправду і язви радянської дійсності, того бюрократичного апарату, що виник після Другої світової війни. Він вважав, що народи колишнього СРСР по-суті, тодішньою номенклатурою були зраджені після жертв, що принесла війна і тих страшних поневірянь сталінського режиму, які випали на долю всіх людей радянської доби. У своїх творах, починаючи з «Чонкіна...» і у повісті «Хочу бути чесним», Войнович підіймав болючі теми і відверто писав про те, що людина повинна бути порядною завжди і чесно відноситись до справи, якою займається, а не викручуватись і вигадувати нісенітниці!

Нагадаю, повість Войновича «Хочу бути чесним» ми ставили у Москві паралельно з Марком Захаровим: він у Народному театрі Університету ім. Ломоносова, а я у Театрі ім. Станіславського (псценографію до вистави зробив Давид Боровський, яка згодом увійшла у театральну хрестоматію ХХ століття). Важко приймали мою постановку, було різке обговорення, тодішні цензори вимагали зробити купюри, але прем’єра все ж відбулася, і вистава мала великий резонанс у глядачів...

Потім ми багато часу не бачились з Войновичем. Влада його пресувала, не давали друкуватися, і письменник був змушений виїхати до Німеччини. У кінці 1990-х ми зустрілися у Мюнхені під час гастролей нашого театру, де показували «Фернандо Крапп написав мені цей лист» за твором Танкреда Дорста (ця вистава йшла з аншлагами у Києві років із двадцять!). На показ прийшло багато знаменитостей: Володя Войнович з дружиною, Майя Плісецька з Родіоном Щедріним... Після вистави ми дуже тепло спілкувалися... А чотири роки тому побачились останній раз, коли Володя приїжджав до Києва, презентуючи український переклад свого роману «Чонкін...». До речі, ми чомусь забуваємо, що Войнович ще був чудовим поетом і прославився, до речі, за вірші до пісні «Четырнадцать минут до старта», яку написав у 1960-ті, і її називали неофіційним гімном космонавтів:

«Я верю, друзья,

караваны ракет

Помчат нас вперед

от звезды до звезды.

На пыльных тропинках

далеких планет

Останутся наши следы!»...

Тепер Войнович сам пішов у Всесвіт!

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments