Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

За крок від небуття

До свого 85-річного ювілею колектив Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру представив дві прем’єри
30 листопада, 2012 - 00:00
МОЛОДІ АКТОРИ: ІВАН БЕЗСМОЛИЙ, МАКСИМ ЖДАНОВИЧ, КОСТЯНТИН БАННІКОВ У ВИСТАВІ-ПРИТЧІ «...І ПЕРЕТВОРИЛИСЯ НА БІЛИХ ЖУРАВЛІВ»
КОМЕДІЙНУ ЛІНІЮ ВИСТАВИ «ФРЕДЕРІК, АБО БУЛЬВАР ЗЛОЧИНУ» ВЕДУТЬ ВІЧНІ ЗАТЯТІ І НЕПРИМИРЕННІ ТЕАТРАЛЬНІ ДУЕЛЯНТИ: ДИРЕКТОР ПАРИЗЬКОГО ТЕАТРУ АРЕЛЬ (ВОЛОДИМИР БИКОВСЬКИЙ) І ДРАМАТУРГ-ПОЧАТКІВЕЦЬ (АНДРІЙ ЄРШОВ). ВОНИ — І ТЕАТРАЛЬНИЙ ПІДПРИЄМЕЦЬ-КРУТІЙ, І ПИХАТИЙ ГРАФОМАН — ТАКИ ВМІЮТЬ СВОЇМ РЕМЕСЛОМ ПЕРЕТВОРЮВАТИ ЗЛОЧИН НА ТРЮК, СТРАХ НА РАДІСТЬ, ВІДЧАЙ НА НАДІЮ

Краще ніж будь-що, про театр говорять його вистави. Вистави засвідчують те, що діється з мистецьким колективом: його художню спроможність, творчу наснагу, емоційний стан, майбутній потенціал. Вони — незаперечний прояв біоритму театрального колективу, а тому за їхнім настроєм можливо зрозуміти чимало театральних таємниць.

Через раптову смерть художнього керівника Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру, Марка Бровуна, святкування 85-річчя з дня створення цього театру перетворилося на «свято із сльозами на очах» (див. «День» № 211 від 20 листопада 2012). І показані у ці дні вистави, одна з яких за жанром комедія, а друга — притча, не випадково передавали глядачеві щемливий сум прощання назавжди, відчуття невідворотності кінця земного шляху.

Насичений вельми трагічними перипетіями драматичний опус Е.-Е. Шмітта «Фредерік, або Бульвар злочину», про одного з найпопулярніших французьких акторів ХІХ століття, у режисерському рішенні одразу двох постановників Олексія Кравчука та Євгена Курмана, виявився зовсім не схожим на легковажну, розважальну виставу.

Актор — не господар сам собі, запевняють разом всесвітньо відомий французький драматург і виконавець головної ролі Андрій Романій. Він фат, який грає на чиєсь замовлення, й тому живе короткочасними емоційними спалахами, а не надійними довготривалими почуттями. Відтак сутність залаштункового та сценічного існування, подана драматургом через відомий мотив постійної вимушеної дволикості, подвійного життя, акцентується у цій п’єсі через фатальне зрощення театральної маски і обличчя.

Самозречення людської вірності, гідності прозвучить із уст Фредеріка-Романія у фіналі вистави, в монолозі, що промовлятиметься за повного освітлення залу, на східцях, які ведуть на сцену, буквально у ніг глядачів. Але й до моменту цього сентиментального зізнання, яким актор буквально відвоює глядачеві сльози та співчуття, вистава таки закине серйозне сум’яття в наші душі.

Адже обманюють не лише професійні лицеміри, такі як артисти Фредерік чи мадемуазель Жорж. Подвійність людської природи, всього нашого буття стає головним викриттям, на якому тримається оповідь про долю французького актора. Тому у «Бульварі злочину» і виникає мотив численних двійників та антиподів, які панують не тільки в театрі. Нетеатральний антипод є і у головного героя Леметра — розсудливий барон де Ремюза (Віктор Жданов), батько, закоханої в Фредеріка доброчесної Береніки (Олена Лісогорова), яка, зокрема, через ім’я, наслідує виняткову героїню трагедії Жана Расіна і протиставляється легковажній прем’єрші Красуні (Вікторія Куренець).

Влаштований світ як суспільство істот, постійно граючих свої та чужі ролі, дзеркал і задзеркалля, що сценографічно посвідчує художник Андрій Романченко, інколи виглядає й доволі кумедно. Комедійну лінію вистави веде пара вічних затятих і непримиренних театральних дуелянтів: директор паризького театру Арель (Володимир Биковський) і драматург-початківець (Андрій Єршов). Ці обоє — театральний підприємець-крутій і пихатий графоман таки вміють своїм ремеслом перетворювати злочин на трюк, страх на радість, відчай на надію, а попри все тішити та смішити довірливу публіку...

Відвести від глядача почуття безнадії та невідворотності намагається у виставі-притчі «...і перетворилися на білих журавлів» Олександра Селіна і режисер-постановник Василь Маслій. На Малій сцені театру зроблено велику трикутну пісочницю (художник Володимир Медведь), що формою нагадує чи журавлиний клин, чи легендарні листи-трикутнички. Тут у неймовірному небутті, на незвичному піщаному ігровому майданчику відбувається момент взаємного пізнання людей, які за життя ненавиділи та не розуміли один одного.

На якусь мить душі трьох загиблих хлопців різних національностей, різних віросповідань, яким матері наспівували різних пісень і які загинули на війні від пострілів один одного, зустрічаються. Тоді ж колишній ворог, спочатку через незнання, а потім через пізнання іншого, стає рідною душею, близькою людиною. Від цього надходить усвідомлення спільності доль та спільності смертей, а сценічна притча сягає високого емоційного одкровення. Але в той самий момент, коли вони остаточно, завдяки пізнанню чужого, усвідомлюють хто вони є, їх наздоганяє безповоротне прощання із життям.

Зіграти фальшиво текст про небуття — значить фатально погрішити! І молоді актори Іван Безсмолий, Максим Жданович, Костянтин Банніков, з якими працював режисер-початківець Василь Маслій, відшукують у виставі камертон винятково делікатного сценічного існування. Запорукою їхньої примарної спільності стає взаємне ансамблеве відчуття виконавців, які спілкуються один з одним, наче тримаючи дистанцію, балансуючи на «легкому диханні», що не допускає у виставі однозначності, грубості та прямолінійних рішень.

Пісок, що злітає догори і чарівний екран над трикутником сценічного майданчика, на якому відтворюються дивні картинки пісочної анімації, роблять спробу польоту у небуття відчутною на дотик і зримою. Сцена та зал і цього разу емоційно зростаються, але так, що у фіналі притчі глядачі ніяковіють, і не одразу навіть наважуються плескати в долоні. Вони ж бо разом з акторами пережили трагедію переходу в вічність, та повірили на сто відсотків, що душі десь там таки зустрічаються, і всі один одного вибачають.

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, театрознавець. Фото В’ячеслава ПАЩУКА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments