Життя визріває надією

Контузія, яка веде до втрати пам’яті, лягла в основу багатьох повоєнних літературних творів і театральних вистав... Так, у п’єсі Ж. Жіроду «Зігфрід» французького полоненого, який майже втратив людське тіло, медсестра-німкеня «відроджує» як людину, здатну стати за її розумінням на чолі Германії, що підніматиметься з попелу. В п’єсі К.Ветлінгера «Нетутешній» — після довгого лікування в госпіталі, де лікарі, аби відновити пам’ять, розігрують з хворими прожиті колись ситуації (такий театр називають «плейбеком»). Головний герой після одужання повертається до рідного містечка... його майно громада давно використала на власні потреби і на залишок грошей встановила на центральній площі пам’ятник йому загиблому, він же живий стає проблемою.

Прем’єра Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки за п’єсою Жана Ануя «Пасажир без валізи» — також про військового, який на війні втратив пам’ять. Через 17 років він повертається до родини та близьких, але за порогом радості зустрічі відкривається анфілада «кімнат страху» за колись вчинене.

Гастон Олексія Поліщука після війни і до — (Гастон-молодий) у виконанні Євгена Щербаня зовні дуже подібні, вікова дистанція, яка б пояснила сенс роздвоєння героя не читається, радше навпаки, демонструє іманентну істеричність натури різної якості — романтично — безвідповідальної в юності і глибоко усвідомленої болем життя у зрілому віці.

В буклеті до вистави (у Російській драмі це завжди мистецьке послання глядачу) постановник Михайло Рєзникович називає спектакль «Люди вчинку!». Історія «валізи», яка вчинки спонукає щонайменше рівнозначнайому самому...

Сьогодні українське суспільство постало перед доленосним питанням про міру компромісу задля миру, який будь-які людські стосунки, вчинки може вивести до межі різниці між проступком і злочином.

Під час перегляду вистави чомусь активно думалося про потребу мистецької підготовки процесу всеукраїнського примирення. Звичайно, у спектаклі жодних прямих аналогій, або рекламних гасел немає, і мистецтво актуальне завжди збуджує нерв сьогодення. Та ще й наголошує — раціональна сфера існування сучасної людини розлучена з духовністю, сенс життя гостро індивідуалізується.

Тому глибокого осмислення вимагає парадокс головного героя вистави, який полягає в тому, що той, кого готові простити, не може простити себе, тоді прощення потерпілими з простого християнського обов’язкову перетворюється на випробування сили духу.

Для драматурга Ж.Ануя притаманний жанр із середньовічної літератури debat— спір, таких категорій як чеснота і гріх, розум і серце. Володіння цим жанром досконало демонструють з окрасами безмежної ніжності, Надія Кондратовська — мати Гастона і Тетяна Назарова — розважлива Герцогиня Дюпон-Дюфор, псячо-жорстокий Жорж Рено — Дмитра Савченка.

Про високі моменти закоханості Гастону нагадують піднесено романтична Ольга Кульчицька в ролі Валентини Рено, спокусливі й політні: Жюльєтта — Олена Сілантьєва та  Марі-Жанна — Любов Солодова.

Хлопчик не у виконанні, а у справжньому дитячому проживанні ролі, Максим Мяус теж певно доводить свою позицію у фінальному діалозі з героєм, який завдяки їй приймає рішення про відповідальний вчинок у своєму новому житті. Розумієш — недарма політологи називають наш час епохою глобальної відповідальності.

Роздвоєний персонаж — Метр Юспар вустами виструнчених у думці Бориса Вознюка та Євгена Лунченка глибокі роздуми прикриває глузливою фразою, і надовго залишається у пам’яті одна: «Коли люди забувають про війну колишню — починається нова!»

У виставі є багато іронічних моментів. Така інтонація пластичних рішень балетмейстера Ольги Голдис та яскраве індивідуальне Олега Роєнка в ролі мсьє Жуля.

У сценографії та вирішенні костюмів Марії Левитської, учениці геніального Данила Лідера, завжди радує за виразом Абрама Ефроса «психічна цінність», яка додає тональності вистави просторового виміру, створює відповідне місце розгортання думки, укрупнює фігуру актора.

У виставах, поставлених Михайлом Рєзниковичем з режисерами театру Леонідом Остропольським «Пані міністерша», Кирилом Кашліковим «Фальшива нота», прем’єрній «Пасажир без валізи» з Ольгою Гаврилюк, незмінною є напруга позачасовості, в якій починає діяти феномен ірреального мистецтва.

Михайло Юрієвич Рєзникович, художній керівник — генеральний директор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки, підтримуючи експериментальні пошуки колег опирається на традицію, намагається передати успадкований від театральних предків секрет високого професіоналізму. Проте в кожній із названих постановок виникає питання природи почуттів різних поколінь, особливо в моменти їхніх граничних проявів. «Як докопатися витоків і прожити ці пристрасті — виключні за своєю силою і ємкістю?» — запитує режисер М. Рєзникович з надією на усвідомлення сучасниками могутньої ролі театру в становленні, самоусвідомленні особистості, в комплектуванні життєвого багажу, який робить людину людиною.

Наступні покази вистави «Пасажир без валізи» відбудуться 11 і 17 жовтня.