Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Як повернути фільми Володимира Денисенка із небуття

Усе життя знаний кінорежисер прожив із тавром «буржуазного націоналіста»
6 червня, 2013 - 16:44
НА ЗЙОМКАХ «ВИСОКОГО ПЕРЕВАЛУ» (1981 р.)
ВОЛОДИМИР ДЕНИСЕНКО (1970-ті роки)
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «СОН» — ПРО МОЛОДІ РОКИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Мої спогади — це згадки рідної сестри, майже ровесниці, єдиного свідка дитинства і життєвого шляху Володимира Денисенка, відомого українського кінорежисера, учня Олександра Петровича Довженка, митця, що працював у часи радянської імперії. Спроба розвіяти морок забуття, підвищити рівень зацікавленості кіномитцем сприятиме осмисленню його долі, який ще в юності, у 1949-му, потрапив під репресивну мітлу і протягом усього життя піддавався переслідуванням як «буржуазный националист».

Попри скуту свободу, цензуру, заборони — титанічна праця. Щороку — нові творчі помисли і пошуки, написання сценаріїв. Та більшість створених фільмів брата залишалися на полицях московських архівів.

З особливим щемом згадуються заборони на намагання В. Денисенка вилити в фільмах біль за охоплену вогнем Україну у вирі найстрашнішої світової війни. Жахи та пекло, побачені ним у дитинстві, роками виливалися на папір. У чотирьох із дванадцяти поставлених ним фільмів теми — війна, доля людини, ціна перемоги, відвага і совість народу: «Солдатка», «Роман і Франческа», «На Київському напрямку», «Совість».

«Солдатка» (1959 р.) — перший фільм за власним сценарієм про трагічне кохання жінки, обпаленої війною. Герой картини, який після повернення з фронту покохав вдову загиблого друга, помирає від кулі, що залишилася біля серця. Сценарій не приймали! Поневіряння по інстанціях і чиновниках — герой фільму не повинен вмирати — «це суперечить канонам соцреалізму». Дозвіл на постановку було отримано лише з умовою, що герой залишиться живим.

Наступний фільм «Роман і Франческа» (1960 р.) за сценарієм О. Ільченка. Мелодрама про долю двох закоханих — матроса-українця Романа та дівчини-італійки Франчески, яких розлучила війна.

Фільм мав великий резонанс: у Радянському Союзі зібрав 78 мільйонів глядачів. Брат, як режисер-постановник, мав їхати на кінофестиваль до Венеції. Але... у Москві під час посадки до літака, коли Володимир уже піднявся на трап, до нього підійшли двоє в цивільному і запропонували здати квиток, оскільки він особисто не має права виїжджати за кордони Радянського Союзу.

І 1967 року після тривалої боротьби з Держкіно СРСР, брат отримав дозвіл на постановку фільму «На Київському напрямку», в якому вперше було відображено історичну правду про роль захисту Києва під час Другої світової війни. Опір військ Південно-Західного фронту, що на два з половиною місяці затримав наступ фашистів і зірвав гітлерівський план «BlitzKrig», фактично врятував Москву. Відмова Сталіна у наданні підтримки зумовила оточення 700-тисячної армії та загибель штабу генерала Кирпоноса.

Фільм затвердили в Держкіно СРСР, але за рішенням Головного військового управління його було дозволено до демонстрації лише малим екраном.

Кінострічка, яка має велике виховне значення, навіть у роки незалежності України не реставрується, гине, йде в небуття, хоча саме сьогодні цей фільм дає знання історичної правди про роль Києва у Другій світовій війні. Він потрібен суспільству, особливо молоді, для формування національної гідності та усвідомлення ролі генерала Кирпоноса, українця, котрого радянська влада називала зрадником.

Сценарій другої серії кінорозповіді про Київ та киян під час німецької окупації під назвою «Неопалима купина» залишився на папері... Незважаючи на підтримку директора кіностудії Василя Цвіркунова, керівництвом ЦК КПУ у створенні фільму було відмовлено: «Не актуально»!

Наступного року Володимир Денисенко ставить фільм теж на тему війни. Але без цензури та без узгодження з ЦК КПУ! Як керівник третього курсу кінофакультету Київського театрального інституту він розробив режисерський план за сценарієм Василя Земляка для виконання влітку роботи студентами. На учбовій плівці, за одне літо у селі Копилові Макарівського району, було знято повнометражний художній фільм «Совість». Студенти жили в школі, брат харчував їх у чайній села, а колгосп давав їм молоко за організацію концертів.

Головний герой фільму — молодий мешканець села. У сутичці з німецьким комендантом, захищаючись, він вбиває його. Німці вимагають у селян видати вбивцю, інакше будуть розстріляні всі. Вражаюча єдність села — ніхто нікого не видав. Совість кожного перевищує страх смерті. Страта всього села.

За оцінкою фахівців фільм мав надзвичайно високий художній рівень, який, зі слів відомого кінорежисера Сергія Параджанова, випереджав на десять років тодішню кінематографію. Але радянська влада прирекла кінострічку до небуття. Не було ж показано керівної ролі партії. Фільм пролежав у архівах інституту двадцять років! Його було чудом віднайдено і фактично врятовано старшим сином режисера Олександром.

Великих труднощів зазнав брат при затвердженні сценарію фільму «Сон» про молоді роки Тараса Шевченка, створеного до 150-річчя з дня народження геніального поета.

Незважаючи на позитивну оцінку редакції кіностудії та особисто Василя Цвіркунова, сценарій не приймали. Лише коли залучили до роботи Дмитра Павличка, який входив до сценарної майстерні кіностудії ім. О.Довженка, сценарій було затверджено. Проте тодішній секретар по ідеології ЦК КП(б)У А.Скаба відмовив надати дозвіл на постановку фільму, звинувативши його в петлюрівщині. Захистив авторів Василь Васильович Цвіркунов.

Для прийняття рішення щодо долі готового фільму на студію з’їхалися всі члени ЦК КПУ на чолі з першим секретарем П.Шелестом, який після перегляду привітав брата з великим творчим досягненням. Та фільм демонстрували в Києві лише на першому і останньому сеансах...

Так було і з фільмом В.Денисенка «Осяяння» (1971 р.). Зустрівшись із недосконалістю тогочасної медицини, Володимир почав студіювати проблеми молекулярної біології, генетики. Ознайомився із відкриттям вченого Інституту мікробіології АН УРСР Гамалії. Наштовхнувшись на складності у визнанні авторства в умовах радянської дійсності, виступив проти псевдонауковості, небезпеки для долі наукових відкриттів.

До речі, відомий актор Богдан Ступка створив надзвичайно складний образ вченого-інтелектуала з багатою творчою уявою, що контрастувала з буденною реальністю епохи тогочасного радянського суспільства. У фільмі використано духовну музику Максима Березовського, замовчувану радянською владою — «Не отвержи меня во время старости».

Ту стрічку було негативно оцінено тодішніми кінокритиками, вона отримала найнижчу категорію і залишилася на полицях підмосковних архівів. Але й сьогодні збереження цієї творчої спадщини брата ігнорується. Як і більшість його картин, кінострічку не планують до реставрації, вона вицвітає і гине.

Надзвичайно драматична доля чекала на фільм «Високий перевал», у якому Володимир сміливо торкнувся самого трагічного періоду радянської імперії — визвольного руху в Західних областях України; теми, на яку комуністичною владою було накладено «табу».

У картині виведено надзвичайно складний образ комуністки, зомбійованої більшовицькою владою під час евакуації на Урал. Повернувшись в рідне село, вона зустрічає в лавах УПА не бандитів, а власних дітей і свого чоловіка, які стали на шлях боротьби проти репресивної політики КДБ. Внутрішній конфлікт між почуттям матері й комуністки, налаштованої на виконання завдань радянської влади, здатної відправити власну доньку в сибірські табори. Потрійне філософське тлумачення — трагедія матері, трагедія сім’ї, трагедія народу...

Ходіння по інстанціях. Дозволу не давали. Згоду було отримано лише за підтримки голови Держкіно Ю.Олененка.

Відомий член Гельсінської спілки Олесь Шевченко дав схвальну оцінку сценарію, але порадив не ставити фільм: «Правду про ці події донести не дадуть. У влади існує багато методів, щоб її перекрутити».

Під час зйомок на Івано-Франківщині, на знімальному майданчику постійно знаходилися люди «у цивільному». Брат розумів, що це нагляд і постійно перебував у нервовому напруженні. Його почало турбувати серце. Місцеві лікарі діагностували мікроінфаркт, потім рецидив, рекомендували обов’язкову госпіталізацію, але Володимир продовжував знімати фільм. Врятувало те, що дружина Наталка, яка виконувала роль головної героїні, невідступно була поруч і виконувала всі медичні настанови лікарів...

Потім було вирізання по живому кадрів, вимога органів КДБ перезнімати стрічку. Не поділяючи нав’язаної трактовки сценарію, Володимир запросив композитора Мирослава Скорика створити музику, яка була б сильніша за екранні можливості фільму. Геніальна мелодія ля-мінор виконується сьогодні багатьма музикантами, краючи душу і розриваючи серце.

Після виходу «Високого перевалу», постійних хвилювань через те, що не зміг відстояти задумане, захистити від жорстокого втручання у живий організм створеного ним фільму, у брата стала прогресувати ішемічна хвороба серця.

Проте Володимир узявся за здійснення мрії, над якою працював п’ятнадцять років — повернення справжньої історії українського народу — створення фільму про хрещення Київської Русі.

Сценарієм передбачалося створити два фільми за мотивами «Повести временних лет», висвітлити політичні і династичні зв’язки Київської Русі з країнами північної Європи, рівень розвитку соціальних, економічних і державних основ суспільства. До відзначення тисячоліття хрещення Русі 1988 року Денисенко планував завершити дилогію, яка мала складатися із двох самостійних, сюжетно-завершених фільмів: «Красное Солнышко» та «Громовой понедельник». На роль князя Володимира дав згоду відомий актор і режисер Сергій Бондарчук.

Та радянська влада зробила все, щоб цей задум не було здійснено. Попри те, що Московський інститут історії підтвердив достовірність використаних історичних документів, Держкіно СРСР заборонив постановку. Відповідь з Москви про остаточну відмову брат отримав у п’ятницю 8 червня 1984 року. А в неділю, 10 червня раптова смерть обірвала всі наміри і надії. Серце не витримало перенесених тортур. Медичні докази — рубці на серці від перенесених інфарктів та рубець через всю печінку — слід допитів у сталінських тюрмах.

На жаль, в часи незалежності України фільми Володимира Денисенка залишаються маловідомими для молодого покоління. Більшість кінострічок, хоч і викуплено з Москви (окрім фільмів «Сон» та «Совість») лежать в архівах, нереставровані, вицвітають та йдуть у небуття. В умовах широкомасштабної інформаційної війни північного сусіда викликає біль засилля на телеканалах російських телесеріалів про «счастливые годы» в радянські часи.

Чи маємо ми моральне право втрачати творчу спадщину українських кінорежисерів, потрібну для виховання сучасної молоді та прийдешніх поколінь? Щоб не залишилися в резервації «молодшого брата» і прийшли до усвідомлення себе, свого місця в своїй державі і світі.

Фото з сімейного архіву Денисенків

Галина ДЕНИСЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments