Заручниця часу...

У Музеї театрального, музичного і кіномистецтва України відбувся вечір «10 таємниць Наталії Ужвій» (у рамках проекту Memory project) з нагоди ювілею зірки театру та кіно.

Життя Наталії Михайлівни припало на важкі сталінські часи, було сповнене карколомних поворотів долі, злетів, тріумфів і тяжких втрат... Що ми нині знаємо про примадонну української сцени? Плівка закарбувала лише крупинки з її 213 театральних ролей і 24 фільмів. Наталії Ужвій присвячували вірші, для неї драматурги спеціально писали п’єси, а художники малювали її портрети... Ужвіївську манеру гри вивчають майбутні театрознавці й кінокритики. Завдяки своєму природному таланту і майстерності Ужвій могла блискуче зіграти різнопланові ролі — від трагедії до комедії. Найбільш переконливою актриса була в ролі страждаючих жінок. Горе, відчай, біль матері вона передавала з дивовижною емоційною силою.

Гортаючи пожовклі сторінки її щоденника, ловиш себе на думці, що чуєш її голос. Напружене життя за фасадом благополуччя і загального обожнювання, душевна мука, недомовленість. З роками ім’я Наталії Михайлівни обростало легендами...

ТЕАТРАЛЬНІ УНІВЕРСИТЕТИ

Неймовірно, але Ужвій не мріяла стати професійною актрисою.

— У сім’ї я була найстаршою з дітей, рано почала допомагати... Надати всім дітям освіту батько не міг. Треба було вчитися якогось ремесла... Мене віддали до кравчині... я вмію шити, вишивати, — написала у спогадах Наталя Михайлівна. — Це лиш потім стало в пригоді. Проте я мріяла вчителювати. Готувалася до іспитів сама. Вдень — у майстерні, а ночами при свічці перечитувала десятки книжок. Іспиту екстерном дуже боялася. Проте витримала його і в 16      років стала сільською вчителькою. Викладала в селі Милятин, у 3-х класах: географію, арифметику, рідну мову... Одна вчителька на всю школу. Потім була школа в селі Вілія, пізніше — в Золотоноші. Саме в Золотоноші вперше побачила театр — виступ аматорського колективу. І втратила спокій... Проте ні в якому разі я не намагалася зрадити професії, чотири роки театр і школа були для мене всім. У Золотоноші почався мій «артистичний університет». За шість років я зіграла 65 ролей...

ОБРАЗ АННИ У ВИСТАВІ «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» ЗА І. ФРАНКОМ (РЕЖИСЕР Г. ЮРА, 1940 Р.), СТВОРЕНИЙ НАТАЛІЄЮ УЖВІЙ, УВІЙШОВ ДО ХРЕСТОМАТІЇ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ

Керівник Золотоніського відділу наросвіти Іван Леонтійович Мойся (пізніше прозаїк Іван Ле) дав талановитій дівчині направлення до інструкторсько-режисерських курсів у Київ. Але ніяких курсів не було, і вона попрямувала до Першого українського театру ім. Т. Шевченка. Там Ужвій зустріла актрису Ірину Стешенко (онуку М. Старицького), яка згодом познайомила Наталку з Іваном Олександровичем Мар’яненком. Після цього імпровізованого кастингу (як сказали б ми сьогодні) Ужвій стала актрисою Першого театру УРСР ім. Т. Шевченка. До речі, тоді художнім керівником колективу був учень Станіславського — Олександр Загаров, комісаром — Олександр Довженко, а завлітом — Павло Тичина...

«З 1926 по 1936 рр. мені довелося працювати в театрі «Березіль» під керівництвом видатного українського режисера Леся Курбаса (1887—1937 рр.) — 10 років поряд з Антоновичем, Бучмою, Мар’яненком, Крушельницьким, Сердюком, — згадувала актриса.  — Курбас навчав нас, акторів, володіти своїм тілом, підкоряти його внутрішньому стану образу. Виховував у нас почуття міри, тобто вчив строго відбирати як внутрішні, так і зовнішні засоби виразності. Нарешті Л. Курбас вчив нас мистецтва перевтілення. З цією метою він кидав акторів буквально з холодного в гаряче. Так, сьогодні я грала юну Маклену («Маклена Граса» М. Куліша), завтра — Джулію («Змова фієско» Ф. Шиллера), а після цього — гостро характерну, майже гротескову роль тьоті Моті з Курська («Мина Мазайло» М. Куліша)»...

«ІЗ ТАВРОМ ЗРАДНИЦІ»

...Над Курбасом почалося судилище — офіційні органи не сприймали його експериментальні вистави, звинувачуючи Леся Степановича у «буржуазному націоналізмі та у відході від магістральної лінії партії». Ужвій була в Харкові провідною актрисою його театру, тож розгнівана влада чекала від неї відповідного слова. Важелі впливу знаходили на кожного. У Наталії слабким місцем був син. НКВСники, шантажуючи, казали, що віддадуть хлопчика до інтернату, а її вишлють до Сибіру. Заради Михайлика Наталя зважилася на вчинок, за який картала себе до кінця днів, — поставила підпис під доносом на режисера Леся Курбаса...

ЧУДОВИЙ АКТОРСЬКИЙ ДУЕТ У ВИСТАВІ  «СУД І ПОЛУМ’Я» ЗА ПОВІСТЮ І. ФРАНКА

— У харківській газеті «Комсомолець України» було опубліковано колективного листа, де стояли 64 підписи акторів «Березоля», у тому числі й тітки, — згадує племінниця Ужвій Наталія ПОНОМАРЕНКО, нині керівник літчастни Національного театру ім. І. Франка. — То був час репресій. У 1937 році її колишнього чоловіка, письменника, основоположника українського футуризму Михайля Семенка (1892—1937рр.) заарештували, а 23 жовтня 1937-го розстріляли... Ми довгі роки в родині цієї теми не торкалися. І лише коли у мене з’явилася донька, Наталія Михайлівна спитала: «А тепер ти розумієш мене?»...

У1936 році на запрошення Гната Юри вона переїхала до Києва, де пропрацювала в Театрі ім. І. Франка 50 років.

«Лесь Курбас і Гнат Юра — це основа моїх знань, моєї майстерності, — писала багато років по тому Наталія Ужвій в анкеті-біографії, немовби каючись за свій вчинок у «Березолі».

Переживання актриси були викликані й реакцією оточення. Тоді від Наталії Михайлівни відвернулися практично всі, за винятком її багатолітнього партнера А. Бучми.

Десять років, прожитих Наталією Михайлівною у Харкові, за насиченістю подій ніби акумулювали ціле життя! Азарт, віра, талант, що супроводжували Наталю Михайлівну на початку творчості, обернулися у фіналі особистим розчаруванням, спустошеністю, невиправними втратами і жорстким тавром «зрадниці», яке супроводжувало її все життя...

Одного чорного дня 1937 року знову прийшла біда — заарештували спочатку одного, а потім другого брата актриси. Повернувшись із театру, Ужвій у дверях знайшла записку: «Зі мною сталася велика неприємність... я затриманий органами НКВС... твій Женя». Через декілька місяців — інший клаптик паперу: «Пишу тобі з тюрми... Назар». 20 років розшукувала Наталя Михайлівна сліди своїх братів. Писала листи-клопотання у безліч інстанцій... Та марно. Доля брата Назара так і загубилася в таборах, а про Євгена їй відповіли тільки через два десятиліття: «Реабілітований повністю за відсутністю вини»...

У 24 роки її єдиний син Михась помер від менінгіту. Ужвій дуже важко переживала втрату і виплеснула своє горе в спектаклі «Без вини винні», де її героїня теж втрачає дитину... Театр рятував її завжди...

АКТОР МАЄ ПРОПУСТИТИ ЧЕРЕЗ СЕБЕ ВСЕ, ЩО ГРАЄ

«Наталія Ужвій була яскравою представницею акторської школи переживання, — вважає історик театру Ростислав КОЛОМІЄЦЬ. — За нормативами цієї школи, актор має пропустити через себе все, що грає, спроектувати обставини чужого життя на себе й надихатися при цьому глибоко особистими мотивами. Це вміння дуже прислужилося Наталії Михайлівні під час виконання «ідейних» ролей. Як драматург, Олександр Корнійчук надихався ідеєю створення еталонної радянської п’єси, так Ужвій натхненно, образ за образом, ліпила на франківській сцені «галерею повнокровних і художньо переконливих образів радянської жінки». Спочатку — жінки-революціонерки, далі — жінки-трудівниці, потім — жінки-матері й, як апофеоз, — Матері-Батьківщини». Її називали «поетесою української сцени»...

Одна з уславлених ужвіївських ролей — Анна в «Украденому щасті» І. Франка. Вперше, 28 березня 1940 року, постановку п’єси здійснив на франківській сцені Гнат Юра. Сьогодні важко собі уявити, що п’єса вважалася «несценічною». І Гнат Петрович перший розгледів за «епічністю» форми дійову насиченість, практично відкрив її для українського кону. А «Украдене щастя» на довгі роки стало візитною виставою для театру, де головні ролі грали: Амвросій Бучма, Віктор Добровольський і Наталія Ужвій.

Нагадаю, дебютом на сцені Театру ім. І. Франка стала роль Єлизавети у драмі Шиллера «Дон Карлос». Саме у тій постановці акторка зустріла своє кохання (партнером актриси виступив молодий, дуже гарний актор — Євген Пономаренко). Молодший за Ужвій на десять років, Євген Порфирович все ж полонив серце Наталі Михайлівни.

— Це була дуже щаслива сімейна пара, згадує Н. Пономаренко. — До них додому на «вогник» приходили радитися молоді колеги, тут за чаркою знаменитої «Калганівки» відбувалися відверті розмови про життя і про театр. Наталія Михайлівна багатьом допомагала як голова Українського театрального товариства (тепер Національна спілка театральних діячів України), як відома особистість і просто як мудра жінка...

«ПРОЙТИ РАДЯНСЬКУ «М’ЯСОРУБКУ» І ЗАЛИШИТИСЯ ЛЮДИНОЮ»

У роки Другої світової війни Н. Ужвій разом із франківцями евакуювалася — спочатку в Тамбов, а згодом — у Семипалатинськ і Ташкент. Із концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах.

ЛЕГЕНДАРНА ВИСТАВА «БЕЗ ВИНИ ВИНУВАТІ» ЗА П’ЄСОЮ О. ОСТРОВСЬКОГО (РЕЖИСЕР — Б. НОРД). НА ФОТО: Н. УЖВІЙ (КРУЧИНІНА), Д. МІЛЮТЕНКО (ШМАГА) І Є. ПОНОМАРЕНКО (НЕЗНАМОВ), 1948 Р.

Влітку 1943 року актриса знялася у фільмі «Райдуга» (за однойменною повістю Ванди Василевської), який приніс їй міжнародну славу. Стрічка отримала головний приз Асоціації кінокритиків США і найвищу премію газети «Дейлі Ньюс» як кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 р., а також приз Національної ради кінооглядачів США.

— Мені випало акторське щастя грати в тих виставах, що й Ужвій,   — розказувала «Дню» відома актриса Театру ім. І. Франка Юлія ТКАЧЕНКО. — У виставі «Ніч місячного затемнення» Каріма я була дублером Наталії Михайлівни в ролі Танкабіке. Після втрати сина Михася їй було дуже тяжко, і виникла потреба у дублері. А у виставі «Дядечків сон» за Ф. Достоєвським Ужвій (Москальова) грала роль моєї матері. Поруч з Ужвій завжди почувалася легко, природно. Наталія Михайлівна ніколи не дозволяла собі ні зверхності, ні капризів, притаманних акторам-зіркам.

Відома кіноактриса Франческа Гааль, яка подивилася в Театрі ім. І. Франка виставу «Багато галасу даремно», сказала: «Я бачила Шекспіра на багатьох сценах світу, але в Києві Шекспіра прочитали і відчули краще, глибше, багатогранніше, зіграли свіжо, соковито, молодо. Бачити Ужвій у ролі Беатріче — значить бути присутнім на святі істинного мистецтва».

Сама ж актриса зізнавалася: «Я вся в театрі, коли у мене немає вистав, я одразу в’яну і сама собі стаю непотрібною... Завжди хочу знати, якою бачить драматург мою героїню. В авторській характеристиці, в ремарках кожне слово має значення. Вбрання, зачіска... Отак трапляється — від зовнішності йдеш до душі. Між ними єдність. Ось Чехов був такий уважний до того, як одягнуті люди. За вбранням у нього — і аромат характеру, і внутрішній стан»...

Однією з останніх ролей Ужвій стала старомодна, відчужена від буденної суєти Войницька у виставі Сергія Данченка «Дядя Ваня».

— Ми працювати з Наталією Михайлівною у виставі «Дядя Ваня», — розповідав «Дню» Богдан СТУПКА. — Я запам’ятав її внутрішню силу і доброту в ставленні до партнерів, надзвичайну професійну вимогливість. Граємо сцену — раптом Ужвій підходить до мене впритул, бере за підборіддя (в її руці відчувався свинець): «В очі треба дивитися, Богданчику.» Після такого зауваження чи треба, було чи не треба — дивився на Наталю Михайлівну, не відриваючись...

Перед виходом на сцену Ужвій раптом поскаржилася: «Що я тут граю? Фітюлечку.» ...Потім — після спектаклю, овацій глядачів — я нагадав нашу розмову, на що Ужвій парирувала: «Це за мої колишні заслуги.»

Наталя Михайлівна була надзвичайно вимогливою до себе, володіла справжнім акторським стержнем і сильним характером. Не всім вдавалося пройти радянську «м’ясорубку» і залишитися людиною...

Померла Наталія Михайлівна у спеку — 22 липня 1986 року (Євген Порфирович пережив дружину на вісім років. Він упорядкував архів і помер, як і Наталя Михайлівна, теж від раку, заповідавши поховати його біля коханої на Байковому цвинтарі)...

Нині у Києві є вулиця, яка названа ім’ям Наталі Ужвій, на будинку біля Театру ім. І. Франка по вулиці Городецького, 17/1 (де мешкала актриса), встановлено меморіальну дошку, продовжує працювати започаткований актрисою Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці... Залишилися записи вистав, фільмів, а головне — пам’ять у серцях глядачів різних поколінь про цю велику актрису.