Чесність виростає тільки на ґрунті свободи.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, представник культурного руху шістдесятників

Як Шевченко боровся з радянською системою

У ка­ри­ка­ту­рах Едвар­да Ко­за­ка
7 березня, 2014 - 10:28

...Пригадуються події понад 20-літньої давності. Червень 1991 року. Святослав Гординський прилітає в Україну. Два найважливіші його побажання: Канів і Софія Київська. А третє — Львів, де він не був півстоліття. У Каневі, коли піднімалися до Шевченкової могили, патріарх культури, автор книжки про малярство Шевченка, один із найголовніших ентузіастів встановлення пам’ятника Поетові у Вашингтоні помітно хвилювався. Він про себе прочитав рядки із «Заповіту», викарбувані на граніті, помолився, а вже згодом, глянувши на велетенський пам’ятник із відстані — ми саме наближалися до музею, — гірко зауважив: «То не є Шевченко. То є тільки Манізер. Зрозуміло, і в Києві, і в Харкові...»

Нині суспільство розуміє, що пошанування пам’яті Тараса Шевченка в радянські часи було засобом ідеологічного закріпачення особи, творчої спадщини, зрештою, закріпачення всього, що пов’язувалося з озброєним Пророком України. «Шевченколюбіє» Системи було показушним, а шевченкознавство — наукове та образотворче — штампувалося за матрицями, стереотипами та схемами. І «такий» Шевченко викликає у багатьох інтелігентів бажання «переформатувати» його таким чином, щоб на перший план вийшла «креативність» генія. Звідси — всілякі перформації, шевченкоманії, невтомні пошуки «родзинок» у побуті та у приватному житті генія.

Та повернуся до згадки про Гординського. В Інституті літератури ім. Тараса Шевченка (нині — по вулиці Грушевського, де нещодавно за кільканадцять метрів від неоціненного фондосховища з автографами та малюнками Шевченка бушували вогняні вали та гинули захисники Майдану) Сергій Гальченко дав поглянути на ці шевченкові «захалявні книжки», і Гординський... заплакав. Від щастя, що відчув Шевченка зблизька, — справжнього, а не перелицьованого і підлаштованого.

Таким — лицарем прометеївського гарту — бачили національного пророка, свого духовного натхненника видатні діячі нашої культури, що перебували за «залісною завісою», — Євген Маланюк, Богдан Кравців, Юрій Шевельов, Едвард Козак.

За цим прізвищем визначного художника Едварда Козака — графіка, карикатуриста за псевдонімом ЕКО — сотні й тисячі карикатур, шаржів, дотепних шкіців і веселих експромтів. Певний час ЕКО редагував і видавав журнал  «Лис Микита», на сторінках якого публікувалися сатиричні сюжети не лише про діаспорне життя-буття, а й про ситуацію в підневільній Україні. Чи не найголовнішим фігурантом-борцем із радянською системою виступає... Тарас Шевченко. Цікаво, що в дуже багатьох сюжетах художника Поет або «сходить» із п’єдесталу, або «втручається» в ті чи інші події, або нахиляється до співрозмовника (як у «діалозі» з президентом США Р. Ніксоном, за плечима якого бачимо кремлівських правителів).

Бачимо в окремих числах журналу і Шевченка-пікетувальника, і Шевченка-гулагівського каторжанина. ЕКОве трактування видається важливим не лише з пізнавального боку. Воно документує цілу епоху, яка хоч і відійшла в минуле, але дає себе відчути в «шевченкофобії на марші» (вислів Івана Дзюби).

Але ми є свідками й іншого — неповторного, загальнонаціонального наближення до Шевченка — майданівського.  Саме Шевченкова присутність на Євромайдані столиці нашої держави, на майданах усіх областей України засвідчує: Шевченко — зі своїм народом не як символ, не як хрестоматійний «текст», а як жива, пульсуюча вогненна сила. Змінна, незгасна, животворна. Кожен із нас, українців, має право на своє розуміння і тлумачення Тараса Шевченка. А людство бачить у ньому гуманіста, демократа, борця зі сваволею та несправедливістю. Для світу Шевченко асоціюється з українською історією, українським народом, українською перспективою.

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ, ілюстрації надано автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments