Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Жінка і Поетеса...

Виставою «Три кохання» Національний театр імені Лесі Українки відзначив ювілей своєї патронеси та 80-річчя присвоєння колективу її імені
3 березня, 2021 - 10:26

Інтимна лірика Лесі Українки у виставі звучить у виконанні молодих та досвідчених акторів, серед яких Наталя Доля, Ольга Кульчицька, Дмитро Савченко, Олександра Єна та Ганна Гринчак.

За давньою традицією безпосередньо у день народження поетеси — 25 лютого — актори театру зіграли свою «фірмову» виставу «У полоні пристрасті» за п’єсою Лесі Українки «Камінний господар» (яка, до речі, в репертуарі театру вже майже 20 років !), тож прем’єра ювілейного вечора на Новій сцені театру відбулася наступного дня.

Жанр цієї вистави легко передбачити з назви. Враховуючи неосяжні об’єми доступного нині матеріалу і не претендуючи на масштабне дослідження життя та творчості ювілярки, творці вистави (режисер — Олег Нікітін, художній керівник вистави — Михайло Резнікович) наче вихоплюють, виокремлюють лише три приголомшливі потрясіння, три поворотні крапки з життя поетеси, що певною мірою її і сформували. «Три кохання» — висвітлення саме жіночого начала «єдиного чоловіка в українській літературі» (титул, подарований Лесі Українці самим Іваном Франко). Нежіночий інтелект, титанічна сила волі, феноменальна працьовитість — з одного боку, і «всі — жінки, коли вони кохають» — з іншого... Під час вистави вперше замислюєшся: а й справді, більш жертовне й самовіддане — кохання жіноче...

Як такої головної героїні у цій виставі немає — і це ще один натяк на якусь універсальну всюдисущу жіночність. Щось накшталт «світової душі» Антона Чехова, але так би мовити колективної. На сцені — кілька молодих дівчат, однаково вбраних, існуючих на сцені в унісон. Такий собі давньогрецький хор, голоси якого часом зливаються в однин мотив, а часом — розбігаються на поліфонію. До речі, вистава має таке саме право називатися музичною, як і поетичною. Оригінальні зонги до неї на слова Лесі Українки написав композитор Олександр Шимко, йому ж належить музичне оформлення вистави в цілому. 

Проте, з-поміж дівчат (здебільшого, це актриси Студії молодих акторів, що вже кілька десятиліть є кузнею кадрів цього театру) одна виділяється особливо. Олександра Барсток (ще навіть не студійка — студентка театрального університету) — уособлення дівочої поривчастості, беззахисності, цноти, наївної відкритості життю, мало не дитячої ще імпульсивності, що супроводжує поетесу з юності до зрілих років, постійно існує десь поруч.

Кажуть, аби бути генієм, треба страждати. Що ж, страждань, що випали на долю Лариси Косач-Квітки вистачило б не на одну творчу долю. Три кохання Лесі Українки, по суті — три трагедії, що ставали поштовхом до написання нових віршів. Перші серйозні стосунки поетеси — короткий роман з красенем-грузином Нестором Гамбарашвілі, що клявся любити вічно, а зрештою одружився на заможній. Для Лесі Українки це стало ударом, проте трималася вона гідно. Ілля Ісаєнко грає не корисливого покидька, а жертву обставин і досить щиро карається на сцені.

Друге кохання — білорус Сергій Мержинський. «Мій зламаний квіте!», — так поетеса звертається до коханого у своїх віршах, адже життя перспективного політичного діяча було підтруєнним хворобою, що ставала дедалі жорстокішою. Незважаючи на небезпеку для власного здоров’я, на прокльони матері, Леся Українка їде доглядати Мержинського, що потроху згасає, не вимагаючи взаємності, покірно пише під диктовку його листи до іншої і навіть благає її не переривати переписку, адже це може вбити коханого...

Виконавець ролі Мержинського — Дмитро Савченко — актор досвідчений, з тих, що «вміють кохати на сцені». У «Трьох коханнях» народному артистові нарешті випала можливість зіграти чи не найжаданішу роль усіх чоловіків-акторів — роль Дон Жуана...

Тут варто відволіктися від сюжету і пояснити читачеві ще один принцип побудови цієї вистави — відсилання до інших вистав театру, адже ім’я Лесі Українки тут викарбовано не лише золотом на синій фасадній дошці. Так ключовими сценами ювілейної вистави стали знані фрагменти з «Кам’яного господаря», де Донну Анну та Долорес (уособлення Лесі Українки) грають народні артистки Наталя Доля та Ольга Кульчицька. А фіналом вистави став зонг «Без надії сподіваюсь» у виконанні заслуженої артистки України Ганни Грінчак, запозичений з іншої ювілейної вистави — «Всюди один», присвяченої театром Тарасу Шевченку. 

...Третє і останнє кохання, можливо і не кохання зовсім, а смиренність перед життям (у виставі його ввічливо іменують «зрілим і тихим») — Климентій Квітка (його грає у виставі Петро Сова) став чоловіком Лесі Українки, пережив її на кілька десятиліть і майже до кінця життя був вірним покійній дружині, проте почуття до нього з її боку ні в які порівняння не стають до двох попередніх. Поетесу вже добивала хвороба. А, можливо, вона просто не встигла оговтатись від головної втрати свого життя.

Виставу, попри всі її художні принади, пластичну метафоричність (балетмейстер — Алла Рубіна) не можна назвати докінченою, і в цьому також вбачається певний художній хід. Вона «зваблює» глядача — дуже чуттєво, спонукаючи до більш ґрунтовних студій, запрошує відкрити томик Лесі Українки, доторкнутися до її світу. Адже стільки всього лишилося поза межами вистави, чого не втиснути ані в хронометраж ювілейного вечора, ані в душу здебільш непідготованого до такою мірою інтимних розмов зі сцени сучасного глядача...

Анастасія ГЕРМАНОВА. Фото Ірини СОМОВОЇ
Газета: 
Рубрика: