Йоргос, який грає в ігри

ВІЙНА

У січні 1711 року королева Анна, на ту мить 46-річного віку, остання правителька з династії Стюартів на британському троні, призначила молоду покоївку на ім’я Абігейл на посаду Хранительки грошей, асигнованих на особисті витрати монарха (Keeper of the Privy Purse), тобто своєї особистої служниці, тим самим карколомно змінивши долю попередньої фаворитки — Сари Черчілль, герцогині Мальборо.

Якраз відтоді й починається справжня війна в королівських покоях.

СЦЕНА

В основі сюжету «Фаворитки», створеного сценаристами Деборою Девіс і Тоні Макнамарою, — винятково жіночий любовний трикутник: все ще доволі незвична сюжетна конструкція для мейнстрімного кіна. Режисером виступив грек Йоргос Лантімос, який, досягши культового статусу в себе на батьківщині, останні чотири роки підкорює англомовну кіноіндустрію. Американо-британо-ірландська «Фаворитка» — це, поза сумнівом, його прорив у глобальний кіносвіт: двократні касові збори в США, Гран-прі журі на фестивалі у Венеції, «Золотий глобус» Олівії Колман — як найкращій акторці в комедії або мюзиклі і, нарешті, десять номінацій на «Оскар», у тому числі в категорії «найкращий фільм».

Незалежно від призів чи країни виробництва, Лантімоса завжди цікавлять дві речі: межі свободи, з одного боку, гра як спосіб життя — з другого. В «Іклі» (2009), химерній і хворобливій комедії, яка прославила режисера, батьки пожиттєво ув’язнювали дітей удома, розповідаючи їм небилиці про зовнішній світ. В «Альпах» (2011) спритні та кмітливі персонажі за гроші перевтілювалися в померлих родичів своїх клієнтів заради психологічної підтримки останніх. В антиутопії «Лобстер» (2015) усіх, хто не знайшов собі партнера чи партнерку для сексу, примусово перетворювали на тварин. У «Вбивстві священного оленя» (2017) на відомого хірурга лягало фатальне прокляття, зняття якого вимагало вбивства одного із членів його родини, тобто контроль набував метафізичної, інфернальної форми.

В усіх цих дуже несхожих фільмах Лантімос уникає прямого погляду, не дає однозначної розстановки сил і моральних орієнтирів. Люди, граючись, отримують чи утримують владу або, так само удаючи що-небудь і перевтілюючись, намагаються вислизнути з-під її важкої руки.

Обмеження, що породжують гру, притаманні театру. Інша річ, що в попередніх роботах Лантімоса цей театр мав фантасмагоричний або (анти)утопічний характер. Тепер же на екрані реальність, сама по собі історично й гранично театралізована — двір британської монархії початку XVIII століття. Чоловіки й жінки у височезних перуках з загримованими до маскоподібного стану обличчями. Качині перегони. Розстріл тих-таки качок з рушниці задля забави. Кидання фруктами по оголених людях. Удари в спину, нишком — так, щоб особа нижчого стану впала, гепнулася в багно на посміх панству. Жарти, що межують з відвертим приниженням або садизмом. І постійні, багатоходові інтриги. Боротьба за близькість до першого тіла держави.

ТІЛО

Секс і тілесність у Лантімоса завжди є важливим мотивом; але тут вперше жадають буквально тіло влади: хто володіє прихильністю Анни — той володіє світом.

До речі, найбільш відверта в цьому світі змов, масок і декорацій, хоч як це дивно, сама королева. Щира у своїх бажаннях, у своєму лиху, болю, в переживанні втрат (у пам’ять про 17 передчасно померлих дітей тримає зграю кроликів прямо в спальні), в раптових спалахах агресії, в невеселій ексцентричності. Для 45-річної Олівії Колман це, безперечно, роль життя: настільки сполучити абсолютну владу й абсолютну ж уразливість.

Контрастна пара, яка б’ється за Анну: Сара Черчілль, герцогиня Мальборо (Рейчел Вайс) та її кузина Абігейл Гілл (Емма Стоун). Сара перебуває на вершині могутності: досвідчена пані політик, дружина прославленого полководця, її слово при дворі — закон; по суті, величезною імперією керує вона — конфідентка і коханка королеви.

Абігейл, її кузина, починає з протилежного краю соціальної шкали. Її батько теж аристократ, але програв усі статки, а також власну дочку, в карти. Вона має зовнішність такої собі беззахисної білявки зі свіжим юним обличчям. Від щедрот кузини опиняється в палаці, але на чорній кухні, прибиральницею. Стає об’єктом жорстоких розіграшів. І прокладає шлях нагору з цілеспрямованістю, яка Сарі не снилася.

Отже, дві сильні жінки ведуть безжальний двобій за серце жінки слабкої. Одна — трепетна інженю, насправді — хижачка. Друга — емансипатка, що влучно стріляє і має сталевий стрижень всередині, але не готова йти настільки далеко, як це робить її сестра.

ДЕМОНИ

Історичне кіно часто хибує на одну ваду: переважання костюму над актором. Ми зазвичай мало знаємо про те, що відчували й говорили одне одному учасники давніх подій, а ось як вони одягалися й де жили, відомо більше. Тож декорації є. Потрібен лише спектакль.

Отут і виникають проблеми, оскільки постановники костюмованого жанру чомусь вважають за обов’язок наповнити цю імітацію минулого якомога бурхливішими пристрастями. Події ж історичні, визначальні, тож і рівень емоцій має бути відповідний. Але, як наслідок, зазвичай виходить мелодрама, затіяна, аби виправдати зусилля допоміжних цехів.

Лантімос виходить із цієї пастки елегантно й, можна сказати, дотепно. По-перше, подрібнює оповідь на глави, як у романі, причому назви мають стосунок не лише до подій, а й до певних станів чи ходу думок героїнь: «Я боюся плутанини й нещасних випадків», «А якщо я засну й потону?», «Мені снилося, наче я вдарила тебе ножем у око». По-друге, за допомогою широкофокусної камери Роббі Райана, яка перебуває в постійному русі і перетворює й без того просторі чертоги на безкраї. Тут є де розгорнутися, є звідки вдарити, але є й де спокушати. По-третє, влада — це мова (що особливо вірно ще для «Ікла»). У «Фаворитці» мова — це дотепи, шантаж і політичні перемовини, а ще — ціла система різного роду оптичних знаків; від такої начинки шаблони розлітаються вщент.

Лантімос, дотримуючись традиційно лінійного сюжету, який назагал слідує поширеній в американському кіні матриці кар’єристського фільму, прошиває його цією багатошаровою, багатофігурною і захопливою грою, таким чином долаючи прокляття костюму. Але й костюм не має збиткової для сюжету самодостатності — навпаки, він щільно вписаний у візуальне середовище, продумане до найменших подробиць, аж до того, що сукня героїні на подвір’ї перегукується кольорами й орнаментами з каретою, що виїжджає з того подвір’я. Вся «Фаворитка» — це така велетенська пізньобарокова фреска, ожиле полотно Антуана Ватто, в якого вселився привид Макіавеллі. І це виглядає кумедно, але сміх від глави до глави поволі стає дедалі розпачливішим, злішим — наче з-під масок блазнів визирають справжні демони, які весь час і ламали цю комедію.

Тому, зрештою, зображення втрачає цілісність, як у збожеволілому калейдоскопі: влада — галюцинація, згубна для всіх. Але це ще не кінець.

ВІЛЬНА ПТАХА

У фінальних титрах звучить балада ікони ЛГТБ Елтона Джона «Вільна голубка» (Skyline Pigeon) зі спеціально зробленим для фільму акомпанементом на клавесині — про птаху, котра рветься на волю з клітки «до тих мрій, що ти лишила так далеко». Все, за що змагаються героїні та герої «Фаворитки», — це розмір клітки.

І одна мрія — затриматися за цими зачарованими ґратами за будь-яку ціну.