Поезія – це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка
Альфонс де Ламартін, французький поет, історик і політичний діяч

З Парижа — з любов’ю

У столичній галереї «Триптих» відкрилася виставка української художниці, яка живе у Франції, Яни Бистрової
25 квітня, 2008 - 00:00
ХУДОЖНИЦЯ ПРОПОНУЄ ГЛЯДАЧАМ СВОЄРІДНУ ГРУ

Здавалося б, ну чим можна здивувати сьогодні досвідченого київського завсідника вернісажів? І на сучасному мистецтві вони розуміються професійно. І негласний протокол проведення персональних виставок знають, як буквар. А спитай у будь-котрого напередодні чергового бенефісу, хто з VIP-персон очікується на презентації, розкажуть з мінімальною похибкою. І все тому, що практично у кожної галереї — улюблені автори, своя публіка, індивідуальний стиль спілкування і з тими, і з іншими. У відомому всім «Триптиху», принаймні, саме так і було заведено. До певного часу. Доки до Києва «по делу, срочно» не прилетіла одна французька «штучка» і не зруйнувала стереотипи, що склалися... Тут, однак, невеликий і навіть не ліричний відступ. Гостя з Парижа має ім’я і прізвище, лагідні для слов’янського вуха, — Яна Бистрова. Причому прізвище, добре відоме в художньому світі: її батько — талановитий український скульптор Борис Бистров. За великим рахунком доля Яни була визначена з дитинства. Вона закінчила Київську художню школу і монументальний факультет Академії мистецтв. У Франції живе з 1991 року. Співпрацює з паризькими й лондонськими галереями. Працює у сфері живопису, фотографії, дизайну. Крім того, займається програмуванням багатомовних інтерактивних проектів для Інтернету. Персональна виставка Яни Бистрової у галереї «Триптих» — перша за роки її відсутності в Україні.

А ось тепер — про головне. Днями ті, хто гуляв Андріївським узвозом, могли бачити дещо незвичайне: в якусь мить у будинку під номером 34, де якраз і знаходиться галерея «Триптих», погасло світло. А на картинах, що занурилися в темряву, раптом стали проявлятися світляні букви, які складалися в окремі слова. За хвилю вікна знову засвітилися. Ожили різнокольорові метелики на полотнах Яни Бистрової, збуджено зашелестіла публіка. А таємниця зникла...

— Яно, для тих, хто ще не побував на виставці, не знає, що напрямок у живописі, який ви представили, визначається, як «семіотичний реалізм», але, можливо, вже заінтригований описом презентації проекту, поясніть, будь ласка, чому саме метелики стали об’єктом вашої нинішньої виставки? І що означають таємничі букви, що свiтяться на полотнах?

— Спершу я мала декілька варіантів проекту. Метелики — логічний висновок із низки роздумів. Як художник я завжди приділяла кольору велику увагу. Раніше писала багато пейзажів. Захотілося рухатися вперед, зайнятися іншими сюжетами. Я — не абстракціоніст, дуже прив’язана до реального життя, причому не лише за освітою, але й за мисленням. Мені подобається, коли в живописі можна щось знайти для себе, дізнатися нове. У зв’язку з цим і виникли метелики, як дивовижний феномен концентрації найбільш довершеного кольору. Навіть якщо вони сірі, навіть якщо це міль! Усе одно їхнє забарвлення завжди цікаве і специфічне. Вони вишукано блищать, при дотику — обсипаються. Метелики ніжні й тендітні, майже дорогоцінні істоти. Але, власне, справа зовсім не в них. Окрім кольору, в живописі мене завжди вабила психоаналітика. А метелики — дивовижні вертикально-симетричні об’єкти, що викликають у зв’язку з цим безліч запитань. Мої роздуми співпали з думками, які я прочитала в популярних у європейців тестах психолога Роршаха. Так народився цей багатошаровий проект. Одна його частина — інтуїтивна: колір і вертикальна форма. Інша — цілком логічна, яка, до речі, мені також вельми дорога, оскільки я займаюся програмуванням. Звідси — зашифровані написи, гра-головоломка. Для того, щоб її розшифрувати, треба докласти певних зусиль — знайти лінгвістичний код. Причому, дотримуючись принципу енігми, зашифрована фраза замаскована при денному світлі, та проявляється в темряві. Напевно, ви спитаєте: «Що це за фраза?» Quid est veritas? (У чому істина?). А ось це вже залежить від глядача. Я йому повністю довіряю в пошуках анаграми.

— Вочевидь, на ваші експерименти в живописі вплинуло середовище. Простіше кажучи, магічне для багатьох із нас місто Париж, де ви мешкаєте вже 17 років. А що стало причиною від’їзду з України, якщо не секрет?

— Причини особисті. Мені б не хотілося згадувати про них. Але, щиро кажучи, потрапила я до Франції випадково. До речі, багато в чому вплинула на моє рішення Тетяна Савченко, директор галереї «Триптих». Вона запропонувала взяти участь у фестивалі в Авіньйоні й навіть наполягла на цьому. Та поїздка і стала відправною точкою для рішення пожити певний час у Парижі. Адже я ніколи не мала наміру лишатися там назавжди. Відтоді минуло всього 17 років! (Сміється)

— Французькою тоді володіли?

— Почала вивчати мову за місяць до від’їзду. Коли приїхала до Парижа, знала лише алфавіт!

— 17 років — чималий термін. Сьогодні ви вже можете відповісти на сакраментальне питання «Чи вартий Париж меси?»

— Це місто давно стало моїм домом. Можу сказати з певністю. Париж — моє життя: улюблений кіт, якого звуть «Вертолет- Самолет-Бегемот-Пылесос». «Вертолет», бо він має три лапи, на яких спритно бігає. «Самолет» — просто римується. «Бегемот» — данина Булгакову. «Пылесос» — оскільки підбирає всі кришки в домі. У Парижі — моя майстерня, друзі. Чесно кажучи, коли приїжджаю до Києва, вже відчуваю себе гостею. Чи вартий Париж меси? Звісно. Питання лиш у тому, чого ти чекаєш від нього? Наприклад, професійне життя художників іде там вельми мляво. Париж шалено гарний. Там смачно їсти, солодко спати. Чудовий клімат.

— А французькі чоловіки?

— (Сміється) Хороші. У них багато чеснот, яких, на жаль, бракує нашим чоловікам.

— Можна дізнатися, яких?

— Набагато більше поваги до жінки. Дуже коректне розділення життєвого простору, розподіл ролей у всіх сферах життя — діловій, сімейній, любовній. Ця ситуація дуже відрізняється від того, що я раніше знала в Україні. Наші чоловіки, мені здається, починають потроху мінятися, однак їм до французів ще рости й рости.

— Мені здалося, ви не дуже задоволені професійним спілкуванням у Парижі. Чи сильно відрізняється його галерейне життя від київського?

— Як я вже казала, у Франції взагалі й у Парижі, зокрема, галерейний процес вельми невиразний. Певно, це відбувається тому, що з економічних причин країна не знайшла місця альтернативному мистецтву. Там не існує ніші для тих, хто не хоче підлаштовуватися до стандартної системи художнього існування. А вона передбачає переважно роботу або в галереях, або в певних державних проектах. І все. За роки, що я прожила в Парижі, зрозуміла: якщо хочеш будувати кар’єру як художник, треба виїжджати з Франції. Тут можна закріпляти досягнуті успіхи. Заробляти ім’я необхідно в іншій країні.

— А який Париж любите ви? Адже не секрет, що туристи знають лише хрестоматійні місця: Монмартр, Монпарнас, Єлисейські поля, Ейфелева вежа...

— На мою думку, не лише в Парижі, в будь-якому незнайомому місті потрібен сталкер, аби пізнати і зрозуміти його. Мені нелегко відповісти на це питання, оскільки я там живу й часом навіть не помічаю, якими вулицями ходжу. Не дуже люблю музеї. Там завжди величезне скупчення народу, а я не визнаю подібного способу спілкування з мистецтвом. Тому ходжу туди рідко. Є в Парижі вельми непогані галереї. Щоправда, найцікавіші і найбільш імениті з них мають виставочні місця і в Нью-Йорку, і в Лондоні, й у Берліні. Можу порадити, як розібратися в паризькому галерейному лабіринті. Треба зайти, наприклад, у Emmanuel Perrotin, де завжди можна взяти календар із роздруківкою всіх вернісажів на найближчі три місяці. Останнім часом у Парижі постійно відкривається велика кількість галерей. Деякі успішні, деякi помирають. Наприклад, я живу в третьому районі (це центр), там багато молодих галерей. Інколи обходжу їх. Люблю не все, проте дві-три цікаві виставки завжди під час таких прогулянок можна побачити. Обожнюю паризькі базарчики. Справжній національний феномен! У жодній іншій країні нічого подібного не бачила. Вони існують практично в кожному районі. Один раз чи двічі на тиждень на відкритому повітрі розгортаються тимчасові прилавки, базар працює до першої години. Продавці знають постійних покупців. Теревенять із ними, жартують, роблять невеликі знижки. Їжа завжди свіжа, дешевша, ніж у супермаркеті. І дивовижна, дуже тепла атмосфера. З одного боку, лишається анонімність, що нормально для великого міста. З іншого — на цих базарчиках панує особлива душевність: тебе, наприклад, можуть не знати на ім’я, та бути чудово обізнані про твої смаки. Тому явно не продадуть неякісний продукт, адже ти знову прийдеш до них за тиждень! Узагалі вина, риба, м’ясо, сири — особлива розмова. Вони дуже хороші. Це недивно, бо загальновідомо, що Франція — країна кулінарії. Мушу сказати, я з дитинства любила смачно поїсти, а у Франції ця звичка перетворилася на справжнє велике захоплення. Обожнюю готувати, запрошувати гостей на вечерю. Це так чудово, що інколи засмоктує. Адже розслабитися завжди приємно! (Сміється) Тож, приїжджаючи до Парижа, необхідно виділяти час, аби побродити по кав’ярнях, ресторанчиках, продегустувати національні страви.

— Можете здивувати оригінальним французьким рецептом?

— Легко. Порвати крес-салат і перемішати його з дольками апельсина. Посипати «зестом» — тертою цедрою. Це перший шар. Потім біле м’ясо курки розділити на дрібні частини й викласти другим шаром. Покрити м’ясо обчищеними зеленими (не обсмаженими) фісташками. Полити салат соусом із білого оцту, брусничного желе й оливкової (можна соняшникової) олії. Небагато цукру, сіль, перець — за смаком. Рецепт простий і дуже ефектний. Гостям завжди подобається. Рекомендую. Чудово поєднується з рожевим або легким червоним вином.

— У французів є традиція виголошувати тости?

— Найчастіше вони просто бажають: «Здоров’я!» І лише на початку вечора. Французи з задоволенням їдять, із смаком випивають, приємно спілкуються. Але в тостах про гроші та щастя не заїкаються! (Сміється).

ВРАЖЕННЯ

Тетяна САВЧЕНКО, директор галереї «Триптих»:

— Виставка Яни Бистрової — розумна й гарна. Дещо незвична для українського галерейного простору. Я б назвала її «свіжим вітром з Європи». І певний, досить ризикований експеримент для художниці. Пейзажі, які раніше писала Яна, високопрофесійні й добротні. Сьогодні молоді художники так не працюють. Це доля 40-річних. І саме прекрасна академічна підготовка дозволяє їй віртуозно експериментувати з кольором у виставлених полотнах. У будь-якому разі, для Києва — це явище.

Олексій МАЛИХ, художник:

— Враження від виставки Яни Бистрової можна визначити лаконічно: знак і колір, колір і знак! Її роботи не варто коментувати. Їх цікаво розглядати і вони змушують думати.

Борис БИСТРОВ, скульптор:

— Мені складно говорити про вернісаж Яни, бо вона — моя дочка. Як людина іншого покоління, більше розумію її попередні роботи — пейзажі. Ми багато сперечаємося, та на чиєму боці б не була істина, з упевненістю можу сказати: сьогоднішній проект Яни — енергійний, живий крок на шляху розвитку її, як цікавого, мислячого художника.

Ірина ГОРДЕЙЧУК, журнал TELECITY, спеціально для «Дня». Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments